Яса. Том 1 - Мушкетик Юрий Михайлович (книги полностью txt) 📗
Холоша висохла, висох і чобіт. Вузькою, покрученою стежкою Самойлович піднімався вгору. Переступав струмки і струмочки, що били просто з — під гори живлющою водою, переступав з кореня на корінь, вклонявся калині, що посплітала над стежкою віття. Голову дурманив важкий запах бузини, аж зітхнув, коли вийшов на гору. Звідси відкривався краєвид, кращий за єрусалимський, змальований на іконах. Неозора далечінь, а внизу долина, обрамлена лісом, і синя стрічка ріки на зеленому полі — хочеться розкинути руки й полетіти. І летітиме він не над чужими, а над власними луками! Чимало вже в нього і сіл, і містечок, саме це — найкраще, і любить його гетьман найдужче.
Десь приглушено голосила під молотком на бабці коса, полини над кручею пахли далеким дитинством і молодістю. В густих нетрях вишняка невидимий молодий, гарячий голос кликав: «Галю, Галю», — а дівочий, надто спокійний, лінивий та байдужий, відказував: «Чого тобі?» Щось знову зрушилося в Самойловичевому серці. Отако птахом шугонути б туди! Без булави, без клопотів, без жартів, без цькувань і суплік, фальші і крові — в молоді помисли і гарячий шепіт. І розчинитися там. І відчув: коли б навіть таке було можливе, він би не шугонув. Не поміняв оце на те.
Він відчув якусь зверхність над отим шепотом і водночас аж злість на самого себе.
Стежечка вилася в густій дерезі й спадала попід старою дерев’яною церквицею, такою старою, що видавалася аж ніби обгорілою. У Седневі, окрім цієї, дві церкви, цю можна б звеліти розібрати, так в одній із них висить чудотворна ікона, й піде поміж людьми прикрий поголос про гетьмана. Мовляв, грошей на нові церкви шкодує, а старі валяє. Тут він не відкрутиться, церкву доведеться перебудовувати. Врятувався попик чудотворною, примусивши її заплакати з тієї скрухи. Гріх так думати, але в це чудо гетьман не вірить. Та й взагалі він не вельми боїться грішних думок. Сам побував у Божих челядниках, бачив усілякі гріхи. Ніби Богові нічого робити, а тільки наглядати за всіма своїми рабами і підслуховувати, про що вони шепчуться по кутках. Сам він скоромного не їв, а грішив легенько. Знав одного ігумена, який у Великий піст кутуляв ковбасу і тримав у келії дівчину, доки вона не привела дитину. Тоді спровадив її і знайшов собі іншу… Про те дізнався архієпископ, одначе не покарав грішника на смерть, як то годилося б, а одправив у інший монастир. І той живе там і понині — за сімдесят йому, — й, мабуть, так само кутуляє ковбасу. Якщо, звичайно, лишилися в роті зуби.
І в думках, і вголос гетьман осуджував таке гріховодство. Воно ще й тим лихе, що позбавляє страху і покори інших. А також побожності і святості. А без святості жити на землі не можна.
І любить гетьман церковну регулу, любить гарну півчу і гарні казання, хоч приховує те. Знає—бо — й так прозивають поповичем.
Його вразило убозтво церкви: іконостас побив шашіль, стіни струхлявіли, образи потемніли. Тільки на одній іконі — чудотворній — висів новенький рушник. Є убогі люди, є убогі села, є убогі й церкви. Найчастіше — все те вкупі. Паламар у свиті щиро читав «Ісусе Христе, ти прийшов на захід сонця…» і переступав босими ногами, й під його підошвами шелестіла пересохла осока, якою було вистелено долівку церкви, а піп в обшмульганому лудановому фелоні дивився в землю — думав щось своє.
Заспівала півча — голоси були жалібні, тоненькі, тремтячі. Самойлович подумав: так співають і на похоронах. Він би хотів, щоб отако по ньому співали. Старцівський спів розм’якшує серця. Жалібний спів і могутнє ревіння гармат — що може бути ліпшого для воїна при його проводах в останню путь. «Треба не забути цього».
…Він любив думати про власний похорон. Не боявся того. Море голів, неголосна півча, плач скрипок. Всенародний плач, всенародна скорбота. Ведуть коня в парадних рондах. Тихо ступають осавули. Чути одинокий розпачливий зойк.
Самойлович зупинився біля дверей, у тіні, і його не помітили. Помітив і впізнав тільки високий довгошиїй парубок, який стояв біля столика, де продавали свічки. Побачив гетьмана, вклонився, трохи постояв нерішуче, взяв свічку й поніс до чудотворної, де догоряла інша свічка. Він зрозумів, що гетьман об’явитися не хоче, й не сказав попові про з’яву високого гостя. Це сподобалося Самойловичу. А хлопець вже повертався, ніс у долоні згарок і не дивився в його бік. Самойлович, навпаки, пильно придивлявся до нього. Видався він йому по знаку. Ще й дуже по знаку… Таке ж чоло, той — таки ніс… Але той хлопець — ліпшої вроди і без таких прищів на лобі та щоках. І не витягує, як гусак, довгу шию. Запах ладану лоскотав ніздрі, вертав у щось давнє, сріблисте, тремке. О, коли б йому хоч на кілька хвилин вернути оту дитячу віру й дитячу непорочність, вернути сльози, що стояли в душі… Він тоді був чистий і наївний, і як же йому було гарно. Здається, не мав нічого, його батько був бідний піп, а він має усе. Увесь світ, все найкраще, що сотворив Бог. Батько брав за хрещення по чотири гроші і хлібину, за ім’я новонародженому — гріш, за освячення хати — коробку жита, за поминальний сорокоуст — дві коробки і десять крашанок, а йому належать всі жита за цариною з усіма птахами і всіма таємницями, всі луки і всі небеса.
Гетьман постояв ще трохи, а тоді кивнув парубкові і вийшов з церкви. Ступав по стежці й знав, що парубок іде за ним. Зупинився на горбі, заклав за спину руки. Розчулення минуло. Але не треба легковажити власними почуттями. Ще раз оглянув хлопця. Лиха одежина, драні чоботи… Убоге, некрасиве, смиренне створіння, а погляд жадібний, зацікавлений, з вірою. Якщо такого повести за собою — піде в огонь і воду. Вивести в люди — і буде вірний до кінця. Тільки треба запалити те серце, розбудити, кинути в нього іскру. Одне, либонь зрідні цьому, запалив. Підібрав старченя, що пасло овечки за пришви, й віддав у бурсу. І хоч воно не довчилося, чогось там накоїло й з бурси втекло, сплачує борг і нині. І сплачуватиме довіку, бо гетьман дає йому нові й нові позички. Одні дає, інші обіцяє. Тепер той парубок на Січі. Так, треба брати сиріт.
— Як тебе звати і яке в тебе прізвище? — суворо запитав гетьман.
— Гуком прозивають, а звати Ждан.
— Чому — Ждан? — Дивився недовірливо.
— Не знаю. Батьки так нарекли.
— І де тепер вони?
— Померли.
— Коли?
— Давно.
— Чого я повинен витягувати з тебе слова, як горіхи з чужої кишені. Розказуй.
Парубок почервонів, аж зникли прищі на обличчі.
— А що розказувати? Жили ми десь на Репешках. Я вже не знаю й де. Куток тільки пам’ятаю. Батько чумакував. Одного разу прийшли до двору самі воли. Без батька. А тоді підскочив до воріт чорний фургон, вилізли з нього якісь люди в смолі, забрали воли і воза. Матері переказали, буцім чумна була хура і її спалили. А батько, мовляв, помер у дорозі. Одначе люди кажуть, що батька десь прибили, а воли і воза загарбали.
— Хто? — гетьманові очі зблиснули мідно.
— Не знаю. Кажуть так. Тієї ж осені сталася пожежа, од блискавиці згоріло двадцять три хати. І наша також. Корова тільки й залишилася. Ряба була корова, гула, без одного рога. Сидимо ми з братом посеред двору, хати немає, хліва і клуні також, а корова стоїть і нам руки лиже. Оце пам’ятаю.
— Брата Митрофаном звати?
В Жданових очах сяйнув подив.
— Ви знаєте Митрофана?
— Я все знаю, — коротко одказав гетьман. — Розказуй далі.
— Оце і все, — стенув гострими плечима Ждан. — Мене забрала тітка. А в неї самої семеро. Через два роки вона померла — й дядько вигнав мене на вулицю. Я вернувся сюди, пас громадську череду. Теперечки ось найняв мене отець Дементій. Брат — на Січі. Передавав якось уклін через запорожців, кажуть, писарює там. — Останні слова мовив майже хвастовито.
— Я його оддав у науку, — сказав Самойлович. — Тільки він не вельми шанувався. — І вперся прямим, як ратище, поглядом парубкові в груди. — А ти шануватися вмієш?
— Якщо не кривдять, — крутнув шиєю парубок.
— Гордий… — кинув гетьман, але без насмішки. Смиренність і гордість дивно поєднувалися в хлопцеві.
