Миротворець - Дереш Любко (книги онлайн .txt) 📗
— Саме так, — сказав Артьом і вдихнув свою порцію нітропалива. Хоч не хоч, корабель їхньої розмови поволі прогрівав свої двигуни і по якімсь часі збирався покинути земну атмосферу з її клятим g 9,8. Це трохи заспокоювало Раскатова, але тільки трохи.
— Артьоме, а що буде, коли ми розмотаємо це все? От Колі — Колі класно, він більше не париться. Покурив і став у стійку дерева, і накопичує ци. Чому я більше так не можу?
Раскатов знову здивувався своїм словам, хоча вони й були саме тим, що він відчував. Він зрозумів (о благодатна година осяянь!), що справді не зміг би тепер, як Вєлікан, стояти просто у «дереві». Було тепер у нього певне знання, яке не давало йому спокою, яке позбавило цноти його розум.
— Коли ми розмотаємо все, тоді свідок перебуватиме у власній формі. Патанджалі. Йога Сутра, третій афоризм.
— Що?
— Тоді ми всі станемо самі собою. Пізнайте правду, і правда зробить вас вільними. Ісус Христос, Євангеліє від Івана, вірш не пам?ятаю який.
— Тобто, все просто?
— Так, усе просто. Головне слово тут — «пізнайте». Вся заковичка в ньому.
— А якщо істина в кожного своя?
— Ті, хто сплять, бачать кожен свій сон. Тільки ті, хто прокидаються, бачать світ однаково. Істина — це день, сонце, ява, ясність, пробудженість. Це — краса, простота, очевидність. Це так, як воно є. Істина світиться, вона проливає світло знання на речі. А невігластво — це пітьма. У пітьмі ти можеш насолоджуватися власними істинами, але на світлі все виглядає таким, яким є насправді.
«Раз я починаю бачити себе, значить я рухаюсь у бік істини, — зробив Раскатов несподіваний умовивід. — Значить, мій розум розвивається».
Думати було великою несподіванкою для Раскатова.
Він перевів погляд на Вероніку, аби застосувати свою щойнонабуту можливість на ній. Раскатов роками перебував під впливом доктрин, котрі запевняли, що думати шкідливо, закликали до внутрішньої тиші й зовнішнього мовчання. Раптом Раскатов відчув ентузіазм із приводу свого подальшого життя. Його більше не лякала пустка, яка оголилася перед ним. Він знав, як рухатися крізь неї. Раптом життя здалось йому сповненим доцільності. У нього був розум, і цим розумом можна було користуватися.
— А яку ти хотіла би намалювати ікону, Вероніко?
Вероніка, що сиділа на краю лави, задумливо граючись китицею власної коси, озвалася:
— Не знаю ще. Треба подивитися на місце. Місце має велике значення. Хочеться, щоби вона була красивою. — Вероніка випросталась і серйозно подивилася на Раскатова. — Я насправді ніколи цього ще не робила. Але я маю фарби із собою.
— Слухай. Приходь завтра до мене. У нас у дворі є хороша стіна, я тільки думав, щоби там щось намалювати. Я гадаю, що пацани будуть «за».
— Я подумаю, — відповіла Вероніка.
Хоча вона не виказала жодного невдоволення, ані натяку чогось такого не було в її голосі, та Раскатов відчув іще один гострий докір сумління. Він потягнувся до паки сигарет, аби покласти ще одну до рота і запалити, щоб приховати цей дискомфорт, однак у світлі не знати вже чого, може, й істини, Раскатову з усією ясністю відкрилися ниці мотиви тієї цигарки, яку він збирався приректи.
Рука зупинилась, і Раскатов відчув, що означає боротьба із собою. Дивне словосполучення — хіба можна боротися із собою? Це так, наче грати із самим собою в шахи — у будь-якому разі ти програєш і ти ж переможеш. Трохи повагавшись, якого ж себе вибрати — того, що тягнувся до сигарет, чи того, який стримував руку, — він зрозумів, що той, котрий стримував, хоче пов?язати себе з тими розуміннями, які йому відкрилися сьогодні, а той другий — ні.
Нічого не сказавши на те, Раскатов підтягнув руку назад до себе і поклав її собі на коліна. Якийсь час вона лежала там, немов чужа, а далі він знову відчув, що опанував себе.
«То скільки є цих Раскатових? — виникло у нього природне запитання. — І котрий серед них справжній я?».
Раскатову раптом стало шкода, що він так малодушно накурився. Артьом відкрив свій «макбук» і читав вголос статтю з Вікіпедії, але Раскатов міг слухати його тільки впіввуха. Щось густе, гірко-солодке, вливалося йому в серце: суміш розчарування вкупі з дивним, особливим, тонким і ні на що не схожим піднесенням. Що далі він вдивлявся у себе, то більше він віднаходив підстав для цього гірко-солодкого відчуття. То був наче маленький язичок вогню, в який він кидав хмиз щоденних думок, від чого цей язичок міцнішав: «Мені вже тридцять два (кидає у вогонь суху гілку), у мене немає сім?ї (підкладає нову галузку), я не знаю, куди маю рухатись (кладе невелике полінце, вогонь розгорається, всередині робиться ясно і жарко)». Це не були язики жалю, це було спокійне, зосереджене вдивляння в себе у світлі полум?я, що з кожною думкою розгоралося яскравіше.
Що важча жертва, то яскравіший вогонь. Раскатову було лячно заглядати аж так далеко в себе, і він спрямував свій розум назовні, у світ. Адже він не один такий, хто сидів у місячну ніч у якомусь затишному закутку світу і ставив собі запитання про буття. Можливо, він уже мав би вирости з того віку, щоби ставити ці дитячі запитання. Та й, зрештою, хіба було щось карне в тому, аби ставити запитання? Хіба було щось карне в бажанні таки дізнатися правду, раз і на все життя, аби припасти до неї всім серцем і далі вже не відступати ні на міліметр? Що поганого в цьому, хто зможе його осудити?
Раскатов дедалі більше дивувався тим голосам, що, виявляється, жили в його серці. Ні, тепер він не вважав, що в запитуванні було щось погане. Навпаки, тепер він спробував би пояснити благо від запитування тій іншій людині, тому невидимому критику, хоч би хто він був, — темна постать контролюючого родича, супер-его, громадська думка, думка найближчих друзів — яку ціну, до речі, він готовий платити за правду?
Раскатов подумки обійняв стовп вогню, що розгорівся у нього в серці, і відчув, що готовий заради нього віддати все. Якщо правда все те, що обіцяє йому його серце, якщо правда так близько, він ладен віддати все.
Якщо це правда.
Слово «якщо» теж спалахнуло жарким полум?ям очевидності та згоріло, наче клапоть газети. Жодних якщо, так все й було, пізнайте правду, і правда зробить вас вільними, хіба не про це йдеться? Хіба не про свободу від кошмарів осуду, непевності, мук за хибні рішення та їхні потворні наслідки? Раскатов побачив іще одну різницю між собою і Колею Вєліканом (з яким він, як тепер з?ясувалося, вже доволі давно перебуває у напруженому діалозі ідей). Коля вважав, що забутись, припинити мислити означало усунути наявні суперечності, а з ними — й оману, що загороджувала людину від істини. Одначе Коля не врахував, що суперечностей не існує як для того, хто пізнав істину, так і для того, хто ще не пізнав нічого, хто чистий, як немовля. Темрява так само була однією з форм усунення суперечностей, та чи вела вона до відповідей? Раскатов відчув, що цим шляхом уже находився доволі.
Тепер настав час запитувати про абсолютну істину.
Раскатов, здригнувшись, зрозумів, що так людина приходить до ідеї Бога. Тепер до неї прийшов і він, і йому стало страшно й незатишно.
Це була дуже велика ідея, настільки велика, що вона ризикувала поглинути його. Поглинути і не залишити й сліду від того Раскатова, якого він знав.
І Родіон Раскатов, 32 роки, серфер з Одеси, тієї миті збагнув, що світло, те світло розуміння, яке розпалювалося в ньому, мусило мати своє джерело. І хоч би як він хотів цього уникнути, в кінці всіх запитань про витоки, про походження, про призначення та істину поставала ця постать Бога. Смішно навіть, як довго він ходив навколо, шукаючи якихось трюків, способів, особливих речовин, які пояснили би йому в простий і зв?язний спосіб, що рухає всім цим світом, від планетарних систем і галактик до найдрібніших протонів та електронів. До цього приходили всі мислителі, його старші брати по розуму, вони казали про Начало начал, про Єдиного, про Сущого, Абсолютну Реальність і Верховну Істину (саме так, усі слова з великої літери). У кінці всіх цих пошуків стояв Він, Бог.
