Сповідь відьом. Тінь ночі - Гаркнесс Дебора (читать книги бесплатно полностью без регистрации txt) 📗
«Побажай нам удачі, Саро», — прошепотіла я, засунувши маленьку книжечку в глиб шухляди, сподіваючись знайти її там, якщо мені судилося повернутись.
7
Рима Хаєн люто ненавиділа місяць листопад. Денні години скорочувалися й усихали, з кожним днем програючи битву осіннім сутінкам на кілька додаткових секунд. А бути в цю незатишну пору в Севільї — то взагалі жах, бо ціле місто вже готується до Різдвяних свят, а тут іще й дощ докучає, налітаючи ледь не кожні п’ять хвилин. І без того хаотичний стиль водіння місцевих мешканців погіршувався з кожною годиною.
Рима тижнями просиджувала за своїм робочим столиком. Її начальнику забаглося розчистити на горищі складські кімнати. Минулої зими дощова вода просякла крізь старезну потріскану черепицю даху такого ж старезного будинку, а прогноз погоди на найближчі місяці був іще гірший. Грошей для розв’язання цієї проблеми не було, тому персонал почав переносити запліснявілі картонні коробки на сходи, щоб майбутні буревії не змогли пошкодити нічого цінного. Решти позбувалися тишком-нишком, причому так, щоб жоден потенційний спонсор не здогадався, що тут відбувається.
То була негарна шахрайська робота, але її слід було виконати, подумала Рима. Бібліотека становила маленький спеціалізований архів зі слабкими ресурсами. Основна частина його колекцій надходила від відомої андалузької родини, чиї представники могли простежити свій родовід аж до Реконкісти, коли християни відвоювали півострів у мусульман, які захопили його у восьмому сторіччі. Мало хто з науковців виявляв бажання порпатися в химерних книгах та предметах, що накопичувалися в родині Гонсалве роками. Більшість дослідників воліли відвідувати архів Індій, розташованій на тій самій вулиці, і сперечатися там про Колумба. А її земляки-севільці хотіли мати у своїй бібліотеці який-небудь найновіший трилер, а не ветхі посібники та збірки інструкцій Ордену Єзуїтів за вісімнадцяте сторіччя та журнали жіночої моди сторіччя дев’ятнадцятого.
Рима взяла зі столу невеличку книжечку й опустила з чола на очі окуляри у яскравій оправі, якими вона також тримала докупи своє чорне волосся. Цю книжку вона помітила тиждень тому, коли підсобні робітники, невдоволено крекчучи, опустили перед нею якийсь дерев’яний ящик. Вона занесла його у збірку як манускрипт Гонсалве-4890 з приміткою: «Нотатник англійською мовою, кінець шістнадцятого сторіччя». Як і більшість нотатників, він був здебільшого незаповненим. Римі вже доводилося бачити один іспаномовний примірник, що його надіслав нащадок родини Гонсалве до Севільського університету в 1628 році. Він мав прекрасну палітурку, розлінований та пронумерований вишуканими цифрами та ще й кольоровими чорнилами. У тому примірнику не було жодного запису. Навіть у минулому людям не завжди жилося цікаво, тому до нотатника не було чого записувати.
Подібні нотатники слугували у минулому як вмістилища для уривків з Біблії, поетичних рядків, девізів та висловлювань класичних авторів. Зазвичай вони містили незрозумілі карлючки та списки необхідних покупок, а також слова сороміцьких пісень та описи химерних і важливих подій. І цей також не відрізнятиметься від решти, подумалося Римі. На жаль, хтось вирвав із нотатника першу сторінку, на якій, мабуть, було вказане ім’я власника чи власниці. Без першої сторінки не було майже жодного шансу ідентифікувати власника чи будь-кого з решти згаданих у ньому людей, бо вони, зазвичай, позначалися лише ініціалами. Історики виявляли мало інтересу до таких безіменних і безликих історичних свідчень, наче їхня анонімність якимось чином робила особу їхнього власника менш значущою.
Решта сторінок містила таблицю з переліком усіх англійських монет, що були в обігу в шістнадцятому сторіччі, та їхньої відносної вартості. Одна з останніх сторінок мала похапцем нашкрябаний список предметів одягу: плаття, черевики, рукавички, накидка з хутровою оторочкою, шість жіночих сорочок, чотири нижні спідниці та рукавички. Окрім того, в нотатнику були кілька датованих записів, які не мали жодного сенсу, а також рецепт ліків від головного болю — глінтвейн із молока та вина. Рима посміхнулася й подумала: а чи допоможе цей глінтвейн їй з мігренню.
Вона вже було вирішила повернути цей записник до замкнених сховів на третьому поверсі, де зберігалися манускрипти, але щось у цій книжечці змусило Риму притримати її у себе. Було ясно, що цей нотатник вела жінка. Округлий почерк був зворушливо тремтливий і непевний, а рядки зміїлися сторінками угору-вниз крізь рясно наляпані чорнильні плями. Жоден освічений чоловік шістнадцятого сторіччя так не писав, хіба що він був старий чи хворий. Але авторка цього нотатника ані старою, ані хворою не була. Записи бриніли якоюсь незвичною жвавістю та динамічністю, що дивовижним чином контрастували з несміливим та неоковирним почерком.
Рима показала цей записник Хав’єру Лопесу, чарівливому, але абсолютно недосвідченому й некваліфікованому чоловіку, якого останній з Гонсалве найняв для того, щоб перетворити родинний будинок та особисте майно на бібліотеку та музей. Його просторий кабінет на першому поверсі мав красиві панелі червоного дерева і єдині працюючі обігрівачі в усій споруді. Під час їхньої нетривалої бесіди Хав’єр Лопес відкинув припущення Рими, що ця книга заслуговувала ретельнішого дослідження. Він також заборонив їй фотографувати нотатник, щоб фото можна було потім показати колегам у Сполученому Королівстві. Що ж до її твердження, що власником нотатника була жінка, директор щось пробурмотів про набридливих феміністок і помахом руки наказав покинути кабінет.
Отак ця книжечка й лишилася у неї на столі. У Севільї така книга завжди буде непотрібною й незначущою. Ніхто не приїздив до Севільї у пошуках англійських нотатників. Натомість їх шукали в Британській бібліотеці або ж у Шекспірівській бібліотеці Фолджера в Сполучених Штатах. Тільки один дивний чоловік приходив час від часу і продивлявся колекції. Він був француз, і його допитливий та прискіпливий погляд викликав у Рими відчуття дискомфорту. Його звали Ербер Каталь або ж Герберт Катал — вона точно не пам’ятала. Під час свого останнього приходу він залишив візитку і попрохав дати йому знати, коли вигулькне щось цікаве. Коли ж Рима спитала, чи не міг він уточнити, що саме його цікавить, то він відповів, що його цікавить усе. Користі від такого уточнення було не надто багато.
І ось вигулькнуло дещо дійсно цікаве. Та, на жаль, візитка того француза кудись зникла, і Рима не змогла знайти її, хоча й перебрала все, що було на столі. І їй залишилося чекати, поки він з’явиться, щоб вона змогла показати йому свою знахідку. Може, цей француз зацікавиться нею більше, аніж її шеф.
Рима погортала сторінки нотатника і знайшла між ними кілька зотлілих гілочок лаванди й розмарину. Вона не помітила їх раніше і тепер обережно витягнула із заглибини палітурки. На якусь мить Рима почула слабкий аромат зів’ялої квітки, що протягнув ниточку від неї до людини, що жила сотні років тому. Вона задумливо посміхнулася, уявивши собі жінку, яку ніколи не побачить.
— Mas basura. Ось тобі ще порція непотребу. — То повернувся Даніель — підсобний робітник, чий комбінезон був брудний від ящиків, які він зносив з горища. Знявши кілька ящиків із пом’ятого візка, він поставив їх на долівку. Незважаючи на холодну погоду, на лобі у нього виступив піт, і він стер його рукавом, залишивши брудний слід чорної пилюки. — До кафе підемо?
Уже втретє за тиждень він запрошував її до кафе. Рима знала, що Даніель вважає її привабливою. Берберські риси, що дісталися їй від предків по лінії матері, подобалися деяким чоловікам, і недивно, бо берберська спадщина наділила її м’якими лініями фігури, смаглявою шкірою та мигдалеподібними очима. Уже кілька років Даніель мимрив їй услід хтиві зауваження, поїдав очима її груди і немов ненавмисне торкався її сідниці, коли вона проходила повз нього до поштового відділу. Здавалося, його зовсім не розохочувала та обставина, що він був на п’ять дюймів нижчий за неї та вдвічі старший.
