Нова стара баба - Денисенко Лариса (электронные книги бесплатно TXT) 📗
Діана здатна вити кілька діб поспіль, вона породиста сука і не дозволить собі випорожнювати кишечник та сечовий міхур у квартирі, де мешкає, але її ніхто не виводить «до вітру». Тому що дядя Алік також здатний по кілька діб валятися десь у кущах, п’яний як свиня. Він мочиться під себе й не переймається дрібницями, пов’язаними з правилами поведінки. Утім, у нього ніколи не було такого родоводу, як у Діани, тому він і дозволяє собі напиватися наче свиня. От якби він був бордоським догом, тоді, можливо, поводився б інакше. Хоча особисто я не поставила б на це останню гривню.
Чому так кажуть: «п’яний як свиня»? Жодного разу не бачила п’яну свиню (хіба що чула про таке в радянських та американських комедіях). Але це, може, тому, що я сліпа. Через те й не бачила. Жарт.
Я можу підвивати Діані лише тоді, коли я вдома. Коли не беру гітару, щоб вирушити на Андріївський узвіз і співати для туристів. Коли я вдома, то прокидаюся і, не вмиваючись, похитуючись на ліжку, по-товариському підхоплюю її виття. Відразу хтось починає довбати по стінах та батареях. Я ж прикидаюся перфоратором, наче десь роблять ремонт, а я – перфоратор. А перфоратору байдуже: подобається комусь його виття чи заважає. Йому, перфоратору, фіолетово, він нічого не чує, жодних людських обурень та стуку по стінах і батареях. Ще б пак! Так вити. І не можна нічого почути, до того ж, наскільки мені відомо, у перфоратора з дитинства немає вух. Бідненький глухий перфораторе.
Інколи мені здається, що для мене краще частіше залишатися вдома і вити разом із Діаною, – ці вправи-скиглення адекватно замінюють добрячий хоровий розспів. «Ма-ме-мі-мо-му, ма-ме-мі-мо-му». Наш хормейстер Жанночка мала жваві губи, тому за нею завжди було смішно спостерігати, тоді я ще могла це робити й була напрочуд спостережливою дитиною. «Я пойду гулять в поле на лужок, я сорву цветок, милый мой дружок…»
Я народилася зі слабким зором. Дуже слабким, але у той час це не здавалося настільки безнадійним. Мій зір добили звичайні хвороби, що на них, як правило, плюють і діти і батьки; не плюють на такі хвороби лише бабусі, бо вони (принаймні справжні бабусі) фізично не здатні плювати на хвороби онуків. Називаються ці недуги по-різному, але їх можна об’єднати в одну групу під кодовою назвою ГРЗ.
У роки мого дитинства у лікарів районних поліклінік це був найпопулярніший діагноз. ГРЗ. Бронхіти, запалення легенів, грипи, ангіни, застуди – усе це було нічим іншим, як ГРЗ. «Суворе і зле ГРЗ, що горло, дитино, твоє гризе». Справний вийшов віршик. Наче Корній Чуковський написав. Варто було б запропонувати його замість застережливого плаката перед педіатричним кабінетом.
Діти щиро раділи ГРЗ, тому що можна було не ходити до школи. Майже всі мої однокласники, за винятком відмінників та зануд, люто ненавиділи школу, до того ж прогулювати було модно. Діти провокували ГРЗ. Наприклад, мій брат Рудий (звісно, це не є його справжнє ім’я, а прізвисько, як у Леніна або в Емінема; Рудий настільки обережно ставиться до оприлюднення свого справжнього імені, що взяв із мене слово не кидатися ним, як м’ячиком для пінг-понгу, тому в моїй розповіді він буде Рудий) восени змочував холодною водою простирадло, голим замотувався у нього й виходив на балкон виглядати ГРЗ. ГРЗ потирало волохаті рученята, але не поспішало, бо розуміло, що нікуди Рудий від нього не подінеться, а помучити чеканням братика не завадить.
Судячи з частих навідувань мене з боку ГРЗ, я була для нього об’єктом обожнення. Ще б пак! Я годувала його смачним курячим бульйоном. Моя мати була впевнена, що курячий бульйон сприятиме одужанню. Я напувала ГРЗ чаєм із малиною, калиною, гарячим молоком із медом, содою та маслом (оце, до речі, рідкісна гидота, однак йому подобалося, але хто сказав, що наші з ГРЗ смаки мали б збігатися?). На десерт ГРЗ пропонувався лимон, нарізаний тонкими кружальцями, який морився не менш, ніж півдоби у цукровому сиропі. Мама ховала сльози, ГРЗ пригощалося, зір псувався.
Я тоді мало що розуміла, а може, і не хотіла розуміти, у дітей міцний нервовий імунітет. Але одного разу мене поглинуло сіре світло. Це так дивно, навіть сам собі не віриш, ти ще пам’ятаєш барви вечора, літніх сутінок, а радісний липневий ранок тебе зустрічає тими самими барвами, сонце не чіпає тебе осяйним промінням. Ні, не так. Воно ніжним дотиком торкається твоєї щічки, ти відчуваєш тепло, що йде від нього, щічка теплішає, але самого променя ти вже не бачиш, хоча розумієш: він ніде не подівся. Ти не віриш такому стану речей, струшуєш головою, намагаєшся придивитися, і – нічого. Темне марево. «Темрява – друг молоді» – за тих часів це був популярний жарт, а ще побутував такий: «“Да будет свет”, – сказал монтер и перерезал провода».
Мама не ховала сліз, бо розуміла, що я все одно їх уже не побачу. Вона навчилася плакати безгучно. Це був найстрашніший плач, плач без жодного звуку, плач без жодної надії.
Саме тоді я почала скиглити, а коли підросла і увійшла у смак, то й вити. Крок за кроком, завдяки візитам ГРЗ, моє вміння бачити стало нагадувати чай, який отримуєш зі старої заварки. Спочатку він темний, насиченого кольору, тепер (увага!) стару заварку не викидаємо, а знову заливаємо окропом, чай тьмяніє, знову заливаємо водою – він перетворюється на жовтувату рідину, ще раз заливаємо – і нарешті чай остаточно перевтілюється на воду. Прозору, як мамині сльози. Остаточна перемога води: 6.0, 5.9, 6.0, 6.0.
На відміну від Рудого, я не приховую своє ім’я, бо воно в мене має власну родинну легенду. Мене звати Міра. Переважна більшість людей упевнена: я – єврейка, до того ж колір мого волосся – рудий, що свідчить на користь семітської версії мого походження. Але це не зовсім так. Дехто впевнено пише моє ім’я як «Мірра», самочинно подвоює літеру «р». Таке свавілля насамперед демонструють спеціальні тітки (це не жінки, я наполягаю, що вони саме тітки), котрі працюють у різноманітних державних та комунальних установах і котрим довіряють (чи котрих зобов’язують) видавати, складати, друкувати, вимагати та інші «ати-ити-яти» якісь довідки. Усі різновиди довідок, квитанцій та форм. Коли людина доживає до дієздатного віку, вона змушена розпочати активне й довге спілкування з такими тітками і, відповідно, псувати собі нервову систему. Я називаю походи за довідками не інакше як «ходіння по суках», хай вибачить мені один із великих російських письменників Толстих, а також ті з тіток, котрі не є тітками.
Отже, коли я тільки розпочинала свій дев’ятимісячний марафон у череві моєї матері й здавалося, що до фінішу ще далеко, мій батько мріяв: у нього буде дівчинка. «Моя чаклунка, моя перлина, моя ластівка». Мій батько – дуже сентиментальний чоловік, але трохи не від світу цього. Мама називає тата Тюхтій (а згодом до неї приєднався й Рудий). Тому що батько любить м’ятися, ніколи не поспішає, усе плутає та забуває, така собі млява риба. Звісно, якщо можна уявити собі мляву рибу, котра постійно залишає у громадському транспорті та різноманітних установах і організаціях парасольки чи рукавички. Батькові завжди важко відразу сказати людям, що саме він чекає від них, що саме хоче до них донести і таке інше. Батько завжди чогось соромиться, навіть свого тюхтійства. До речі, у тюхтійстві він не винен, воно дісталося йому в спадок від його мами, надзвичайно делікатної пані, котра, коли чула фразу «Нахабство – друге щастя», – могла зомліти від обурення.
От і настав цей казковий червневий день. День мого народження. Я народилася гарненькою дитинкою, у мене були великі чорно-сині очі й довге руде волосся. «Мамка, готуй “чесало”, бач, яка у дівки шикарна шевелюра», – жартувала зі знесиленою мамою весела, завжди трохи напідпитку, няня.
Розпочався процес вибору імені. Подібно до будь-якого вибору, він давався моїй родині нелегко. Серед своїх не було згоди. Мама зовсім не хотіла вмикати мозок і підбирати мені ім’я, вона вмикала його тільки тоді, коли потрібна була її критична думка. Спочатку мене хотіли наректи Софією (пропозиція батька), але мама сказала, що рудоволоса дівчинка на ім’я Соня – це вже занадто для простої української радянської родини.
