Прапороносці - Гончар Олександр Терентійович (список книг TXT) 📗

XIII

Для Воронцова цей день був особливо тяжким. Затримка з переправою, хиткість загального становища на плацдармі, прорив німецьких танків на лівому фланзі, виснажливі контратаки, значні втрати людьми — все це викликало серед частини особового складу невпевненість і пригнічений настрій». Після останнього артилерійського удару, здавалось, на дамбі не залишиться жодної живої душі. Проте дим розвіявся, вбитих і поранених знесли вниз — їх виявилося менше, ніж можна було чекати. А з окопів знову виглядали замурзані, схудлі одразу, до блідості перенапружені обличчя. Нахмуривши кошлаті брови, замполіт проходив попід дамбою, затримуючись деколи біля поранених, обережно переступаючи через вбитих. Вся дамба стежила за ним, втомленими, мученицькими поглядами доповідала, як їй тяжко. Воронцов знав, що це дивляться на нього трактористи й доменщики, педагоги і десятикласники, шахтарі і студенти... Дивляться не лише власними очима, а й очима своїх родин, матерів і дітей, довіряючи йому колективно свою долю. Воронцов знав і те, що кожен його непродуманий наказ, кожен його хибний крок, навіть хибний жест обернеться чиєюсь кров’ю тут, під чужою дамбою, обернеться сиротами і вдовами там, на Батьківщині. «Ти не маєш права схибити. Ти мусиш завжди діяти безпомилково». Але що таке безпомилково? Чи правильно він робить зараз, тримаючи з Саміє-вим свій полк на цьому голому кулаці, простягнутому на захід? Чи не прирікає він цим самим своїх людей на поголовне винищення танками, які, безперечно, рано чи пізно штурмуватимуть дамбу знову? «Може, й справді мав рацію начальник штабу, радячи до приходу артилерії зняти підрозділи звідси, покласти їх обороною в лісових болотах вздовж Морави: танки в ліс не пройдуть, втрати в живій силі будуть незначні, плацдарм буде втримано напевно. Все це добре. Але коли зніметься полк Самієва, то всі його праві сусіди теж змушені будуть один по одному залишити дамбу, перекочувати до лісу! А окопи? Кому залишиться оця переточена норами окопів дамба? Адже тут знову засяде противник. І треба буде крові та крові, щоб вибити його вдруге... Скільки ще ляже тоді тут оцих шахтарів, трактористів і педагогів? Самієв щойно передав у дивізію; «Якщо танки зліва прорвуться і відріжуть мене від річки і зв’язку вже не буде — вважайте, що я на дамбі. Дамбу не обстрілюйте. Воронцов підтримав це рішення командира полку. Але чи вистачить сили втримати дамбу проти панциро-ваної навали «Шьонрайху»? Чи не розкаються згодом і Воронцов, і Самієв у своїй упертості? Ось уже мінометники мовчки, по-діловому ховають свого мудреця Антоновича. Як жив, так і вмер: спокійно, просто, малопомітно. Війна це війна... Не всі тут умирають з блиском. Антоновича скосила куля, коли він затримався біля одного з своїх убитих новачків, щоб узяти в нього мінометну трубу. Трубаї Тисячі тих труб не варті одного Антоновича. Але хіба він міг примиритися з тим, що вона залишиться ворогові?.. Хвилиною пізніше Сагайда вже волік через дамбу закривавленого Антоновича разом з трубою... Тепер його ховають. Черниш і Сагайда похмуро беруться за кінці палатки, опускають тіло в пустий окоп. Хаецький дивиться на їхню роботу несамовитими очима. — Важко, товаришу Хаєцький?.. — Ой товаришу замполіт... Так важко, гейби всю землю на плечах тримаєш... — А треба... Бо більше нікому. Воронцов проходить далі. Скрізь виснажені, до не-впізпання змарнілі, зосереджені обличчя. Рідні, близькі йому майже кровною близькістю. Про кожного з них Воронцов думає, кожному він хотів би зберегти життя. «Але як? Що таке безпомилково? Чи не переоцінюєш ти часом своїх людей? Чи вірно ти зважив запаси їхніх духовних сил?» Майор певен, що найкращий полк будь-якої іншої армії світу не втримався б на цій проклятій дамбі в таких умовах. Але ж його полк радянський. Його треба міряти іншою мірою... Новою мірою. — Прапор несуть! — несподівано залунали з дамби радісні голоси. — Прапор полку! Немов якийсь цілющий струм перебіг по втомлених обличчях. Поранені підвелися, поставали навколішки. Всі дивились на ліс. Звідти справді виходили, беручись навпростець, через поле, полкові знаменщики. — Воронцов! — гукнув майора командир полку. Він стояв під насипом, зіп’явшись на носки, сердитий, знервований. Замполіт підійшов до нього. — Ти бачиш? — Самієв рвучким порухом вказав на прапороносців. — Тч бачиш, до чого додумались, голови? Ти бачиш, куди вони йдуть? Ну, я ж їм покажу, ч-чортам! — Це я за ними послав, — повільно промовив замполіт. — Що? — Самієв увесь наїжився, став колючий, неприємний. — Ти? Ти? Ти? — запустив він своєю шаленою скоромовкою. — Я знав, що ти не станеш заперечувати, — спокійно вів Воронцов, мовби не помічаючи гніву «хазяїна». — Треба людей підіймати. Бачиш, зовсім замучились, гаснуть. — Воронцов! Я тебе не розумію! — джеркнув академік і півником відскочив від замполіта на крок. Знову впився очима в прапороносців. Нетерпляче порипував на місці чобітками. І чим ближче підходили прапороносці, тим помітніше вгамовувався командир полку. Притихав, вичахав на виду. Стиснуті кулачки поступово розмикалися. Прапороносці перетинали поле. Покорчоване,перепалене, поруділе, воно ще місцями було затягнуте клубовинням сиво-бурого диму. Прапороносці впевнено посувались крізь те пошматоване клубовиння, пірнаючи та виринаючи в ньому, мовби рухались на великих висотах, нарівні з природними хмарами. Дамба принишкла в напруженому, урочистому чеканні. Світлішали згорьовані обличчя, списані висохлими ручаями темного поту. У смертельно втомлених, згаслих очах спалахували вогники, живі, рішучі, бадьорі. Маковей, повернувшись з лінії, знову стояв у своєму окопі. Він, здається, одним з перших помітив прапороносців, коли вони тільки з’явилися на узліссі. Зараз Ма-• ковей уже не думав про те, чи буде наказ зніматись звідси. Хіба це тепер можливо? йому стало раптом зовсім ясно, що звідси можна зніматись лише вперед або героєм загинути тут, відстоюючи прапор. І навіть це страшне припущення зараз не лякало і не смутило його. Навпаки, йому було солодко відчути свою власну готовність іти на все. Дивився на прапор сяючими, захопленими очима. Звикши бачити святиню полку в голові колони, телефоніст сподівався і на цей раз побачити за прапороносцями колону бойового підкріплення. І дивно було, що вона, та колона, не потяглася, не виринула з лісу за прапороносцями. Одначе вона була! Схвильований Маковей у радісному екстазі мовби наяву вже побачив її. Побачив усіх тих, кого звик зустрічати під такими прапорами на Батьківщині, на бурхливих демонстраціях, на всенародних святах: батьки й матері, сестри й однокласниці, піонери і вчительки — всі вони ніби всправжки йшли оце за прапороносцями, рухалися на поміч Маковеєві, своєму придніпрянському соловейкові. — Бачиш, Хомо? — Бачу. Прапор все ближче й ближче. Вже виразно бачить командир полку Васю Багірова, його вилицювате напружене обличчя, яке аж сюди донесло на собі смагу ста-лінградського сонця. Вже видно командирові полку шорсткі, вузлуваті руки башкира, які міцно стискають древко. Вже спалахнув над чохлом п’ятипромінний вогник золотого вінчика, пригрів собою сердитого, вимотаного за день Самієва. І ось потемніле, як волоський горіх, обличчя академіка враз прояснилося. Передчуття катастрофи швидко зникало, навкруги наче розвиднялось, тісний п’ятак плацдарму роздався вшир, в усі боки. Навіть дихалось легше. Небезпек одразу поменшало, становище здавалось уже не таким скрутним, як досі. — Глянь, Воронцов, як він іде, як він ідеї — стежачи за прапороносцем, захоплено відзначив Самієв, — З якою гордістю!.. Даю слово, щось є величне в його ході!.. Самієву здавалося уже, що це не Воронцов, всупереч йому, послав гінця за прапором, а що це зробив особисто він, «хазяїн». І коли прапороносці наблизились до нього, несучи перед собою святиню полку, Саміев умить, наче підріс, виструнчився і віддав честь енергійним, натхненним жестом.

XIV

Як і слід було чекати, шосту контратаку почали танки. Вони виповзли з широкої улоговини, що тяглася перед дамбою, і, ставши в ряд, відкрили шалений гарматний вогонь. Стояли кілька хвилин на пагорбі, захлинаючись спалахами, тіпаючись усіма своїми сталевими мускулами, як на прив’язі. Потім, не припиняючи вогню, з гуркотом рушили в лоб на дамбу. Рябі, як гаддя, вони ще зберігали на броні сліди невялинялої зимової фарби. Вранці таких тут ніхто не бачив, вони, видно, тільки оце прибули сюди, поспішно перекинуті з якоїсь іншої ділянки плацдарму. За танками, сутулячнсь, висипали табуни есесівців. Брели, стріляючи навмання, запускаючи в ясне небо ракети, немов їм було темно серед цього білого весняного дня. Дамба мовчала. Високо над нею пливли на захід в супроводі жвавих яструбків важкі бомбардувальники. Пливли спокійно, впевнено, як у далеке майбутнє. І хоч вони не мали змоги вплинути зараз на долю оборонців дамби, після їхнього перельоту кожному окопникові чомусь стало легше, може, тому, що плацдарм у небі вже був ширший, аніж на землі: літаки гордо понесли на своїх крилах червоні зорі кудись на захід. Дамба німувала. Бронебійники завмерли біля своїх ПТР. Хаєцький поклав руки на зв’язані докупи гранати, що лежали перед ним на бруствері. Маковей, за прикладом старшини, приготував і свою в’язанку. Йому здавалось, що танки сунуть просто на нього і що полковий прапор стоїть під дамбою саме за його, Маковеєвою, спиною. А втім, Хаєцькому здавалось, що прапор стоїть саме за ним, за Хаєцьким, а не за кимось іншим. Бійці заклякли по дамбі в окопах. Танки сунули, важко похитуючись, тьмяно лисніючись боками, немов вибиралися з води на сушу якісь доісторичні земноводні потвори. А за ними вихрилися стеаринові вогні ракет, в немічній злості змагаючись з весняним багатством сонця. Маковей уже не бачив ні сонця в небі, ні плацдарму, оповитого димами, ні австрійської станції, що похмуро бовваніла вдалині. Весь світ зійшовся йому на оцих гуркотливих сталевих клубках, що насувались на нього. За машинами вже було чути войовничий п’яний гелгіт наступаючих гітлерівців. Дамба грізно мовчала. Навіть поранені тамували стогін у собі, вслухаючись у наростаюче залізне скреготіння. Прапороносці закам’яніли внизу дід насипом, в глибокому — по груди — окопі. Прапор стояв між ними посередині, теж як солдат. Раптом, в момент, коли одна з машин, обминаючи підбитий вранці бронетранспортер, повернулася на мить до насипу боком, — вдарила перша бронебійка. Постріл її, порівняно з потужним важким гаркотом танків, пролунав блідо, тонко, майже тендітно. Проте машина одразу спалахнула. Це було настільки несподівано, що ворожа піхота на якусь мить отетеріла. Але інші три танки не зупиняючись сунули вперед, і есесівці, оговтавшись, ще несамовитіше кинулись за ними. Тепер уже по всій дамбі захлопали бронебійки. Задихаючись, довгими чергами, вдарили станкачі. За самою спиною в бійців дружно чварахнули міномети. Один з танків ішов таки справді на Маковея і Хаєцько-го. Люто загрібаючи під себе землю, дихаючи чадною спекою, він неухильно наближається, підіймається, уже дереться на саму дамбу. Ще хвилина — і він уже припрасує Маковея до землі, перевалиться через насип і, перемелюючи поранених, піде просто на прапороносців. Ні, він не піде, він нізащо не пройде! Маковей кинеться на нього з гранатами,’ кинеться всім своїм тілом, аби тільки вони вибухнули під ним. Вже по танкові б’ють товариші. Вже вся земля довкола нього рветься спалахами, гримить, димує. Х’ома, впершись підборіддям у бруствер, впившись своїм похижілим одразу оком в машину, тримає напоготові важку півпудову в’язанку гранат. Ще... ще... ще... І Маковей не дише. Ще... ще... ще... Враз, наче змовившись, Хома і Маковей метають одночасно. Там! Але ще минають нестерпно довгі секунди, мовби затримуючись на межі життя і смерті, доки під жирним задимленим черевом машини нарешті б’є громовий вибух. Танк весь здригнувся» шарпнувся на одній гусениці вбік і, незграбно накренившись, закляк. Здавалось, штовхни його тепер рукою, і він перевертом піде вниз. Кулеметники сікли по ворожій піхоті, міняючи стрічку за стрічкою. Вода закипала в станкачах. З-під насипу залпами з найкоротшої дистанції били міномети, обдаючи гарячим полум’ям своїх же бійців. Міни густо закущувалися вибухами по всій улоговині, гурти німців знетямлено шарахалися між ними. Зненацька ліворуч, у другім кінці насипу, глушачи тріскучу пальбу, прокотилось могутнє, гаряче «ура». Маковей, міняючи диск, глянув туди і сам залящав щодуху: на самій дамбі, охоплені масним полум’ям, нерухомо стояли ще два танки. Палаючи, вони зараз видні-лися всьому плацдармові. Маковей раптом відчув, як навкруги стає легко, просторо, вільно. В цей час за спиною в нього залунали радісні голоси мінометників: — Іптап іде! — З козачої переправи! — В атаку!! Маковей не розібрав, хто перший дав цю команду. Чи Самієв, чи Воронцов, що бігли по дамбі з автоматами в руках? Здавалось, вона, ця команда, сама собою вродилась і, множачись, наростаючи, полетіла вздовж насипу. — В атаку! В атаку! В атаку! Немов у відповідь на цей поклик, весь плацдарм загримів канонадою. Вихоплюючись з окопу, Маковей на мить озирнувся, остовпів, вражений: сиве поле до самого лісу моргало численними спалахами артилерійських батарей. — Іптап! То був справді він. Розгортаючись з ходу, іптапівці відкрили масований вогонь по танках, що клином рвалися до річки зліва. Досі їх ледве стримували полкові со-рокап’ятники. Маковей, передавши апарат напарникові, плигнув з насипу вниз, у вихровище атаки. XV Загибель Івана Антоновича була для роти гіркою несподіванкою. Якось так складалося, що за нього рота переживала і непокоїлась менше, ніж за інших. І не тому, що Антоновича мало цінували. Навпаки, він користувався серед бійців далеко більшою пошаною, аніж, приміром, норовистий, часом зовсім нестерпний лейтенант Сагайда. І, незважаючи на це,Сагайду—особливо під час бою — оберігали пильніше, дбали за нього ретельніше, ніж за Кармазина. Дивність цих взаємин пояснювалась, мабуть, тим, що бійці були глибоко переконані у несхибності і правильності кожного кроку Івана Антоновича. На запального Сагайду іноді «находило» таке, що він, забуваючи про всяку обережність, міг сліпма полізти на рожен. З Кармазином цього ніколи не траплялось. Обачний, розсудливий, поміркований, він у найкритичніші хвилини не втрачав спокою та самовладання. Ніхто не пам’ятав, щоб він за будь-яких обставин змінив свою поважну ходу і пробігся бігцем, як інші. Навіть під час останнього бою, коли підрозділи, рятуючись від танків, вітром летіли за дамбу, Кармазин лише солідно трюхикав у своїй плащ-палатці. Його не вважали ні відчаякою, ні боягузом. Він був скромний собі трудівник війни, сумлінний, завжди врівноважений. Саме тому він ніколи не викликав побоювань за свою особу, всі були певні, що хто-хто, а він таки «дотягне»... Іван Антонович і сам охоче підтримував загальну певність у тому, що з ним ніяке лихо не може скоїтись, що він неодмінно побачить-таки кінець війни. І навіть коли Сагайда приволік його на своїй спині через дамбу, якось нікому не вірилось, що це лежить, підпливаючи кров’ю, не хто інший, а саме Іван Антонович. Ї навіть коли його поховали на дамбі, то бійцям ще деякий час здавалося, що його не поховали, а що він просто пішов собі десь з роти в службових справах, тимчасово передавши командування Чернишеві. Черниш і Сагайда мали рівні звання, і спочатку було „ невідомо, хто з них буде призначений командиром роти. Проте бійці, не змовляючись, стали одразу звертатись як до командира роти — до Черниша. В перші хвилини йому було ніяково перед Сагайдою за це. Однак Сагайда, відчувши його ніяковість, сам почав неприємну розмову. — Приймай роту, Женько, — запропонував він похмуро. — Чому не ти? Справді, чому не він? Адже в нього, в Сагайди, фронтовий стаж далеко більший, аніж у Черниша. В той час, коли Черниш пурхав десь курсантом, Сагайду вже замітали в окопі суворі донські сніги. Черниш не перемісив і полови/ни тієї фронтової багнюки, яку перемісив Сагайда. Все це було так. Але Сагайда не дозволяв собі закривати очі на те, що Черниш хоч пізно встав, зате багато взяв. Знання його були глибші за Сагайдині, рішення гнучкіші і далекозоріші. «В тебе думка має рівний, анкерний хід, — говорив Сагайда Чернишеві. — А в мене все якось нальотами, з припливами та відпливами». Методом швидкісної прицільної стрільби з мінометів, що його недавно запропонував Черниш, уже зацікавилося вище командування. Цей метод давав змогу взяти від їхньої зброї значно більше, аніж передбачалося нормативами. Воюючи, командуючи, Черниш водночас невтомно вчився, з кожного бою виносив повчальні висновки, наче був і на війні весь час курсантом. Сагайда ж покладався, головним чином, на свої груди, і хоч серце його завжди клекотіло і рвалося в бій, але, певне, цього було замало... І ось тепер він має поступитися першістю. Це було кривдно, проте Сагайда не дав розгулятися своєму самолюбству. Йшлося про інтереси справи, а в таких випадках він умів бути до себе, як і до інших, нещадним. Зрештою, сам собі винен, і нічого тепер лізти в пляшку. Надувшись не на Черниша, а на себе, відповів, як думав: — Ти сам знаєш, чому не я. В тебе більше даних, тобі й ширше поле дії. І — не ламайся! Незабаром після цієї розмови Чернишеві передали з штабу офіційний наказ, що саме він призначається командиром роти. Минуло кілька днів. Морава вже зосталася для гвардійців глибоким тилом. Плацдарм тепер навіть не сприймався, як плацдарм, — такий уже він був неосяжно широкий! Перетинаючи з запеклими боями східну Австрію, полки поступово наближались до австрійсько-чеського кордону. В цій місцевості бої набрали своєрідного характеру. Здебільшого це були нічні короткі атаки, блискавичні штурми укріплених висот і дорфів. Муровані, похмурі дорфи... Лежали, мовби позападавшись у землю, відгородившись один від одного валами крутих горбів з важкими розпушеними виноградниками на схилах. Радянським бійцям доводилося перехоплюватись через голі висоти переважно вночі, через перехресні струмені ворожих кулеметних черг. Цьвохкало вогнем звідусіль. Засідки, пастки, мінні поля... В глибоких долинах палали населені пункти. На околицях сіл посеред виноградників шикувалися в рівні лінії присадкуваті бункери. За мирного часу втих бункерах зберігалось вино, а тепер вони правили за зручні схованки для есесівських ватаг. Виноградні лози навпроти бункерних печер були скошені кулеметами, наче косами. Після кількох днів важкого наступу самієвський полк опинився у нафтоносному Цістерсдорфському районі Австрії.