Експансія-I - Семенов Юлиан Семенович (читаемые книги читать онлайн бесплатно TXT) 📗

МАКАЙР І

… Літо сорок другого року в Мадріді видалося спекотливим і безвітряним; жодного дощу за три місяці; листя було сіре, вкрите пилюкою; в липні воно здавалося листопадовим, жалюгідним, ось-ось опаде.

І люди були схожі на це листя, такі ж запилені, поскручувані, сіролиці. А вже на тих, хто вистоював чергу До воріт американського консульства, прикривши голову газетою, зовсім дивитися було важко; але вони стояли по кілька годин на осонні, тихо стояли, намагаючись не розмовляти одне з одним, хоч надія була в усіх єдина: дістати таку бажану американську візу і виїхати к бісовій матері з цієї божевільної Європи, де все котилося в прірву і кожен новий день віщував горе і жах.

Черга іноді нагадувала якусь живу саморегулюючу істоту: варто було одному ввійти у приміщення консульства, як люди підступали на два, а то й на три кроки, штовхаючись, аби тільки швидше наблизитися до заповітних воріт; здавалося б, логіка мала підказати людям, що немає смислу їм, спітнілим, так щільно притулятися одне до одного, адже ввійшла лише одна людина, навіщо ж робити два, а то й три кроки вперед, та якщо одна людина не дуже-то піддається посиланням розуму (а тому більшість вчинків у житті зумовлюються емоційними, часом зовсім сліпими імпульсами), то людський натовп живе почуттям, логіка суперечлива йому, вступає в дію некерований, стадний інстинкт, особливо коли ситуація екстремальна, а лідера немає і ніхто не викрикує стримуючих слів команди.

Тому, коли до воріт підійшов такий самий запилюжений чоловік, як і ті, що стояли в черзі, і взявся за ручку дверей, натовп змієподібно подався вперед, інстинктивно відсікаючи чужинцеві шлях у те завітне, чого чекали всі. Якби він під'їхав на машині, якби був одягнений в костюм з краваткою, ніхто й не ворухнувся б: пройшов представник іншого світу, якийсь інопланетянин; хіба йому можна стояти в черзі? Вона, ця мовчазна змія, нами створена, нами керована, нам одним і служить.

Але чоловік сказав тим, хто пітно відтручував його від ручки дверей фразу по-англійськи, з якої усі зрозуміли, що він — американець, іде сюди у справі і до їхнього чекання ніякої причетності не має.

Англійській мові й напористості, з якою була вимовлена фраза, підкорилися, навіть не кричали й не вимагали показати паспорт; довір'я чи, навпаки, розлюченість юрби з'являється в першу мить спілкування з чужинцем, з тим, хто хоче бути сам по собі, незалежним від неписаних законів спільності знедолених. Якщо юрба повірила — усе гаразд, ні — розмови марні, не переконаєш, тут тільки кулемети можуть навести порядок, слово безсиле.

Чоловікові повірили, він відчинив двері й сказав солдатові, що стояв біля входу:

— Віце-консул чекає мене.

Але віце-консул його не чекав, та й не був він американцем, і прийшов сюди задля того ж, чого стояли й чекали люди в черзі: з проханням про в'їзну візу. Однак, на відміну від тих, хто ввійшов до приміщення консульства, він не заповняв багато сторінок обов'язкових анкет, чиї запитання видавалися застрашливо-багатозначними, а спитав білозубу секретарку, де він може знайти другого віце-консула Роберта Макайра.

— Але він не відає в'їзними справами, — відповіла дівчина, — в нього зовсім інші питання.

— Я знаю, — відповів відвідувач, — саме тому його й шукаю.

Він справді знав, що Макайр представляє в консульстві організацію генерала Донована, ВСС. Він мусив знати про це, тому що саме від цієї людини залежало його подальше життя, адже інформація — матір успіху.

— Здрастуйте, — сказав він, увійшовши в невеличкий, без вікон кабінет, де головними предметами, що зразу впадали в очі, були величезний старовинний сейф, потужний радіоприймач і кондиціонер, врізаний у внутрішні двері, що вели в інші кімнати. — Дозвольте відрекомендуватись… Я — Вальтер Кохлер, співробітник абверу. Мені приписано одержати американську візу, поселитися в Сполучених Штатах і організувати передачу воєнно-стратегічної інформації на гамбурзький центр організації мого шефа адмірала Канаріса.

— А чому ви вирішили, ніби мене цікавлять співробітники абверу? — спитав Макайр, умикаючи приймач. — Я відаю питаннями культурного співробітництва між Штатами і Мадрідом, ви, мабуть, помилилися дверима…

— Містере Макайр, ваше прізвище я почув у абвері, тому й вирішив звернутися до вас.

— Ну, знаєте, — посміхнувся Макайр і, підвівшись з-за столу, заходив по кімнаті, не пропонуючи Кохлеру сісти, — до нас приходять десятки агентів абверу, обіцяють відкрити секрети рейху, але ми їх виставляємо за двері, бо вони ніякі не агенти, а звичайнісінькі емігранти, котрі намагаються будь-яким шляхом якнайшвидше потрапити до Нью-Йорка.

— Але я прийшов не з порожніми руками, — мовив Кохлер. — Я прийшов з доказами.

Все ще ходячи по кабінету (Макайр в такий спосіб спитувався угамувати хвилювання, що охопило його: жодного разу, жодна людина досі не приходила в консульство з таким признанням, він сказав неправду, але він сказав її навмисне, маючи намір затягти відвідувача до бесіди, нав'язавши йому свій ритм і стиль розмови; це така справа — якщо, звичайно, Кохлер каже правду, — про яку через годину дізнаються у Вашінгтоні, це така операція, яка одразу зробить його ім'я відомим адміністрації, шлях нагору, до слави і кар'єри), віце-консул вирішив:

— Ну, що ж, давайте подивимося ваші докази.

Вони, ці докази, виявилися бездоганними. Кохлер виклав на стіл мікроплівки з інструкцією для збирання передавача, написані симпатичним чорнилом позивні рації і час роботи, а також рецепт для виготовлення такого чорнила на місці.

— Ну, гаразд, — Макайр відсунув мікроплівку, — все це, звичайно, цікаво, але які гроші вам дали в абвері? Ви ж не сподіваєтесь заробляти у Штатах своїм трудом на шпигунську діяльність?

— По-перше, це неможливо, бо я — переконаний антифашист, — запевнив Кохлер. — Мою родину переслідували нацисти за те, що я очолював церковну общину в Утрехті, і лише тому я вдав, що погоджуюсь на їхню пропозицію… По-друге, вони дали мені гроші, — і він поклав на стіл шість тисяч доларів.

Це був перший емігрант, який пред'явив американцям такі гроші; це й переконало Макайра остаточно в тому, що йому прямо в руки пливе удача, про яку він ніколи це зважувався навіть мріяти.