Бурлачка - Нечуй-Левицький Іван Семенович (читаем полную версию книг бесплатно TXT) 📗

Марія кинула миску на стіл, а сама кинулась до печі. Борщ клекотів і не думав збігати.

- Ну, чи не капосний тобі парубок! Потривай, не наймеш ти мені сьогодні музик, не дам я тобі більше ки­слої капусти.

Тим часом задзвонили в усі дзвони на службу. Моло­диця схаменулась, перестала їсти й перехрестилась. Бу­рлаки тільки осміхались, запихаючи роти.

- Ой господи милосердний! Не доведеться мені сьо­годні піти до церкви,- сказала Марія, хрестячись і зітхаю­чи.

- Мабуть, тобі, Маріє, так хочеться до церкви, як мені,- сказав Мина.- Чи підеш молитись, чи на хлопців диви­тись?

- Ти думаєш, як ти йдеш до церкви витріщати очі на дівчат, то й всі молодиці й дівчата ідуть до церкви на ви­трішки. Ой господи! Опізнюся й в церкву не про­товплюсь.

- Неначе ти й справді будеш протовплюватись у це­ркву. Станеш ти під церквою, та ще вилізеш на камінь, що лежить коло дверей: дивіться, мов, хлопці, яка я га­рна: жовта, жовтогаряча, ще й попруги та гулі на лобі.

- Чи ти здурів сьогодні, чи ти спився з пуття,- закрича­ла Марія спересердя.- Од котрого часу я стала для тебе жовтогарячою?

- Од того часу, мабуть, як Василина прийшла в Cтe­блів,- обізвався один парубок.

Мина повів чорними бровами на Василину. Брови під­няли вгору всього лоба ще й чуприну. Василина сиділа мовчки і дивилась у вікно.

- Чом це ти, Василино, не говориш з нами? Чи, може, й в тебе після вчорашнього в голові джмелі гудуть,- спи­тав Мина у Василини.

- Мовчу, бо нема чого говорити з тобою,- сказала Василина.

- То хоч моргни на мене,- сказав Мина й знов моргнув на Василину. Василина спустила очі.

- Авжеж! Заходжусь моргать! - сказала Василина.

- А очі таки спустила додолу. Василино, подивись-бо на мене, та ще й ласкаво! - сказав Мина солодким голо­сом.

- Не мала куди дивитись, та на тебе.

- А як я поставлю тобі кварту наливки, чи подивишся?

- Кварту наливки вип’ю, а на тебе й не гляну.

- А як я приведу до тебе музики, чи подивишся на мене?

- Як приведеш музики, то я потанцюю, а на тебе все-таки не буду дивитись.

- Ото горда! А як куплю хустку ще й спідницю справлю? - крикнув Мина, піднявши голос.

- Нехай мені купує той, кого я вірно покохаю,- сказала Василина.

- І де ти набереш тих грошей! Та в тебе в кишені ні шага,- обізвалась Марія.

- Овва, а це що? Чуєш? - сказав Мина, вдаривши по кишені, де забряжчали мідні п’ятаки.

- Ну, за мідні п’ятаки небагато насправляєш, а срібня­ки ти вже давненько витрусив з гамана.

- Одні з гамана, а другі в гаман. Для гарних молодичок мій гаманець настачить срібняків,- сказав Мина.

- Коли ти правду кажеш, то приведи по обіді музики в оранду, бо я танцювати хочу,- сказала Марія,

- Як же ти понесеш свої синяки на музики? - сказав Мина.

- Оце дались тобі взнаки мої синяки. Спущу низько на лоб хустку та й закрию синяки. Приведи лишень музики! За мої чорні брови приведи! - сказала Марія, моргаючи на Мину.

- Та й за мої брови не забудь,- обізвалась Василина.

- Коли так, то приведу: за дві пари чорних брів я радий сам грати три дні й три ночі.

До церкви задзвонили в усі дзвони. В хаті тріщали в бурлацьких зубах солоні огірки, неначе хто ходив по су­хих трісках. Миска швидко спорожнилась. Мина витяг з гамана тютюн, набив люльку, вигріб з печі жарину й вки­нув її в люльку. Тютюн спалахнув полум’ям, як клоччя. Смердючий дим клубками повився під стелею. Молодиці закашляли.

- Цур тобі з твоєю люлькою! Іди собі надвір з своєю люлькою,- загомоніла Марія й випхнула Мину в сіни, ще й дала йому кулаком в спину на порозі. Мина скорчився, згорбився і, осміхаючись, надів високу шапку і рушив на­двір. За ним потяглися всі парубки.

Марія й Василина поприбирали в хаті, зварили обід, пообідали, помили ложки й почали прибиратись перед дзеркалом, одпихаючи одна другу.

- Знаєш що, Василинко! Кидай свою казарму, переходь до мене та й будемо жити вдвох. Моя хата не буде тісна для нас двох. На тих жидівських харчах ти зовсім захля­неш,- сказала Марія.

- Добре, Маріє, спасибі тобі, коли ти приймаєш мене до себе. На харч жид прикине мені з карбованця на місяць, то, може, я сяк-так і переб’юся.

- Авжеж переходь! Я зароблятиму і ти зароблятимеш, та складемо заробіток докупи, та й будемо жити. Коли вже поліщуки не видержали на жидівських харчах і повті­кали, то куди ж тобі видержати. Обсмикай мені, серденько, ззаду хвалди на спідниці та порозкладай до ла­ду, щоб було рясно,- сказала Марія, розкладаючи на гру­дях разки доброго намиста з дукачами.

Ще Марія не встигла вбутись в жовті чоботи, за ворі­тьми загуло решето, забряжчало і зашелестіло, як оче­ретяний лист на вітрі, запищала скрипка, заспівав Минин ріжок. Марія й Василина кинулись до вікна. В ворота йшли музики, а за музиками чорніли смушеві бурлацькі шапки цілою купою. За парубками бігли діти. Музики сі­ли на призьбі вигравати козачка, щоб подражнити трохи молодиць. Парубки й діти обступили кругом музик, нена­че бджоли обсіли матку. Люди йшли проз Маріїн двір, пи­тали з-за воріт, чи не справляє часом Марія свого весілля.

Незабаром з сінешніх дверей вискочила Марія, за­в’язана чудовою здоровою червоною хусткою з синіми торочками, у білій катанці, в жовтих чоботях. Намисто червоніло на білій свиті, як пучки калини, й кидало сві­жий рожевий світ на гарне бліде лице. Чорні брови ясно малювались на рівному лобі під червоним пружком ху­стки. За Марією вийшла Василина в чорній свиті, червоній спідниці з зеленими квітками. На хвартусі червоніли маківки, неначе блищав жар у печі. Чорні очі, чорні брови були чорніші од чорного сукна, а молоде ли­це при чорній одежі стало ще біліше й молодше.

Всі парубки обступили молодиць. Музики встали з призьби й пішли за ворота. За музиками пішли Марія й Василина, а за ними рушили всі хлопці цілою юрбою. За хлопцями бігли діти. Вся ватага посунулась потихеньку на місто до оранди. Музики грали, молодиці реготались до хлопців, хлопці жартували. Веселе осіннє сонце світило на веселу юрбу. Чорні парубоцькі шапки та свитки чорніли, як пооране поле, а між ними, неначе на чорному полі, цвіли дві розкішні квітки, дві молодиці.

Куди йшла весела ватага, скрізь одчинялись двері у ха­тах, скрізь вибігали надвір хлопці, дівчата, навіть чолові­ки і жінки. Парубки перескакували через перелази й при­ставали до музик. Молодиці та баби тільки хитали голо­вами, поглядаючи на Марію та Василину.

- Ну та й Янівна! Манить за собою цілу низку бурлак. Бий тебе сила божа! Ще й приманила до себе Василину,- говорили молодиці, спльовуючи набік.

- Невідомо, хто кого перетягне, чи Марія Василину, чи Василина Марію,- говорили чоловіки,- бач, як убралась! А станом крутить, як чорт перед заутренею. Треба держати дочок далі од цих писанок.

Музики перейшли місто й пішли в оранду. Як не держали матері дочок, а дочки все-таки повтікали з дому в оранду на музики. В оранді, в здоровій просторній хаті, челядь посідала на лавках, по бочках з горілкою, а музики сіли на столі. Хлопців та дівчат натовпилось повнісінькі хати. Марія й Василина перші пішли в танець.

- Хлопці! Наймайте-бо нам музики, бо їй-богу, не ви­держимо,- гуконули дівчата на хлопців,- і доки ці молоди­ці гацатимуть! Проженім їх та ходім у танець.

Одначе Марія й Василина не так швидко потомились, як того хотілось дівчатам. Василина розчервонілась, як мак, і літала по оранді, неначе на крилах.

- Та й пальона ж оця бурлачка Василина! - гомоніли хлопці так тихо, що було чути на всю оранду.

- Їй-богу, дівчата, вона буде вибивати тропака до ве­чора й нам не дасть і ногою тупнути,- гомоніли дівчата, лузаючи насіння.

Тим часом в оранду поприходили хлопці з далеких ку­тків. У хаті стало так тісно, що трудно було протовпитись.

- Що це за молодиця танцює? - питали хлопці один у другого.- Вона не стеблівська?

- Певно, якась бурлачка - гомоніли парубки.

- А хіба ж ви не знаєте? Це бурлачка Василина, недавно прийшла звідкільсь на заводи,- одказували дівча­та.