Країна Моксель, або Московія. Книга 1 - Білінський Володимир Броніславович (книги бесплатно читать без .TXT) 📗
Згадайте «Пам'ятні записки О. В. Храповицького». Згадайте велике невдоволення Катерини II.
Ми не знаємо, якими вчинками і діями Ярослав Всеволодович завоював довіру Батия. Але те, що він здався на милість хана, не піднімав проти нього зброї, не тікав від навали, — поза сумнівами. Інакше про великокнязівський престол йому б і мріяти не довелося. А здавшись ханові під час воєнних дій, завоювати його довіру можна було, тільки зробивши татаро-монгольському завойовникові серйозну послугу в підкоренні ще не захоплених селищ — якщо не мечем, то зрадою. Іншого, як розуміють читачі, — не дано.
Без особистого знайомства, не переконавшись у відданості князя Ярослава, Батий не міг допустити навіть до обмеженої підконтрольної влади людину, що взялася невідь звідки. Головне, що хан у цьому не мав ані найменшої потреби. Він нікуди не квапився. Ніхто серйозно його не турбував у землі ростовсько-суздальській. Про це теж варто пам'ятати.
Тому великоросійська баєчка на кшталт «прийшов, побачив, переміг», а в цьому випадку — приїхав із Києва, самовільно посів великокнязівський престол, почав правити — розрахована на невігласів.
Закони Імперії Чингісхана такого не допускали. Під час завоювання Володимирсько-Суздальського князівства хан зробив перепис усього населення. Це зайвий раз свідчить про чітку державну побудову Імперії.
Така історія посідання Ярославом Всеволодовичем Володимирського великокнязівського престолу.
Але в історії з одержанням «ярлика» на великокнязівський престол Ярославом є ще один секрет. Ітиметься про явище відвертого замовчування. Хан Батий, діючи в межах законів своєї батьківщини, навіть цілком довіряючи призначеному на престол князеві Ярославу, не міг покладатися тільки на його слова. Це — незаперечна аксіома.
Князь Ярослав, уперше одержуючи «ярлик» на велике князювання, повинен був залишити «як заставу» в хана свого старшого сина-спадкоємця. Російські історики це замовчують, а якщо і згадують, то мимохідь.
До речі, посол Папи Римського Плано Карпіні, який побував у 1246–1247 роках у татаро-монгольській імперії, саме цей факт засвідчив:
«У Батия ми знайшли сина князя Ярослава…» [8, с. 61].
І більш виразно:
«В інших же, яким вони дозволяють повернутися (на князівство. — В. Б.), вони вимагають їхніх синів або братів, яких більше ніколи не відпускають, як було зроблено із сином Ярослава…» [8, с. 34].
Цілком природним та одночасно цікавим є запитання: хто ж із синів князя Ярослава Всеволодовича був у хана Батия «в гостях», а точніше — в заручниках?
Незабаром і на нього ми отримаємо відповідь.
Допоможе нам у цьому згадуваний посол короля Людовика IX — Вільгельм де Рубрук.
Послухаймо посла Людовика IX:
«Отже, ми знайшли Сартаха біля Етилії (Волги. — В. Б.), за три дні шляху від неї…» [8, с. 89].
Прошу спинитися, взяти географічну карту та уважно проаналізувати всі свідчення великого мандрівника. При цьому слід врахувати: Вільгельм де Рубрук виїхав із Криму, перетнув Дон нижче Воронежа і зустрів ставку хана Сартака (Сартаха) за рікою Дон «за три дні шляху» від Волги (орієнтовно 300 кілометрів). Землі «Руссії» лишилися за Доном, а ставка сина Батия — Сартака влітку 125 3 року (липень місяць, за Рубруком) розташувалася на схід від сучасного міста Воронежа.
За свідченням Рубрука, на північ від ставки Сартака проживав народ Моксель, жив у лісах, був покорений під час походу Батия, і їхній «государ» із військовою дружиною брав участь у поході татаро-монгольських військ у Європу, де загинув.
Перш ніж проаналізувати це свідчення, прошу мати на увазі безперечний факт історичного минулого того часу.
Перед походом хана Батия в Європу, що почався 1240 року взяттям Києва, Батий здійснив лише один загальний військовий похід на північ у 1236–1238 роках, коли підкорив Волзьку Булгарію і ростовсько-суздальські князівства, які на той час мали «державність». Інших «держав» російська офіційна історія в ті часи на території від Смоленська й Новгорода до Волги та від сьогоднішнього Воронежа і Пензи до Костроми та Ярославля не знає, ніколи нам про них не повідомляла.
Виникає дуже серйозне запитання, відповідь на яке цілком очевидна: чий же «государ» брав участь на чолі моксельської дружини в татаро-монгольському поході у європейські країни?
Відповідь може бути тільки одна: то був князь династії Рюриковичів із ростовсько-суздальських князівств, який здався Батиєві взимку 1237–1938 років.
У тому й полягає таємниця «писання історії, переважно Росії» «Комісією» Катерини II, аби прибрати з оповіді подібні факти, а скласти байки на кшталт «битви Євпатія Коловрата».
Вивчимо питання докладно. Збережені великоросійські джерела підтверджують появу «міста Пронська» в 1186 році. Князь Пронський брав участь у першій зустрічі ростовсько-суздальських князів із послами Батия, яка відбулася напередодні навали. «Місто Муром», за тими ж джерелами, з'явилося ще у 862 році. Князь Муромський також брав участь у зустрічі з послами хана, які вимагали «десятини». «Місто Новгород Нижній» засноване в 1221 році, напередодні навали татар, великим князем Юрієм Всеволодовичем, що свідчить про експансію Рюриковичів на схід аж до Волги.
«Спочатку Р(язанню) наз(ваний) центр Рязанського князівства, що був за 50 км на П(івденний) С(хід) від сучасної) Р(язані)» [9, том 22, с. 468].
Тобто стара Рязань була обителлю землі Моксель! Як і міста Пронськ, Муром, Нижній Новгород, Володимир, Ростов, Суздаль, Галич. Бо:
«Уже в XIII ст. тер(иторія), що населялася мордвою, входила до складу Рязанського і Нижегородського князівств» [9, том 16, с. 567].
При тому свідки того далекого часу Плано Карпіні і Рубрук стверджували, що хани Орди намагалися позбутися місцевих князів і знаті, щоб передати володіння своєму родові безпосередньо. Отже, прибрати народ Моксель до рук суздальські князі після 1238 року не могли. Орда в тому не була зацікавлена.
Самі великороси з тієї знаменитої катерининської «Комісії» запустили відверто дурнувату думку про «Пургасову Русь». За їхнім твердженням, земля мордви в XII–XIII століттях уже була звичайною Руссю і входила до складу «російських» ростовсько-суздальських князівств.
«У XII–XIII ст. розвинулися (у мордви. — В. Б.) феод(альні) стосунки, тривав процес формування політич(них) утворень феод(ального) типу, наз(ваний) у рус(ьких) літописах (літописних зводах! — В. Б.)… «Пургасовою Руссю» [9, том 16, с. 567].
Історики подальших часів спробували виправити цю відверту нісенітницю, почавпіи іменувати ті землі «Пургасовою волостю». Гадаю, це суті не змінює — адже волость теж частина землі Моксель.
Однак повернімося до Вільгельма де Рубрука. Читачі пам'ятають, як багато і заможно жив народ Моксель, володіючи «свиньми, медом і воском, дорогоцінними хутрами і соколами».
Зверніть увагу: Рубрук виразно засвідчив, що до 1253 року Моксель ще була нехрещеною, але розводила свиней, тобто вживала в їжу свинину. До речі, свинину їли князі та племена ростовсько-суздальської землі того часу, але не вживали її волзькі булгари і мердас (мордва), які жили на схід і північний схід від Мокселі. Вони були «сарацини», тобто мусульмани. Дуже вартісне свідчення. Моксель, будучи нехристиянською, уже в ті роки дотримувалася деяких православних звичаїв. Отже, до XIII століття фінські племена були розділені за релігійною ознакою: одні примкнули до мусульманської Волзької Булгарії, а Моксель — до православних.
До речі, у своїй «Історії держави Російської» М. М. Карамзін, аби напустити більше «доважку брехні», передаючи цей епізод, викладений Рубруком, слово «свині» викинув. Дуже характерний для історика-великороса прийом — вилучати невигідне.
Послухайте:
«… де в густих лісах і в бідних поодиноких хатинах жили Мокшани та Мордовські їхні єдиноплемінники, багаті тільки звіриними шкірами, медом і соколами. Князь цього народу, змушений воювати за Батия, склав свою голову в Угорщині, і Мокшани, пізнавши там Німців, говорили про них з великою похвалою, бажаючи, щоб вони позбавили світ (? — В. Б.) від ненависного ярма Татарського» [1, том IV, с. 190].
