Крізь час. Темна Вежа II - Кінг Стівен (библиотека книг бесплатно без регистрации .txt) 📗

«Il Roche — це міст до пекла», — подумав Едді. А вголос сказав: — Це там ви тримаєте Генрі? В будинку Балазара?

— Так.

— Якщо я віддам йому товар, він поверне мені Генрі?

— І твій власний товар також, — відповів Андоліні, — не забувай про це.

— Інакше кажучи, домовленість знову набуває сили?

— Точно.

— А тепер скажіть мені, що так і буде. Ну ж бо, Джеку. Скажіть. Я хочу побачити, чи зможете ви це сказати з незворушним лицем. І якщо зможете, то я хочу побачити, наскільки видовжиться ваш ніс.

— Не розумію тебе, Едді.

— Авжеж, розумієте. Балазар вважає, що його товар у мене? Якщо так, то він, мабуть, дурний. Але наскільки мені відомо, він зовсім не ідіот.

— Я не знаю, що він там собі думає, — незворушно відповів Андоліні. — В мої обов'язки не входить знати, про що він думає. Він у курсі, що товар був у тебе, коли ти вилетів з Багамів, що тебе загребли на митниці, а потім відпустили, що ти тут, а не на шляху до «Райкерс», і він знає, що його товар мусить десь бути.

— А ще йому відомо, що митники облягли мене, як мокрий костюм — аквалангіста, бо це відомо вам, і ви надіслали йому якесь зашифроване повідомлення з рації у фургоні. Щось типу «З подвійним сиром, без анчоусів», правда, Джеку?

Джек Андоліні промовчав. Незворушний вираз не сходив з його обличчя.

— Тільки нічого нового ви йому не сказали, він і без вас усе знав. Це так, наче ти з'єднуєш точки на картинці, вже зрозумівши, що на ній зображено.

Андоліні стояв, освітлений золотистими променями західного сонця, що помалу починали палахкотіти помаранчевим, як язики полум'я у печі. Незворушний вираз так само не покидав його обличчя, він і далі мовчав.

— Він вважає, що вони мене завербували. Думає, що я у них на гачку, а я такий тупий, що так і висітиму. Та я його й не засуджую. Тобто, чому б і ні? Від наркоші всього можна сподіватися. Хочете подивитися, чи є на мені жучок?

— Знаю, що нема, — відповів Андоліні. — В мене у фургоні дещо є. Це така штука, схожа на копівську рацію, тільки вона ловить короткохвильові радіопередачі. І якщо їй можна вірити, то навряд чи ти стукач федералів.

— Та невже?

— Еге ж. То що, може, сядемо у фургон і гайда в місто?

— А у мене є вибір?

«Ні», — сказав Роланд у нього в голові.

— Ні, — відповів Андоліні.

Едді поплентався до фургона. Хлопець із баскетбольним м'ячем і досі стояв на другому боці вулиці. Його тінь була такою довжелезною, що нагадувала підйомний кран.

— Забирайся звідси, малий, — сказав Едді. — Тебе тут не було, ти нікого не бачив і нічого не чув. Чеши звідси.

Хлопець побіг геть.

Кол шкірився до Едді на всі кутні.

— Посунься, приятелю, — сказав Едді.

— По-моєму, ти маєш сидіти посередині, Едді.

— Посунься, — повторив Едді. Кол подивився на нього, потім на Андоліні, шукаючи його підтримки. А той просто зачинив двері водія й нерухомо дивився перед собою, наче Будда, у якого сьогодні вихідний, залишивши їм самим вирішувати, хто де сидітиме. Кол знову зиркнув Едді в обличчя і вирішив поступитися йому місцем.

Вони поїхали в Нью-Йорк. І хоча стрілець цього не знав (він тільки зачудовано витріщався на височенні будівлі, що далі, то все вищі й граційніші, мости, що сталевою павутиною з'єднували береги широкої річки, і повітряні диліжанси з пропелерами, які гули, наче дивовижні комахи, вироблені людськими руками), та місцем, до якого вони прямували, була Вежа.

9

Як і Андоліні, Енріко Балазар не думав, що Едді Діна завербували федерали. Як і Андоліні, Балазар це знав.

Бар був порожній. Табличка на дверях проголошувала «ЗАЧИНЕНО ТІЛЬКИ СЬОГОДНІ ВВЕЧЕРІ». Балазар сидів у себе в кабінеті, чекаючи, коли Андоліні та Кол Вінсент привезуть молодшого Діна. З ним були особисті охоронці — Клаудіо Андоліні (Джеків брат) і Чимі Дрето. Вони сиділи на дивані ліворуч від великого письмового стола, з приголомшеним виглядом спостерігаючи, як росте будівля, яку зводив Балазар. Двері стояли наостіж. За дверима був невеличкий коридор. Праворуч знаходилася задня частина бару, за яким була маленька кухонька, де готували кілька простих страв з макаронів. Ліворуч — кабінет бухгалтера і комора. У бухгалтерському кабінеті ще троє Балазарових «джентльменів» — так їх зазвичай називали — грали у вікторину «Щасливий випадок» з Генрі Діном.

— Добре, — пролунав голос Джорджа Бйонді, — тоді просте питаннячко, Генрі. Агов, Генрі? Генрі, ти чуєш? Земля викликає Генрі, ти потрібен землянам. Прийом, Генрі. Повторюю: прийом, Г…

— Я тут, я тут, — сказав Генрі. Він ледь-ледь володів язиком, наче чоловік, який крізь сон каже дружині, що не спить, щоби вона залишила його в спокої ще хвилин на п'ять.

— Добре. Категорія — мистецтво і розваги. Питання таке… Генрі? Ану не смій куняти, ти, чмо!

— Я не сплю! — жалібно викрикнув Генрі.

— Добре. Питання звучить так: назвіть роман Вільяма Пітера Блетті, що мав шалену популярність, дія якого розгортається в Джорджтауні — фешенебельному передмісті Вашингтона, округ Колумбія, і в якому розповідається про молоду дівчину, одержиму дияволом?

— Джонні Кеш, — відповів Генрі.

— Ну ти й мудак! — заверещав Фігляр Постіно. — Та ти відповідаєш так на кожне питання! У тебе на все одна довбана відповідь — Джонні Кеш!

— Бо Джонні Кеш і є все, — серйозно відповів Генрі, й на мить, поки всі здивовано обдумували почуте, запанувала відчутна тиша… а потім пролунав неприємний вибух сміху: сміялися не тільки чоловіки в кімнаті, де був Генрі, але й двоє інших «джентльменів», що сиділи в коморі.

— Зачинити двері, пане Балазар? — тихо спитав Чимі.

— Та ні, все нормально, — відповів Балазар. Він був сицилійцем у другому поколінні, але говорив зовсім без акценту. Його мова не була мовою людини, яка здобула освіту на вулиці. На відміну від багатьох своїх побратимів по бізнесу, він закінчив середню школу. Ба навіть більше: протягом двох років він навчався в школі бізнесу Нью-йоркського університету. Його голос, як і манера вести бізнес, був спокійним, культурним і американським, а зовнішність вводила всіх в оману так само, як і вигляд Джека Андоліні. Його чиста американська мова без акценту, почута вперше, майже завжди вганяла людей у ступор, наче вони щойно почули особливо вдалий уривок черевомовлення. На вигляд він скидався на фермера, господаря трактиру чи дрібного мафіозо, який досяг успіху не завдяки тому, що в нього є голова на плечах, а тільки через те, що опинився в правильному місці в правильний час. Його зовнішність нагадувала той тип, який розумаки попереднього покоління називали «Вусатим Пітом»: огрядний чолов'яга в селянському одязі. Цього вечора він був одягнений в скромну білу бавовняну сорочку з розстебнутим коміром (попід пахвами розпливалися плями поту) і прості сірі штани з саржі. Товсті ноги без шкарпеток були взуті в коричневі шкіряні туфлі без задників, такі старі, що вони більше скидалися на капці. На кісточках зміїлися багряно-сині варикозні вени.

Чимі й Клаудіо захоплено спостерігали за ним.

Колись давно його називали IlRoche — Скеля. А дехто зі старожилів подосі так до нього звертався. У правій шухляді письмового стола, де інші бізнесмени зберігали блокноти, ручки, скріпки і тому подібне, Енріко Балазар завжди тримав три колоди карт. Але не для того, щоб грати.

Він використовував їх для будівництва.

Брав дві карти і притуляв одна до одної, утворюючи літеру «А» без горизонтальної риски. Поряд будував іще одну фігуру у вигляді літери А. Понад двома клав карту, щоб зробити дашок. 1 так викладав шарами букву А за буквою А, поки на письмовому столі не виростав картковий будиночок. Якщо нахилитися і зазирнути всередину, то можна було побачити щось схоже на вулик із трикутників. Чимі сотні разів спостерігав, як ці будиночки завалюватися (Клаудіо також час від часу ставав свідком Цієї події, але не так часто, бо він був на тридцять років молодший за Чимі, який сподівався скоро піти на пенсію і переїхати зі своєю стервозною дружиною на їхню ферму на півночі Нью-Джерсі, де він увесь свій вільний час плекатиме свій сад… і намагатиметься пережити довбану сучку, на якій він оженився, прожити довше за тещу, мабуть, не вдасться, він вже давно покинув мріяти про те, як їстиме фетучині на поминках Ла-Монстри, Ла-Монстра була вічною, але якась примарна надія пережити бодай стерво-дружину в нього лишалася; у його батька був улюблений вираз, який у перекладі звучав приблизно так: «Господь пісяє тобі на потилицю щодня, але топить лише один раз», і Чимі, хоч і не був дуже впевнений, гадав, що Господь все-таки непоганий хлопець і тому він може сподіватися на те, що переживе якщо вже не тещу, то бодай дружину), але тільки одного разу бачив, як Балазарові урвався через це терпець. Найчастіше конструкція розліталася через якусь дрібницю — хтось грюкнув дверима в сусідній кімнаті чи п'яниця наштовхнувся на стіну. Бувало, Чимі бачив, як будівля, на зведення якої пан Балазар (якого він досі називав Да Босе, як героя коміксу Честера Гоулда) витрачав багато годин, завалювалася, бо в музичному автоматі надто гучно звучали баси. А часом ці повітряні споруди падали без будь-якої видимої причини. Одного разу — цю історію він розповідав як мінімум п'ять тисяч разів, і вона до смерті набридла всім його знайомим (за винятком його самого) — Да Босе подивився на нього поверх руїн і сказав: «Бачиш, Чимі? Ось відповідь — для кожної матері, яка проклинала Бога за те, що її дитина лежить на дорозі мертва, для кожного батька, що проклинає чоловіка, який звільнив його з заводу, залишивши без роботи, для кожної дитини, що народжена була страждати і спитала — чому. Наші життя подібні до цих штук, які я будую. Іноді вони ламаються з якоїсь причини, а буває, це відбувається зовсім без причини».