Мисливськi усмiшки (збiрка) - Вишня Остап (читать книги онлайн бесплатно полные версии TXT) 📗
- А ти не перебаранчай! - сердито огризнувся дiд. - Ти слухай!
Тихо, тихо стало навкруги. Така настала тиша, що не чути було навiть плюскоту джерельного струмка, не шарудiли очерети, не викидалася риба. I ми нiби не дихали.
Раптом крик:
- Ко-ко-ко! Крг-гр-гр-гр!!
Залопотiли крила, i сонний пiвень зiрвався з верби й упав на Гордiя Iвановича.
- Бий тебе сила божа! - пiдскочив Гордiй Iванович. - Звiдки вiн тут?
- Здох би вiн йому! - вилаявся дiд Круча. - То сторожовi кури на вербi ночують. Сторож тут рибальську снасть стереже! Бригада тут рибальська колгоспна рибалить!
- Дивись, налякав як, гемонський пiвень!
I знову тиша, тихо, тихо...
... - Так ото, значить, i попливли ми на човнi з дiдом, - почав дiд Круча, - у рiчку в Басанку. У Дiдовому лиманi в нас ятерi стояли. Так ми було потрусимо ятерi, а тодi й балуімося на щук у Басанцi, на живця... А ковбанi там глибочезнi і. Там така і ковбаня - сажнiв, мабуть, iз п'ять завглибшки. Закинули, значить, ми на живця. Живець чималенький, гачок теж такий, що й бугая вдержить, а лiска - у двадцять п'ять волосин. Тодi ще капронiв ми не знали, а самi лiску плели з кiнського хвоста. У степових коней, що в табунах довга ходили, добряча волосiнь була - мiцна, замашна i у водi непомiтна. Щук ми ловили на живця багато. Так що не було нiчого дивовижного, що раптом поплав пiрнув.
Пiдсiк я. А дiд - поруч. Пiдсiк, значить, смикнув, - i згадав чорта: за корч зачепилося. Дiд не любив на водi чорта згадувати, лайнув мене за те, що я його згадав, та й питаі:
"Чого ж не тягнеш?"
"Чепа, - кажу, - корч!"
Та як смикну! А воно мене як смикне - так я стовбцем у воду; виринув та до дiда:
"Рят..."
А воно мене як смикне - я знову пiрнув! Дiд штани з себе та в воду, мене рятувати. Виринув я з води, а дiд мене за руку, а сам за вербу держиться, - верба на березi аж до води вiти похилила. I от вам отака чортiвня: я вудку держу, дiд одною рукою мене держить, а другою за вербу держиться! А воно водить, а воно водить! Як поведе, як поведе...
- Та що ж водить? - не витримав Гордiй Iванович.
- Та ти слухай, - одмахнувся дiд. - Що водить? А я знаю, що там на гачку сидить: може, щука, може, сом, може, ще якась лиха личина! Водить, смикаі, та так смикаі, та так смикаі, що рука трiщить. Дiд кричить:
"Тягни! Подтягуй!"
А я не можу, не пiдтягну! З пiвгодини отак воно нас водило! Аж ось нiби пiддалось! Iде! Я його все хочу iз води виважити, щоб повiтря вхопило! Коли ось витикаіться з води щось таке вродi бура коров'яча морда, тiльки безрога! Виткнулося воно, нас як побачило та як шугоне назад, трохи, трохи я вудки не випустив. I знову почалося: водить та й водить... Не знаю, що вже тому дiдовi спричинилося, - чи змерз, чи щось iнше, - та тiльки вiн у крик:
"Пустю! Пустю, їй-богу-пустю! Не можу!"
"Держiться, - кричу, - може ж воно уходиться?"
"Та пускай, - дiд кричить, - бо воно нас обох потопить!"
I таке - хтозна-що й робиться! Та ось iз-за рогу Микита Пувичка човном виткнувся! Пiдпливаі:
"Що таке?"
"Рятуй, Микито!" - ми з дiдом до нього.
А воно якраз знову вгору йде, морду витикаі...
"Бий, Микито, веслом! Бий!"
Микита як урiже його веслом межi очi, - вивернулося воно на водi. Дивимося - щука! Ну, як теля завбiльшки. Вигорнули ми його на берег, одтягли подалi вiд води... Ох, i страховидло! Три пуди й фунт! Голова, ну не менше, як у корови, тiльки безрога. Ночви iкри ми з неї випустили... Он яка щука!
- А звiдки видно, що вона Сiркова? - запитав Гордiй Iванович.
- Звiдки? А в неї отам над очима, нiби на лобi впоперек, вродi як лiтера "СИ"... Сiрко, значить... Мiчена.
- Щось ви, дiду Кручо, такого тут набуровили... "СИ"... Лiтера... Сiрко щуку в морi бачив, а це он аж де, в Басанцi... Та й коли той Сiрко був, а коли ви з дiдом щуку витягли?! Казку десь чули, дiду?
- А ти хiба не читав, у книгах було написано, що в Москвi оце не так давно впiймали щуку, а на нiй кiльце, а на кiльцi напис, що, мовляв, сiю щуку пущено за царювання Бориса Годунова! Он аж коли! Триста лiт щуцi! А Сiрко - це не так уже й давно, i двохсот лiт нема! А ти не вiриш?!
..."Великi, - сам собi я подумав, - щуки бувають на свiтi! Три пуди й фунт! Iсторичнi щуки!"
При нас дiд Круча великої щуки нi разу не впiймав.
Побило всi того лiта щучачi рекорди одно симпатичне подружжя спортсменiв, немолодих уже людей, Валентини Василiвни та Гаврила Iвановича. Скiльки ж вони щук поперетягали! Та яких! Щоправда, на три пуди з фунтом не було, а так до десятка кiлограмiв бували.
I знаіте, на що?
На дорiжку! На блешню!
Гаврило Iванович сiдав на весла, а Валентина Василiвна з дорiжкою. Виїздили вони двiчi на день: уранцi й увечерi. Як виїдуть, обов'язково мiнiмум з пiвдесятка щук i і! А було, що й до двох десяткiв! По кiлограму i бiльше! Що дивно, коли веслуі Валентина Василiвна, а веде дорiжку Гаврило Iванович - дуже рiдко бралася щука! А як тiльки дорiжка у Валентини Василiвни - тягне одну за одною! Особлива якась симпатiя у щук до Валентини Василiвни. Чи, може, самi щупаки бралися?!
Ох, i щуки ж на рiчцi на Концi! А на Басанцi! А на Днiпрi!
Так он, значить, знайте: щуку найдобутливiше ловити на живця!
Але добре i на дорiжку, i на спiнiнг, i на кружала, i на жерлицю!
А то ще і один дуже оригiнальний спосiб ловити щуки.
Ви пливете понад берегом човном i пильно вдивляітеся у кугу, в осоку, пiд очерет, що випинаються аж iз самiсiнької води.
Раптом бачите: стоїть пiд берегом величезна щука, мордою до очерету, видко, що вона якось важко дихаі, а з рота в неї щось стирчить. Пiд'їздите потихеньку, щука не тiкаі. Ви її пiдсакою - рраз! - в човен.
I бачите, щука вхопила великого судака i нiяк проковтнути не може! I викинути з рота не може, бо плавники в судака настовбурчились i не пускають!
От у вас одразу i щука і, i судак!
Одне слово, ловiть щуку яким завгодно способом, який вам найбiльше до душi припадаі на здоров'я вам!
Чи ловив я великi щуки-монстри?
Не ловив! Не ловив нi на спiнiнг, нi на дорiжку, нi на живця, нi на жерлицю!
А так - щученята, щупаченята, щупачки, щупелята, - такi траплялись! Брехати не буду!
1956
САМI СОБI ШКIДНИКИ
Колись, давненько вже, поїхав я навеснi до одного мого доброго приятеля, директора радгоспу на чудеснiй нашiй Полтавщинi.
Просто так поїхав: на лани подивитися, на луки, на зеленi веснянi пшеницi...
Та й ходили ото ми з приятелем межами та обнiжками, рвали сокирки, волошки, чудесну ромашку.
Директор прикидав, який у нього маі бути цього року врожай, ремствував, що в пшеницi березки чимало, синi волошки й нiжнi сокирки та дзвоники виривав люто i кидав на межу:
- Бур'ян! Шкiдники!
- Красивi ж, - я кажу, - квiти!
- Красивi, та вреднi. Краще б я цiї краси не бачив. Бiльше б центнерiв у мене в засiках зерна було.
- Та то так! - кажу.
- Я б краще, - каже директор, - гектарiв би два-три видiлив, щоб насадовити там i волошок, i сокирок, i ромашки, i березки, i дзвоникiв... Для таких, як ти. Iдiть i любуйтеся, рвiть, робiть букети та вiнки. А щоб вони менi не стирчали, отут серед жита та пшеницi... На тих двох гектарах хай би собi поети декламували:
Колокольчики мои,
Цветики степные...
- Ох, як би було добре, щоб уже не бачити на пшеничних та на житнiх ланах отих "степных цветиков", - додав директор.
В цей час директор якось так раптово задер догори голову, скинув кашкета, махаі ним i кричить:
- Привiт! Привiт! Пожалуйте, пожалуйте!.. Куди це ви лiтали, друзi мої найщирiшiї? Я подивився вгору. Над нами летiла величезна зграя чибiсiв.
- От якби рушниця, - кажу я, - можна було б кiлька штук з одного пострiлу збити! Скiльки ж їх!
