Оленіада - Роздобудько Ирэн Виталиевна (читаем книги бесплатно .txt) 📗
— Кого? — звів брови до перенісся пан Разанов.
— Бабу Шуру пора кінчати... — скрипнула зубами пані Ренко.
— А мені подобається... Поетично, кон-цеп-ту-аль-но... — знизав плечима пан Кувалда.
— А що це? — спитав пан Разанов.
— Джойса цитує... — повідомив пан Кабатчик. — Краще б Шевченка...
— А що його цитувати? — шепнув пан Разанов. — Він же тільки по м’ячу може бити...
— «Мій зір померк у мороці, померк. Померк у мороці, любове...» — з задоволеною посмішкою закінчив промову Великий Тато.
Когорта соратників в оточенні трьох ланцюгів поліцейських тривожно завмерла перед такою ж завмерлою юрмою на майдані.
Юрма в глибокій задумі перетравлювала почуте...
Стало так тихо, що ген-ген з середини шлунків деяких зголоднілих громадян долинуло нечемне булькання і вурчання.
Але згодом стишилось і воно...
Нарешті від юрми повільно відділилася фігура Алекса Гонія у позафракційній футболці з написом «Чи навчився ти, падло, вирощувати ягель?!».
Фігура вийшла поперед юрми на вільне місце, окреслене жовтою загороджувальною лінією, заступила за неї і, плюнувши собі під ноги, несподівано проголосила:
— Бий гадів!!!
І почалося!
У держкогорту з натовпу полетіли сирі яйця, камінці, помідори і навіть слоїки зі сметаною.
Охоронці розкрили над законописцями чорні парасольки.
Зіщулившись, соратники швидко побігли в бік критих державних упряжок.
Загули сирени.
Засюрчали свистки.
У повітрі засвистіли батоги.
Ланцюг поліцейських, розосередившись, почав обстріл натовпу димовими шашками.
Натовп відповів потужною артилерією кавалків ечиначушу, котрі виколупувалися прямо із землі.
Метушня на майдані досягла апогею.
На екранах телевізорів виник напис у обрамленні польових квітів: «Брифінг закінчено. Дякуємо за увагу!»
...Баба Шура зняла навушники, поклала їх на стосик рефератів, написанням яких вона часом підробляла в Академії наук, зробила останній ковток з кухля і з переможним виглядом повернулася до кутка.
Там, утиснувшись у вузький простір тахти, сиділа вся трійця — пан Цанюк, пан Рівноспинний і пан Ікло.
Вони отетеріло дивилися то на бабу Шуру, то на згаслий екран.
Поволі приходячи до тями, пан Цанюк заплескав у долоні, обличчя Рівноспинного й Ікла просіяли і вони підхопили оплески соратника.
— Почалося... — урочисто видихнув Цанюк.
— А ви думали? Баба Шура свою справу знає... — весело підморгнула їм баба Шура.
— Тепер блокуємо їхні мобіли! — сказав пан Цанюк.
— Хутко — до міста! — скомандував, підводячись зі свого місця, Рівноспинний.
Пан Ікло дзвінко клацнув у повітрі своїм батогом.
Баба Шура неквапно вийняла з-під шафи чесно зароблені за всі ці роки купюри, почала складати їх до кошика.
— Куди ви тепер? — з повагою запитав її пан Цанюк.
— Певно, подамся до Єгипту чи Лівії. Давно запрошували. Там теж неспокійно, — поважно відповіла баба Шура. — Допоможете з міжнародною упряжкою, хлопці?
— З вітерцем — до самого Каїру! — пробасив Ікло, підхоплюючи бабцю на руки.
За мить обійстя на околиці Великих Помпеїв спорожніло...
Баба Шура зробила свою патріотичну справу.
Бабі Шурі можна було йти...
...Другий день Бодя Ройтберг з розпачем спостерігав, як гине його ечиначуш у руках збурених народних мас.
Виявилося, що кавалки з цього екологічно чистого продукту досить цупко тримаються і на латаних костюмах Бріоні, і на стінах державних закладів.
Зрештою до нього почали звертатися із замовленнями на окрему виробку цього «знаряддя громадянського спротиву», і Бодя повеселішав.
Щоправда, довелося поки що розпустити робітників, а продукт замішувати самотужки в умовах жорстокої конспірації, наглухо зачинившись у своїй стайні.
Дні і ночі тривали, змінюючи Сонце на Місяць і все більше занурюючи Бодю в невимовну тугу.
Подруги в нього так і не було.
Навіть «домашні новини», не дивлячись на наполегливі запрошення, більше не приходили в його вщент проароматизовану квартиру.
Якби Бодя міг проаналізувати ситуацію, що склалася у його душі, він би напевне зрозумів: та невимовна туга полягала в жорстокій ностальгії за тими часами, коли він, ще зовсім юний, спостерігав за прекрасною перукаркою їхнього району — Зоєю Павлівною Пікач.
Зою... Зою...
Тепер він розумний, навіть має гроші, і прірва літ між ними скоротилася, і зелені кулі він більше не видмухує зі своїх вуст, і міг би...
Зою... Зою...
Де ти?..
І небесна відповідь не забарилася!
Недаремно ж кажуть розумні люди: якщо чогось хочеш — посилай сигнали у всесвіт.
Отже, несвідомі тужливі «сигнали» Боді було почуто.
А сталося це так.
...По «Єдиному У-ПС» транслювалися єдині для всієї країни новини.
Враховуючи тривожну ситуацію останніх днів, здебільшого показували прикрі сюжети про невдячних громадян, котрі знищують пам’ятники Великому Оленяреві, бешкетують на мітингах, вимагають нових, не латаних, костюмів та співпадіння «ранкових» цін із «вечірніми» тощо.
Перед очима спантеличених телеглядачів виникали жахливі кримінальні відомості про те, що в країні вже шарудить банда викрадачів оленів, котра веде перепис поголів’я і таємними каналами переправляє їх до Лапландії та Чукотки.
Випливли і імена підступних ворогів СПК, цих «моральних диверсантів» і «запроданців іноземної економіки», котрі вимагали повернення всього оленячого поголів’я на його історичну батьківщину, підриваючи економіку країни підступними ідеями переходу до інших засобів пересування.
Відверто кажучи, зайнятий усі ці роки своїм приватним бізнесом, Бодя не дуже знався на політиці, а телевізор дивився лише через те, що він блимав перед його стомленими очима, утворюючи ілюзію причетності до життя.
Просто сидів, пожовуючи попкорн, і глядів, як виникають на екрані обличчя.
Цього разу на ньому виникла усміхнена пика коміка зі «Сто першого кілометра».
— Ми переживаємо нелегкі часи, — серйозно повідомив комік, ледь стримуючи нервово напруженими м’язами щелеп на віки вічні приклеєну до обличчя посмішку, — Запроданці іноземних розвідок не дрімають! І в цьому ви можете упевнитися, переглянувши наші сюжети!
Бодя зачерпнув нову порцію попкорну, але до рота не доніс: у тьмяному світлі на екрані виникло обличчя. Зої Павлівни!
Але виникло в дивному ракурсі: колишня перукарка лежала під якоюсь рядниною, міцно обхопивши руками плечі іншої жінки. Зблиснуло світло — Зоя розплющила очі, заблимала ними, лякливо притискаючись до невідомої пані.
Потім обидві вискочили з-під ряднини і шалено закрутили головами, ніби заскочені на гарячому.
Камера застрибала у чиїхось невмілих руках — і згасла.
На екрані знову з’явилася зубата пика коміка.
Цього разу він дав волю своїй нестримній посмішці, адже тепер для неї був привід, і прокоментував побачене:
— Ось так проводять свій час ті, хто підступним чином намагався зруйнувати засади нашого ладу! Нагадаю, що цей, перепрошую за відвертість, акт одностатевої любові ви побачили у виконанні економічної авантюристки, колишньої, так би мовити, героїні минулого, котра маскувала своє справжнє ім’я під псевдонімом «Оленева Мадонна», і найвідомішої злочинниці світового масштабу пані N, котра — нагадаю! — таємним способом завезла до нашої батьківщини креслення апарата для безоленевого пересування! І намагалася запровадити його в усі галузі нашого воістину народного господарства!
Від несподіванки Бодя виплюнув залишки попкорну в слоїк з опарою ечиначушу і почав стукати по покришці телевізора, вимагаючи продовження сюжету.
Але веселун уже начитував прогноз погоди на наступні три роки.
Бодя тер очі, напружував зорову пам’ять, відтворюючи в ній коротенький сюжет і риси обличчя, котрі побачив на екрані.
Такі-так: це точно була Зоя!
Зоя Пікач.
Жінка його мрії.
Але що з нею сталося?
