Ліцей слухняних дружин - Роздобудько Ирэн Виталиевна (читать книги полные .txt) 📗

«Засандалити». Тут все зрозуміло — «одягнути сандалії», тобто взутися.

«Тоналка»? Та дівчина сказала щось на зразок «у тебе є тоналка?» — може, вона мала на увазі камертон, за яким можна перевірити тональність голосу? Тобто стріти так само піклуються про інтонацію в розмові, аби голос лунав мелодійно?

Нас цього вчили на уроках «спілкування».

Далі йшли «хаєр» і «прикид». Що таке «хаєр», я зрозуміла — йшлося про зачіску. Отже, стріти так само вивчають англійську, як і ми.

А от щодо «прикиду»… Пані Вчителька іноді говорила нам «зробимо прикидку», коли йшлося про чернеткове написання якогось твору, щоб ми не наробили помилок. Тобто стріти теж користуються «прикидом», щоб не наробити помилок. Тільки-от в чому? «КапЕць» — це точно «кАпець», але з неправильно поставленим наголосом.

А от словам «цирли», «фуфло», «кумарить», «хєрня», «мусора» я не могла знайти аналогів. Може, я просто неправильно їх почула?

Я подумала про те, що якщо рано чи пізно нам усім доведеться вийти за межі нашого закладу, то чому ми не вивчаємо мову стрітів? Адже спілкуватися з ними все одно доведеться — з прислугою, водіями, перукарками, продавчинями, лікарями, — тобто з усією обслугою, з якою так чи інакше доведеться зустрічатись у самостійному житті.

Певно, мені треба внести таку пропозицію на розгляд, коли почнеться новий навчальний рік. Але як пояснити, де я почула ці слова? Ох…

У думках я знову і знову поверталася до нічної події, і вона здавалася мені жахливим, але й цікавим сном. Мені часом снилися такі сни — в них було багато забороненого, чужого, того, про що не можна розповідати вголос.

А «розповідання снів» теж входило до програми навчання, тільки така практика називалася інакше — «година відвертості». Пані Директорка збирала нас біля каміна, і ми по черзі розповідали, що кому наснилося. Вона вважала, що сни — то є втілення всіх наших потаємних прагнень і бажань.

Здебільшого наші сни були казковими, в них фігурували білі коні, карети, принци, ельфи, перемога добра над злом, весілля. Всі розповідали майже одне й те саме, і ми були щасливі від такої одностайності.

Але тепер і це непокоїло мене, адже я точно знала: більшість зі своїх розповідей про сни, котрі я могла озвучити біля каміна, були вигадкою. Адже досить часто мені снилося зовсім інше — не білі коні, не ельфи і не весілля, а якісь уривки з того часу, який я погано пам’ятаю наяву: обличчя незнайомих людей, лабіринти вулиць, якими я лечу і не можу зупинитися, мерехтливі вогні, зачинені двері.

Спочатку я думала, що я одна така, а потім, коли чула, як стогнуть уві сні мої колежанки, зрозуміла, що і їхні сни часом далекі від тих райдужно-рожевих казок, які вони розповідають біля вогнища.

А після того балу, після пригоди в нічному садку, в мої сни дедалі частіше приходив той Саксофон. І те, що наяву здавалося мені жахливим і моторошним, те, через що я так страждала, уві сні поставало переді мною таким привабливим, що вранці я по півгодини стояла під прохолодним душем.

Але що було правдивішим — мої сни чи реальність, я поки що не могла визначити. Не могла визначитись і зараз.

Я втупилась у книжку і змусила себе прочитати кілька рядків.

«…Він взяв її за руку. Вона затремтіла, опустивши очі долу. Він став перед нею на одне коліно.

— Я тебе кохаю, — урочисто промовив він. — А ти? Ти кохаєш мене?

— Так, я тебе кохаю, — сказала вона.

— Скоро ми одружимось. І будемо щасливі, - сказав він. — Ти моє сонце, ти моє небо…

— Так, ми одружимось і будемо щасливі, - повторила вона.

Він підвівся з колін. Вони взялися за руки і пішли краєм моря. У щасливу далечінь, де на них чекало світле майбутнє…»

Ну ось як все мусить відбуватися!

Я ткнулась мокрим обличчям в подушку. Ось як! Ніхто не лазить вночі через паркан, не дихає димом, не жує чипсів, не бруднить одяг мокрою росою, не порушує правил етикету.

Як я могла піти на все це?

Коли повернеться Ліл, я попрошу її викликати пані Виховательку і зізнаюсь їй у всьому. Я хочу бути чистою. Знову бути чистою, як у той щасливий день, коли пані Директорка повела мене до дортуару…

Повернулася Ліл. У руках вона тримала сукню і капці.

Я подякувала і знову втупилась у книгу, щоб вона не помітила, що моє обличчя мокре, а очі — червоні.

— Після третьої мене змінить Рів, — сказала Ліл.

— Співчуваю, що ви витрачаєте на мене час, — сказала я.

— Такий порядок, — зітхнула Ліл і взяла з ліжка своє «Домоводство».

Розмову було закінчено.

Певно, Ліл все ще сердилася за те, що ми вважали її брехухою.

Я чомусь згадала, як теревенили ті стрітівські дівчата у вбиральні — хоч і незрозуміло, але весело і швидко, розуміючи одна одну з півслова. Гомоніли, не замислюючись, що можна казати, а що ні.

От якби я могла так само вільно і невимушено побалакати хоч з кимось, порадитись, розповісти про свої сумніви!

— Про що ти читаєш? — запитала я Ліл.

Вона відірвала очі від сторінки.

— Готуюсь на завтра, — сказала вона.

— А що буде завтра?

— Консервування. Цого року багато яблук і вишень…

— А-а-а… — сказала я.

Ліл знову встромила ніс у книгу.

— Ліл… — знову покликала я, і вона незадоволено поглянула на мене. — Ти коли-небудь хотіла вийти за паркан?

— На все свій час, — повторила вона слова пані Директорки, котрі ми не раз чули на загальних зборах.

Я кивнула. Але не заспокоїлась.

— Ліл, — знову покликала її, - а ти не боїшся?

— Чого? — не зрозуміла вона.

— Ну… що там, — я кивнула за вікно, — все буде не так, як ми те уявляємо.

— Послухай, Пат, з мене досить! — розсердилась Ліл. — Ні про що таке я більше думати не хочу. І не буду. І тобі не раджу.

Так, точно, вона ще злилась на нас.

Ліл сиділа переді мною, мов стіна, битися в яку не було жодного сенсу.

— Ліл, — знову покликала я. — Що таке колібрі?

— Це така маленька пташка, — не відриваючи погляд від книги, сказала Ліл, — вона живе на квітах і харчується нектаром.

Я це знала і сама, але мені дуже захотілося вимовити це слово…

— Ліл!

Вона знервовано відкинула книгу:

— Ну що? Що? Що ти від мене хочеш?!

Ого! Добре, що цей прояв емоції ніхто не бачив, крім мене.

— Ліл, — сказала я, — ти ж також думаєш про це…

— Про що? — буркнула вона.

— Про те, що буде з нами ЗА парканом. Про це думають всі. Але мовчать… Хіба це не брехня?

— Ти дійсно хвора, Пат, — сказала Ліл і поклала мені руку на чоло. — У тебе температура.

Я скинула її руку.

— Ліл, а те, що ми дивилися на бали і нікому про це не розповідали, хіба це не злочин? А сни, Ліл? Хіба тобі завжди сняться ті карети?

Вона дивилась на мене з острахом.

— Ти мариш, Пат? Я покличу Виховательку.

— Поклич, — сказала я, — і я розповім їй про щоденник Тур… Про те, що підглядали за балами.

— Ти… Ти… — Вона аж задихнулась від гніву і не могла вимовити ані слова.

— Ми очистимось, Ліл. Ми всі очистимось. Ми мусимо це зробити.

Ліл насупилась.

— Можливо, вам нічого й не буде через це, — нарешті тихо сказала вона. — Тобі, Рів, Озу і, звісно ж, Іті та Мії.

А от я не хочу повертатися, звідки прийшла.

Я була здивована.

— А хіба ти знаєш, звідки прийшла?!

Я побачила, як вона знітилася, а потім опанувавши себе, промовила:

— Напевне — ні. Але знаю, що не жила так, як ви.

Вона насупилась.

Певно, я зачепила її за щось живе.

А вона тихо додала:

— Я мало що пам’ятаю, але що таке бути голодною — знаю. Тут мене годують, взувають і одягають. Ти ж знаєш — я «пільговичка», мене сюди взяли з ласки начальства. Я хочу вийти заміж. І бути щасливою. Так, як інші.

— Як Тур? — запитала я.

— Навіть як Тур… — тихо промовила Ліл і додала: — Не будемо більше про це, Пат. Добре?

Ми знову занурились в своє читання. Я — про Катрусину любов, вона — про консервування. І більше не розмовляли.