Історія України-Руси. Том 2 - Грушевський Михайло Сергійович (книги онлайн читать бесплатно .txt) 📗
З Давидом Сьвятославичом Мономах порозумів ся наперед. „Ми з твоїм братом умовлялись, але без тебе не можна умовитись”, писав Мономах до Олега в осени 1096 р. Я думаю, що се наступило в осени 1096 р., при переводї Давида з Новгорода: думаю, що йому тодї вже Мономах віддав Чернигів. Олегу по суздальській кампанїї, коли він з'обовязав ся покоритись „братиї”, правдоподібно зараз таки вернули Муром. Остаточно нові відносини, нова полїтична ситуація мала бути санкціонована на загальнім княжім з'їздї, що відбув ся в осени 1097 р. — в останнїх днях жовтня чи в перших падолиста, в Любчу — правдоподібно, урочищу сього імени під Київом 29).
З князїв прибули окрім Сьвятополка Мономах, Давид і Олег Сьвятославичі, Давид Ігоревич і Василько Ростиславич. Метою з'їзда, по словам лїтописного оповідання, було „строенье мира” — забезпеченнє згоди, а мотиви й ухвали князїв воно стилїзує так: „пощо губимо Руську землю, маючи між собою ворожнечу? тим часом Половцї пустошать нашу землю і тїшать ся, що внутрішнї війни між нами трівають до тепер. Будьмо однодушні від тепер і пильнуймо Руської землї! Кождий нехай має свою отчину: Сьвятополк — Ізяславів Київ, Володимир — Всеволодове, Давид, Олег і Ярослав (Сьвятославичі) — Сьвятославове, а решта ті волости, які хто дістав від Всеволода: Давид (Ігоревич) Володимир, Володар Ростиславич Перемишль, Василько — Теребовль”. На тім цїловали хрест, ухваливши: „від тепер колиб хто розпочав війну, то на того будемо всї ми і честний хрест” 30).
В сїй ухвалї можна-б виріжняти кілька осібних моментів — постанов ріжного значіння, принціпіальнїйших і спеціальнїйших. Так, сею ухвалою прийнято принціп отчинности — кождий князь має мати ті землї, які належали його батькови. Се дуже важна постанова, великого принціпіального значіння. Бо хоч вона говорить спеціально про дані волости, але мала значіннє прецендента і на дальше (розумієть ся — коли інтересовані князї знаходили на попертє сього прецедента иньшу доказову силу — полїтичну, оружну). Вона була фіналом концентраційної полїтики в її теорії, рішучим ударом тенденціям збирання земель, виявленим по смерти Ярослава: загарбані землї тепер мали бути віддані спадчикам (де ще вони лишили ся). Але вповнї сей принціп отчинности переведений не був: Новгород, хоч належав до Сьвятополкової отчини, зіставсь у Мономаха, і ся справа виринула потім, по кількох лїтах.
Другий момент — санкціонованнє теперішнього стану володїння і уставленнє союза для оборони спокою. Се було відновленнє заповіди Ярослава старшому сину: як би хто кого скривдив, помагати покривдженому; тільки тепер сей обовязок кладеть ся на весь союз князїв.
Третє — союз проти Половцїв, для заховання цїлости Руської землї. Ним касували ся всякі союзи з Половцями, отже й союз з ними Олега.
Цїкаво, що се все дїєть ся на родинній основі: зібрали ся князї тільки Ярославового потомства, про полоцьку лїнїю нема й згадки, певно її й не кликав нїхто. Се родинна, а не державна одність, фамілїйний союз, тим самим дуже непевний що до своєї трівкости.
Та ухвали сї були повалені навіть скорше, нїж можна було думати.
Введена в лїтопись повість описує Любецькнй з'їзд дуже іділїчно, як акт братської любови. Та здаєть ся автор пересолодив сей образ для контрасту з дальшими подїями. В кождім разї щирости на сїм з'їзді, певно, було не більше як на теперішнїх дипльоматичних конґресах і з'їздах, і з Любецького з'їзда зараз розвинулись події зовсїм не іділїчні, що відсунули на кілька лїт пляни союзу проти Половцїв і оборони Руської землї.
В останнї роки в основі полїтичної ситуації лежав тїсний союз двох найсильнїйших князїв — Мономаха й Сьвятополка. Сьвятополк користав з сього союза для спільної боротьби проти Половцїв, а сам енерґічно помагав Мономаху не тільки на Половцїв, але і в його боротьбі з Сьвятославичами, здаєть ся без усякої винагороди за се — принаймнї не знаємо про неї нїчого. Певний несмак від такого безкористного вислугування Сьвятополк міг уже перед тим мати. В любецьких постановах він міг почувати себе ще більше покривдженим: його отчина Новгород зісталась у Мономаха, а ся отчина Сьвятополка інтересовала, — се видно з того, що він кілька лїт пізнїйше хотїв навіть дати Волинь в заміну за Новгород. При тім відносини Сьвятополка з Мономахом не були щирі взагалї, і на сїм ґрунтї зараз виросла інтриґа.
Бояре Давида Ігоревича зараз по з'їздї звернули увагу свого князя, що Василько звязав ся з Мономахом і укладають собі союз проти нього — Давида, й против Сьвятополка. Спостереження сї зробили вражіннє на Давида; він переказав їх Сьвятополку й радив увязнити Василька, що також і як вони по з'їздї задержав ся трохи в Київі. Давид пригадав Сьвятополку смерть його брата Ярополка, що його мовляв забили Ростиславичі, й страхав Сьвятополка, що Василько, опанувавши Волинь, забере від Сьвятополка й волинські волости — Погорину та Берестє, й Турово-пинське князївство, а Мономах хоче взяти Київ. Сьвятополк під впливом сих оповідань вагав ся, не знаючи, чи Давид щиро його остерігає, чи хоче його в своїх інтересах підняти на Василька; вкінцї остереження й намови Давида зробили своє, й Сьвятополк рішив ся затримати Василька. З початку хотїв він його зазвати до себе на іменини, що були за кілька день, але Василько сказав, що не може зістати ся, боїть ся, що в його волости іде війна без нього. Давид представив таку неґречність молодого свояка як новий доказ його ворожих замислів, і се зміцнило рішеннє Сьвятополка. Василька постановлено вхопити, і Сьвятополк послав нового післанця, кличучи Василька, коли не може лишити ся до іменин, аби приїхав бодай посидїти в трійку з Давидом.
Василько, що стояв з своїм обозом коло Днїпрового перевозу, під Видубицьким монастирем, поїхав на се запрошеннє на Сьвятополків двір. В дорозї Василька стрів його отрок і остерігав, аби не їхав, бо хочуть його вхопити, але Василько не повірив тому: „як того вхопити ? онодї цїлували хрест, що як котрий на котрого повстане, то хрест буде на того і ми всї!”, і таке подумавши, перехрестив ся, здав ся на волю Божу і з невеликим числом дружини поїхав таки до Сьвятополка. Той вийшов йому на зустріч, завів до „гридницї”, й ще раз просив його лишити ся на іменини, але Василько казав таки, що не може, бо вже післав в дорогу свої „товари” (обоз). Сьвятополк просив принаймнї лишити ся поснїдати (завтракати) і пішов зарядити, а Василько лишив ся сам з Давидом, — говорив до нього, але „не бЂ в ДавыдЂ гласа ни послушанья”, не міг анї слухати, анї говорити, „бЂ бо ужаслъ ся и лесть имЂя въ сердцЂ”. Посидївши трохи Давид вийшов і собі, нїби по Сьвятополка, і тодї Василька вхопили і наложивши подвійні кайдани замкнули на ніч. Сьвятополк одначе все ще бив ся з гадками, як йому поступити з Васильком, і другого дня скликав бояр своїх і віче, Киян, радити ся, що йому робити. Віче прийняло одначе сю справу досить холодно, очевидно — не хотячи входити в княжі котерії. Коли Сьвятополк переповів йому остереження Давида, „бояре и людьє” сказали: „щож, мусиш княже стерегти своєї голови; коли Давид каже правду, треба Василька покарати; коли ж Давид сказав неправду — він відповідає перед Богом”. Отже віче все таки признавало за Сьвятополком право взяти ся до репресій. Ігумени київських монастирів, прочувши про се, почали просити Сьвятополка, аби пустив Василька, — той відповів, що се все Давид робить. Давид же, довідавши ся про се й боячи ся, що Сьвятополк вкінцї таки пустить Василька, почав намовляти, аби казав його ослїпити — се був звичайний візантийський спосіб, обчислений на те, аби зробити небезпечного противника нездалим до дальшої дїяльности. Сьвятополк перечив ся й хотїв пустити Василька, але Давид переконав його, і Сьвятополк віддав йому Василька.
Тоїж ночи його вивезли в оковах на возї з Київа до поблизького Звенигорода. Тут його завели до маленького покою, де вже сидїв якийсь Торчин, Сьвятополків пастух, і гострив нїж. Побачивши се, Василько зрозумів, що його хочуть ослїпити „й возопи къ Богу плачемъ великомъ и стонаньємъ великомъ”. Тим часом конюхи Сьвятополка й Давида простелили долї ковер і хотїли простерти на нїм Василька, але той сильно боров ся, так що мусїли покликати до помочи иньших, і вкінцї повалили Василька і придушили йому груди дошкою, знятою з печі. Василько одначе боров ся далї, так що двох конюхів, сидючи на тій дошцї, не могли утримати його, отже взяли другу дошку з печі, положили на груди й два иньші слуги сїли на дошку; при тім так придушили йому плече, що кости в грудях затріщали. Тільки тодї той Торчин міг узяти ся до своєї ганебної операції. Вдарив в око ножем, але не трапив і втяв лице, доперва потім всадив нїж в око, вийняв око, потім всадив в друге і вийняв друге око. Василько зомлїв і лежав як мертвий. Його піднесли на коврі, положили на віз і повезли до Володимира. Рано стали з ним на торговищі в Звижденї на обід, зняли з нього залиту кровию сорочку й дали попадї випрати. Попадя випрала, убрала його в чисту сорочку й сївши коло нього оплакувала його як мертвого. Василько, що лежав як мертвий цїлий той час, очуняв і спитав, де він. Попросив пити, і коли напив ся, „вступила душа” в нього — прийшов до сьвідомости й полапавши мокру сорочку сказав: „по що зняли з мене? нехай би в сїй сорочці прийняв я смерть і став перед Богом у кровавій сорочцї!” Потім повезли його спішно до Володимира, по падолистовій грудї й завезли на шестий день до Володимира. Там всадили до одного двора й оточили сильною сторожею 31).
