Аукціон - Семенов Юлиан Семенович (книги TXT) 📗
— Так, але цей рік для нас дуже важливий, пане міністр! Якщо це питання можна вважати вирішеним, я дуже вам вдячний, радянські верстати ще скажуть своє слово на континенті, це ж така пропаганда…
— Бізнес це, а не пропаганда, — відповів Савін. — Пропаганда — якби ми безплатно давали, ні за що ні про що, а ми тепер дорослі, перебуваємо в стадії набутку самоповаги, отак воно…
Подали чай з печивом і шоколадом; поговорили про ту справу, якою займався Ростопчин; добре було б, сказав Степанов, організувати експозицію картин і книжок, що їх князь повернув на Батьківщину; можна зробити буклет для всього світу; Савін усміхнувся: «Спочатку вибий у Держплані фонд. паперу й домовся про хорошу друкарню»; «це справа цікава, — погодився Розен, — куплять у всьому світі, по-перше, красиво, по-друге, сенсація»; прощаючись, Розен плутано дякував, спотикався об стільці й не знав, куди подіти свої руки; міністр подарував йому й Степанову по маленькому, дуже гарному макетику верстата, зробленому у вигляді мініатюрної настільної лампи. Розен сказав, що таку чудову річ можна запустити в конвейєр як сувенір, зразу дасть прибуток; валяйте, засміявся Савін, можемо продати ліцензію.
Коли Розен пішов до заступника міністра, який відав зв’язками з банками, а потім у протокол, — Савін, попросивши Степанова затриматись, розпитав про дочок, поскаржився, що після інфаркту лікарі й досі забороняють йому грати в теніс, поцікавився, коли виходить книжка, не забудь прислати, Дмитре Юрійовичу, ти мій боржник, я твою нову книжку виписав через експедицію, як-небудь зайди, залишиш автограф, бо незручно, ти ж мені всі подарував, і, вже проводжаючи Степанова, спитав:
— Ти в цій людині впевнений?
— У якому розумінні? — озвався Степанов. — Шпигунами чека займається, та й не годиться він, гадаю, для цього амплуа…
— Я не про те. Якийсь він недолугий… Не підведе тебе?
— У чому?
— Як у чому? Ти ж не тільки мені розповідав, як цей панамський американець хоче подякувати нам за врятоване йому життя і як захоплюється діяльністю Ростопчина… А ти не думаєш, що князя можуть ударити?
— Не думаю. Він незалежний. Та й за що його ударяти?
— Чорт його знає… Я багато разів спостерігав переговори… Напередодні підписання великих контрактів… Ти не уявляєш, як наші партнери б’ються за кожен цент, за півцента… На цьому, до речі, й стоять… А він такі цінності нам надсилає… І не хтось там — аристократ, у класовій солідарності не попрікнеш…
— Не дай боже, кокнуть. Ти не знаєш, яка це славна людина.
— Чому? — Савін знизав плечима. — Знаю… А цей твій протеже — кволенький, безмускульний.
— Не я його залучав до цієї справи, сам мене знайшов.
— Розумію… Це я так, про всяк випадок… У Лондоні допомога потрібна? Ми там також торгуємо верстатами, розходяться непогано, хоч дехто намагається їх барикадувати; справді, для кого — бізнес, для кого — політика…
VI
«Дорога моя!
… Нарешті закінчив Морозовські панно і взявся за «Богатиря». Використовую світло, і тому всі свята й дні нікуди не виходжу. Адміністрація нашої виставки в особі Дягілєва опирається і, вважай, відмовляє мені виставити цю роботу, хоч вона набагато викінченіша й сильніша за минулорічну, яку вони; в мене мало не з рук вихопили… Хочу рискнути з нею на академічну виставку, якщо приймуть. Мене ж атестували декадентом. Але це непорозуміння, і теперішня моя картина в достатній мірі це спростовує. Намагаюсь себе втішати… Слава богу, ніхто мені не заважає в моїй майстерні. Наді сумніше: її право на артистичну працю в руках Мамонтова, а в нього в трупі повний розгул фаворитизму. Їй мало доводиться співати; руки зайняті домашньою роботою; підкрадаються нудьга й сумніви у власних силах. Правда, ми трохи відпочили, маючи змогу приймати і вшановувати доброго Римського-Корсакова… Він закінчив нову оперу на сюжет «Царева наречена» з драми Мея. Роль Марфи він написав спеціально для Наді. Вона піде в майбутньому сезоні в Мамонтова, а поки що такий знак поваги до таланту й заслуг Наді від автора змушує заздрісну дирекцію ставитися до неї ще суворіше й недбаліше…
Врубель».
ЧАСТИНА ТРЕТЯ
1
Фол ніколи не чув імені Герхарда Шульца; вони ніколи не зустрічалися; жили на американському континенті, але в різних його частинах — один на півдні, в Парагваї, другий на півночі, у Вашінгтоні; Шульц був уже дідом; родина його налічувала двадцять сім осіб, щасливий чоловік, батько і брат; Фол поселився окремо від сім’ї, сумно й самотньо, віддавався повністю роботі, яка — після розлучення з Дороті — стала його непогамовною пристрастю; Шульц жив у розкішній гасієнді на березі вічно теплої, хоча й буро-червоної, брудної на вигляд Парани; Фол наймав номер у готелі; дві кімнати, вікна виходили на подвір’я, могила, колодязь; а ще кажуть: у Вашінгтон приїжджають дивитись, як цвітуть вишні; хіба що екзальтовані туристи, їх возять з Нью-Йорка, дуже престижно — за один день побувати в обох столицях.
Фол не знав, що «Шульц» — не справжнє прізвище дона Ерхардо; змінив сьомого травня сорок п’ятого року; раніше був Зульцем, штурмбанфюрером СС; його запросила до співробітництва американська секретна служба восени сорок дев’ятого в Ріо-де-Жанейро; вербування пройшло гладко, за п’ять хвилин; «Визнаєте, що на цьому фото ви зображені у формі СС?» — «Визнаю». — «Готові до розмови з нами?» — «Давно готовий». — «Це несерйозно, містер Зульц. Справжня розмова почнеться лише тоді, коли ви напишете нам імена мерзотників з вашої нинішньої мережі на півдні континенту». — «Я не називав би тих, хто опинився у вигнанні після перемоги більшовиків». — «Після нашої загальної перемоги, містер Зульц, — американців, англійців і росіян. Ми спільно розгромили тиранію Гітлера, і вам не треба втручатися в наші справи з росіянами, домовились? Щодо вигнанців, то це вже дозвольте нам судити, чи ваші друзі вигнанці, чи вони організовані в добре законспіровану бандитську мережу, о’кей?»
Фол не міг завбачити, що шифрограма, надіслана з філіалу його страхової фірми в Лондоні, викличе такий дивний, складний і невичислений процес: засідання Ради директорів фірми — зустрічі з потрібними людьми — вихід на ЦРУ — і, потім уже, коли діло пішло в роботу, — на відповідні підрозділи, яким доручено знайти підходи до «Еухеніо Ростоу-Масалю; справжнє ім’я Євгеній Ростопчин, громадянин Швейцарії, проживає в Аргентіні, район Кордови; 1952 року народження, одружений, має двоє дітей; зайнятий у сільськогосподарському бізнесі; необхідно вплинути на нього в тому плані, щоб він звернувся до батька по фінансову підтримку; зробити це треба через його матір, з якою князь Ростопчин розлучився 1959 року; леді Вінпресс Софі-Клер, проживає в Парижі, має будинок в Едінбурзі й квартиру в Глазго».
Результатом чималої роботи (аналіз архівів і розрахунок на ЕОМ) була цифра «УСГ-54179»; агент проживав у Парагваї, але мав апартамент у Кордові; Герхард Зульц, землевласник і компаньйон директора фірми по будівництву шосейних доріг; зараз ведуть трасу зовсім близько від земель Ростоу-Масаля; є можливість натиснути на сина князя, перетнувши його водні комунікації, а це рівнозначно економічному краху останнього.
… Людина — маленький гвинтик у величезному всесвітньому механізмі; ні про що не здогадуючись, сеньйор Еухеніо Ростоу-Масаль, він же Євгеній Ростопчин, він же «Женечка» (для батька) і «Шеня» (для матері), того ранку, як завжди, снідав на великій терасі, збудованій із старого, добре мореного дерева; в окрузі жили швейцарці; еміграція минулого століття; будинок поставили так, як це вміли робити в горах над Цюріхом, — на віки, але водночас легко й затишно.
