Українська мала проза XX століття: Антологія. Упорядник Віра Агеєва - Кобылянская Ольга Юлиановна
Потім він довго досліджував генетику кожної речі — що і як вплинуло на його власну еволюцію. Виявив, що вся колекція якимось певним чином розкладена ще й в ньому. І не все гаразд — разом з речами він успадкував безліч комплексів, вад, хвороб, страхів, дивнот, звичок, проклять і гріхів, помилок і непорозумінь. Одного дня він виявив, що просто не потребує більше все це мати, йому не хотілося ні зберігати старі речі, ні володіти ними, ні знати, що вони поруч. Він захотів порожньої квартири, життя, звільненого від диктату, дискурсу речей. Памва почав їх продавати. Довший час він міг з того добре жити, багато мандруючи світом.
Тепер у порожній кімнаті стояло лиш величезне відкрите фортепіано і дивне ліжко, придумане і змайстроване самим Памвою. На білих стінах залишилося трохи графіки і гербарних листків. Найдовше він зберігав всі фотографії, але, знайшовши довгі дерев’яні скриньки зі шкляними негативами, фотографії попалив. Негативи стояли на вузькій полиці, котра тонко перекреслювала цілу одну стіну. Весь одяг вмістився на вішакові з багатьма гачками, припасованому між подвійними дверима на балкон. У коридорі залишилося ще досить багато непотрібних книжок, попакованих у куфри, а в кухні стояв лиш великий креденс з вікнами і чисельними відділами, де вмістилося все начиння і всі продуктові припаси, і так само великий стіл.
Щодо ліжка, то його, властиво, не було. Була велика коробка, вища від Памви, але без накривки, а замість дна — настелені матраци, коци, подушки. Коробка чи загорода була вибудувана з дощок. На внутрішнім боці загороди трималися маленькі полички, де Памва поскладав сигарети, попільничку, кілька пляшок з алкоголем, найпотрібніші ліки, якісь журнали, колекцію ножів (ножі, як і олівці у збанках на фортепіано, були зібрані вже тепер, всіх їх десь повіднаходив сам Памва), нотні зошити, поляреси (насправді — то банки від голландських тютюнів) з грішми, картки паперу з посписуваними реєстрами негативів у скриньках. Щоб потрапити до ліжка, треба було однією драбинкою вилізти на верх загороди, а другою злізти вниз.
Почало розвиднюватися. У коридорі Памва вибирав книжки, замовлені на сьогодні. Він радий був їх позбутися — відразу двадцять томів, ціла підбірка Бальзака. Памва був масажистом. Він мав до того бездоганні руки — сильні, рухливі і великі. Багато років був найкращим (чи найпопулярнішим) масажистом у місті. Спочатку працював при балетній групі у театрі. Знався з богемою, їздив на гастролі, ходячи вулицями, завжди зустрічався з жінками, котрих масував. Потім його запросили до цирку. То був чи не найцікавіший період життя. До того ж був ще зовсім молодим. Коли пальці почали знаходити собі інші захоплення — скалолазання, кераміку (руки пам’ятали кілька сотень жіночих тіл, кожна з неповторними тонкощами поверхні, він ліпив рельєфи — фрагменти мікроскопічної географії тіл, тоді згортав їх у порожнисті труби, виходили дивні топологічні утвори, вони ставали зрозумілими аж тоді, коли бралися у руки — шкіра впізнавала згини й вигини, котрі вели собою), тепер от фортепіанну солористику — виходило, що руки придумували Памві біографію — часу на регулярну роботу перестало вистачати, Памва перейшов на приватну практику. Робив два-три сеанси денно, завжди приходив додому до пацієнта, намагався вибирати тих, кому потрібні були тривалі курси. Все одно мав вільний вступ до театрального бару і при зустрічі з танечницями отримував запрошення на вистави, часом заходив до театру, але тільки на репетиції.
Памва позв’язував всі романи Бальзака, які тільки знайшов, у два високі стоси, взув трохи нагріті коло печі черевики, зробив з фляшки величезний ковток коньяку і, тримаючи його в роті, вийшов надвір. Якби не жовте листя, ранок можна було б прийняти за ранню весну — таким було небо, повітря, вітер. На вулиці нікого не було. Памва хотів дійти до зупинки, не ковтаючи, а там закурити, але з гори показався трамвай, і треба було підбігти, щоб встигнути. Він мусив прийти до пані професорової до дев’ятої години, щоб зробити масаж перед сном. Вона читала цілу ніч, а вранці трохи засинала. Памва приходив до неї раз на тиждень вже багато років. Спочатку брав гроші, але з часом перестав. Тепер він ще й носив їй книжки. Пані професорова читала дуже багато, часом перечитувала щось кілька разів. Того, що приносив Памва, не вистачало; він часто бачив її крізь скло книгарень — перебирала книжки на верхніх полицях стелажів, стоячи на розкладній драбинці. Через кілька днів все куплене здавала в ту саму книгарню, завжди втрачаючи на комісійних. Памва попросив, щоб його книжки продавала теж. Кілька разів вона намагалася віддати гроші, Памва не брав, і тоді пані професорова почала щось пекти до його приходу, переважно цвібаки.
Вулиця була порожня, і трамвай під’їздив дуже скоро, аж гойдаючись. Він роздмухував листя з рейок. І пасма проміння заповнювались порохами. Памва не знав, чи ковтнути коньяк і курити, коли піднебіння вже розтерпне, чи потримати його в роті кілька зупинок. Наразі не ковтав. Бальзак нагадував йому дитинство, літо, гарячі дошки ґанку — то були одні з його перших книжок. Тепер він намагався підбирати романи для пані професорової так, щоб вона повторила, хай запізно, його історію читання. Особливе значення має відповідність порам року, фенології.
Їхати треба було до старого центру. Осінь, холод, порожність дуже пасували до швидкої їзди трамвая вузькими порожніми вуличками з безліччю поворотів. Всередині трамвая було трохи людей і пахло милом, туалетними водами і парфумами, не затертими іншими запахами.
Памва перейшов через вузьке кам’яне подвір’я, накрите шклом на рівні третього поверху, і потрапив у сецесійний під’їзд з вітражами. Нагорі над сходами теж було шкло, і люди тримали скриньки з квітами вздовж сходів. На поверсі пані професорової було чути, як радіо приймає папську Службу Божу з Ватикану. Памва ввійшов до помешкання, пройшов коридором до шкляних матових дверей і зазирнув до кімнати — пані професорова була на відправі, сидячи біля великого лампового приймача, Памві дуже подобалося, що на шкалі були понаписувані назви міст. Він пішов до кухні, чекаючи кінця аудиції.
Передовсім ковтнув коньяк і закурив, скидаючи попіл до порцелянової попільнички-тарільчика, посередині якої був спеціальний виріст, на який накладалося коробку грубих і довгих сірників так, що сірники відкривалися до половини. Поснідав цвібаком і кавою з обгорнутого шаликом кавника. Взяв з креденсу кілька фляшок з різними саморобними лікерами, виставив їх вряд і пив по черзі з малого келишка. Така була домовленість — Памва мусив снідати. Тоді закурив знову і взявся скручувати довжелезні тоненькі пахітоски, насипаючи на папірці перемеленого листя полину.
Добре те, що пані професорова була старенька і висохла. Останнім часом Памва не хотів масувати молодих жінок. Це оберталося подвійним ефектом: роблячи масаж, він мусив стримувати себе, щоб не перейнятися красою тіла, не надати рухам найменшого відтінку пестощів, а коли по-справжньому був з жінками, уважав, щоб не використовувати прийомів масажу, якими міг або безжально і байдужо допровадити до блискавичного оргазму, або цілковито втихомирити, знечулити, приспати.
В кімнаті дразливо пахло полиновим димом — Памва припалював болючі місця пахітосками, це належало до найвищого мистецтва. Весь час перед тим, поки він делікатно масував руками, молода кітка сиділа поруч, слідкуючи за пальцями і кидаючись час від часу на руки. Пані професорова безпомічно сердилася, але Памві це не перешкоджало. Йому подобалося слухати, як бабця оповідає про прочитані книжки, не змушуючи Памву говорити, від чого він неймовірно потерпав у більшості пацієнтів. Після масажу треба було трохи полежати. В тім часі Памва завжди сідав до піаніно. Таке піаніно могло бути цікавим хіба Памві — цілковито розстроєне, зверху заставлене книжками, а всередині поскладані слоїки з галяретками. До того ж поздовжні тріщини через цілий корпус. Значна частина клавіш западала, треба було витягати їх пальцями назад. Під накривку у шпари на клавіатурі понапихувано васильку проти молів. Памва повторював на піаніно всі ті маніпуляції, котрі щойно робив на тілі бабці. Це було надзвичайно легко, бо вони були подібними; піаніно страшенно деренчало, бадилля васильку і слоїки приглушували кожен звук, ніби натиснена ліва педаль, ті клавіші, котрі провалювалися від першого ж удару, Памва не видобував, і звуків, уможливлених клавіатурою, ставало щораз менше.
