Хрест: постбіблійний детектив - Базів Василь (читаем книги онлайн бесплатно полностью без сокращений .TXT) 📗
Важкі роздуми оповивали вдень, а ночами він знову поринав у солодощі найпринаднішого мистецтва з мистецтв. За одну табірну зміну старшокласник під мудрим керівництвом піонервожатої опанував усі 64 пози. По дві-три щоночі. Це був шал у тому пункті життєвого шляху, коли не бракує сили, а бракує ночі. А вони, ночі, посеред літа, справді, як одна мить.
Уже десь за кілька сторінок до завершення альбому його перестріли хлопці з того ж містечка, у якому жила вона.
– Она живет в нашем военгородке. За ночь батальон пропустить может. Гроза офицеров гарнизона. Смотри, триппер не поймай.
Так гидко і бридко йому не було ще ніколи. Казали вони правду чи збрехали? А всередині не припиняло крутити. Він не міг залишатися тут. Зібрав шмаття і першим же автобусом достроково дременув додому. «Огида минула, а наука залишилася» – саме так, по-філософськи, він ставився до того, що згладилося, але не забулося.
Виглядаючи Світлану, коли за їхнім неписаним правилом сонце досягало зеніту, Андрій роздумував над цим спомином річної давнини. То було чергове відкриття. Фізична близькість є лише зовнішньою оболонкою того бездонного океану, яким є кохання. Він порівнював тодішній і теперішній досвід і намагався збагнути відмінність між двома такими начебто однаковими і такими різними типами людського самовираження. І, здається, він зумів знайти формулу кохання. Адже кожна нова зустріч зі Світланою ніколи не будила в ньому сумнівів і, тим паче, нестерпних докорів сумління, як це було тоді з Тамарою.
Цього разу совість його мовчала, а значить, вона схвалювала його вибір. А Андрій тепер узяв на себе колосальну відповідальність перед нею. «Вибір, на який дає добро сумління» – от що таке кохання. На відміну від того, коли воно, сумління, яке є голосом Бога всередині нас, карає безжально найтяжчими з мук, що ними для богоподібної істоти є докори сумління.
Селяни прийшли забирати назад до хліва своїх годувальниць. Корови опинилися в першій шерензі супроти Червоної армії, тому перебували в особливо небезпечній зоні. Життя аборигенів таке, що вони мало знали, ба ні, радше нічого не знали про індусів із їхньою релігією про священну корову, але для українських селян, особливо в безземельному передгір’ї, корівчина давно була визнана священною твариною. Всевишній дарував життя, а вона, ця дивовижна дарителька калорій, давала енергію для утримання і продовження цього життя. Без неї, як і без землі, всеплодющої матері, ти просто на межі загибелі.
То був особливий пієтет, який може бути до годувальниці, розділений між двома субстанціями – землею і твариною. Гречкосій сам міг не доїсти, але щоб обмежувати бодай у чомусь корову? Громадське неписане правосуддя вважало це найбрутальнішим злочином, а вже світська релігія також синхронно ставила такий гріх на перше місце.
Тому ті, що землю в селян забрали, цієї раптово збожеволілої днини виставили багнети в голови священних корів. Селянин у такому разі не міг відповідати за свої дії. Він міг зірватися. Його міг і не зупинити страх перед кулею, що дивилася із наїжаченого ствола просто межи роги мирним, але стривоженим людським божевіллям тваринам.
– Товарищ генерал, разрешите доложить? – ускочив до сільради якийсь полковник у галіфе. – В оцеплении растет напряжение. Бандеровцы создали свое оцепление напротив нашего и рвутся на рожон.
Теперішнього начальника КГБ УРСР оминула доля громадянської війни з Українською Повстанською армією. Сталін переміг її в багатолітній боротьбі на десятий рік після взяття Берліна, а тут уже всі 30 минули. Генерал належав до молодої чекістської плеяди, але про бандерівщину наслухався на лекціях у спецшколі в Підмосков’ї. Наслухався просто від численних героїв Радянського Союзу, які втопили у крові перший після Другої світової війни рух опору комунізму в Європі.
Після українського резистансу, завершеного у 1955-му, естафету підхопило угорське повстання у 1956-му. Отут під керівництвом Андропова він уже знав, що значить душити народний опір.
Тому таке донесення полковника його не надто здивувало.
– Сколько времени прошло, а они не изменились, – повагом резюмував київський високий гість, якого поїдала очима вся місцева чиновна братва. – Они что, не понимают, что они прут против самой мощной армии в мире, перед которой трепещет в ужасе агрессивный империалистический блок НАТО? Они что, не понимают, что мы им в один момент сделаем братскую могилу, что мы сотрем с лица земли ихнее бешеное село вместе с ихней церковью?! – лютував енкаведист, аж запінився. Врешті, трохи відійшов і отямився: – Они вооружены?
– Никак нет, товарищ генерал, – доповідав реальну обстановку польовий командир.
– Как – нет?! – змахнув той із чола піт, що полився градом. – Они что, камикадзе какие-то хохляцкие? Чего они хотят? Какого черта они повылазили со своих схронов? Ну, у меня нет другого выхода. Я не хочу крови, но я не могу не отдать приказ открыть огонь против тех, кто нападает на Советскую армию!
Наказ відкрити вогонь. Супроти селян. За те, що вночі молилися біля свого храму, боронячи його від антихристів. І чи змінилася доля християн з часів Нерона? Тоді знавіснілий римський диявол цькував беззахисних християн тиграми, а тепер оті-от червоні нерони вивели супроти мирних людей Христа озброєних тигрів, щоправда, на таку лють супроти собі подібних навіть дикий звір не здатен.
Запала тиша, від якої не можна не здригнутися. Мовчав і він, усвідомлюючи, що бере на себе. Відкрити вогонь – це знову розпочати війну на власній території за 30 років після Другої світової війни. Проти власного народу. Хоча який він власний? Чужий нам, як і ми – йому. Зрештою, чому він має це вирішувати? Так-так, тоді, у 56-му, був Юрій Володимирович, який брав на себе відповідальність, і саме за його наказом розстріляли Імре Надя. Тому не треба перевищувати повноважень. Шеф КГБ України – то дуже багато, особливо в такому віці, але замало, щоб знову почати війну проти бандерівців.
– Вызовите связиста! А вы все пошли прочь отсюда! Я буду говорить с Москвой. – Начальство миттю поперлося у двері. Останній не влазив у них – голова колгоспу. Чи то з переляку, чи то з похмілля, але він раптом повернувся до генерала.
– Товариш начальник КГБ УРСР, – почав офіційно, ледь ворушачи пересохлим язиком. – Вот ви питали, що вони хотять. Моє діло малєнькоє, а може, їм отдать, шо вони хотять?
– Ах ты, агент оуновский! – перервав генерал. – Отдать, что хотят? Что хотят? Отдать им Украину. Самостийну и незалежну! А может, вывести из состава СССР это село? И создать здесь Монте-Карло или Сан-Марино? Или Люксембург какой-нибудь националистический? – хизувався інтелектом чекіст андроповської плеяди.
– Та ні, ну шо ви. Який ето Люксамбург? Так віддайте їм корів, і вони підуть додому.
– С ума сойти с вами! Каких коров? Это тебе не колхоз, а народное восстание, председатель ты колхоза вшивый. Каких коров, пьяница?
Справа в тому, що, коли приводили частини у стан бойової готовності, коли піднімали війська з казарм за тривогою, коли передислоковували у зону бойових дій і виставляли два кільця блокади, генерал був ще в повітрі. Долітав на «мєсто проишествія» з Києва, а тому всіх деталей наземної операції не знав. З огляду на його високий чин в ієрархії режиму польові командири, які розгортали наземну операцію, тих самих деталей йому не доповідали. Не сказали і про таку «мєлочь», як корови.
Він думав за отриманою виучкою, що селян вивела націоналістична ідея. Власне, це було недалеко від саме такої істини, але ідея ця була втілена в безневинній тварині – матері-годувальниці для селян.
– Ну як – яких, товаріщ генерал? Своїх же, не колгоспних.
– Я тебя под трибунал! У тебя белая горячка от пьянства беспросветного.
– А чого ви сердитесь? – Пшонко бачив, що генерал «не в курсі собитій». – Ви спитали, каких корів, я вам відповів.
– Иди сюда. Садись. Рассказывай по порядку, – почало й до Кушнірука доходити, що все тут не зовсім так, як виглядає, або зовсім не так.
