Собор - Гончар Олександр Терентійович (бесплатная библиотека электронных книг txt) 📗
Плавні нарешті! Скарбне. Райсвіт це зветься в людей. Все довкола в буйнощах зелені, у розповні літа. Сама природа розкрила зелені обійми назустріч горожанам, звідусіль війнуло лісовим духом, здоров'ям… Підходять і підходять автобуси, висипають людей - ідуть, озброєні спінінгами, вудками, нав'ючені рюкзаками, і всіх їх одразу поглинають хащі, зелена сутінь, переплетена сонцем; розсіялись, розтеклися, нема. Скільки їх місто викидає сюди у вихідний, а плавнів вистачає на всіх, розмахнулась природа, розкинулась багатствами колишніх козацьких угідь, не пошкодувала і для теперішніх людей ні тихих вод, ні ясних зір, вночі все небо над плавнями всіється зорями дивовижно ясними, буде що лічити закоханим.
Хащі, очерети, гаї та підгайки, рукави та рукавчата з поваленим у воду дерев'ям, плеса та заплески, стежки та стежиночки - заблудитись би можна незнайомій людині у цих плавневих нетрях, що їм немає кінця! Річка тече закрутами, на одному з таких закрутів у Володьки своє, давно вподобане місце, з гарним плесом, з рідколіссям вікових дубів… Це коло Бабиного Коліна, де не одну юшку заїдено, не один випито «Арарат». Сьогодні, коли добувся до цього місця, тільки очі витріщив: стовпотворіння! Ліс аж тріщить від машин, мотоциклів, всюди труси та купальники на кущах, приймачі ревуть, вода кипить плавцями та ниряльниками, лящать діти, пустують дорослі, блищать тіла, літають м'ячі, яскравіють рятівні кола… Фейєрверк сонця, свято барв, бенкет розкошуючого літа! На багатьох машинах приватні номери, то який-небудь металург - інженер або рядовий сталевар, - зібравши свою рідню, напхавши в того «Москвича» або «Запорожця» пасажирів, як у рукавичку, виїхав з ними сюди лісовим повітрям насмакуватись… Лобода наливався гордощами: ось де вивчати життєвий рівень! По молоку та м'ясу хай ще не випередили, хай тільки гасло поки що кинуто, зате ж настрій який, життя кругом цвіте, хоч на кольорову плівку знімай! І знімають, крутять, знайомий воєнком поставив біля куща свою товстелезну бабеху в купальнім костюмі, ніяк не прицілиться, ніяк не наведе на неї свій об'єктив…
І Лобода тут не чужий, то з тієї, то з іншої компанії гукають:
- Володько, привіт!
- Володимире Ізотовичу! До нас причалюйте!
Це ж здорово, коли ти людям не нуль! В будь-яке товариство тебе приймуть, всюди ти бажаний, бо знають, який ти компанійський, вмієш і мертвих розвеселити. Затіяти гру якусь, розповісти анекдот чи й пісню організувати - все це вийде в тебе, з вогником вийде, його ти й досі не втратив!… Поблизу легко, з пританцем пройшла в панамці, в туго обтягнутих штанях дівчина, невеличка, гарно складена, здається, з тих, що на «Коксохімі» практику відбувають, осміхнулася Лободі, наче знайомому, і стало на душі ще приємніше. Як, власне, небагато треба людині, щоб відчути, яке воно, щастя, на смак!
Виникла проблема, де ж роздягатись. Бо всі - то свої, а може статися, що одежду свою завтра аж на товкучці впізнаєш. У кишенях до того ж документи - з цим не жартуй. Вирішив присусідитись біля воєнкома. Доки роздягався коло цього розтовстілого подружжя, воєнком і його бойова подруга встигли одержати у. віддяку від Лободи веселу історійку про того генерала, якого в поїзді обікрали, зостався без своїх генеральських штанів із лампасами, - ой же трудно було потім бідоласі доводити, що він генерал!…
Зоставшись у трусах, Володька оглянув себе. Негарно, що тіло біле, зовсім без засмаги. Студенти он борюкаються, ті всі вже як полінезійці, а тут за текучкою, за клопотами й загоріти нема коли. Та хоч і біле тіло, але міцне, здорове - порода відчувається Лободина, козацька. Купатись! Змити в Скарбному трудовий піт і пилюку буднів!
З розгону шубовснув у воду. Плавав на животі й на спині, вода його лоскотала, збивав долонями бризки вгору - сліпий осяйний дощ падав на нього з блакиті неба!
Викупався, посвіжів, збадьорився. Скарбне здатне миттю знімати втому. Поблизу грали у м'яча якісь дівки в мокрих купальниках, довгоногі, стегнасті; підключився до них і теж трохи поганяв м'яча. Ліс, сонце, жарти, забави… Оце життя. Мабуть, оце воно і є, щастя. Просте, земне… як Єлька. Ні, не вміємо ми відпочивати, не вміємо, товариші, користатись благами рідної природи! Самі ж губимо себе. Надалі покладе собі за правило виїздити щовихідного з Єлькою на Скарбне, їздитимуть на Вовчу, заведуть наметик на дві персони і в лісі під зорями ночуватимуть. І взимку спатимуть у лісі, в хутряних полярних мішках!
- Зрештою, щастя - це найвищий тонус душі, - жваво загомонів до воєнкома. - Не розумію, звідки беруться на світі невдоволені? Нарікальники? Знав я одного з ваших, знову-таки, пробачте, генерала: пенсію має - дай Бог кожному, пошана, достаток, а теж гуде. Спитати б, чого йому ще треба?
Воєнком усміхнувся:
- Свободи або жінки молодої.
- Скоріше останнього. Бо хто вже мав свободи більше, яіб той генерал…
Обсохнувши, прогрівшись на сонці, Лобода знову шубовснув у воду, плавав, пірнав, виринав, з чиїмись дітьми водою переплескувався…
Після того не відмовився й перекусити, бо розсердилась би воєнкомова, коли б не юкуштував її наїдків, щедро розставлених на килимку. Сюди сміливо їдь, у цей край щедрот!… Без нічого їдь, завжди біля людей прогодуєшся, як оті он студенти, що неподалік чумацьку кашу заходились варити. Ох і оригінали! В однієї компанії казана попросили, бо «наш казанок об глиняний глечик розбився», у відставника солі, в когось цибулину, в когось картоплину, ще в когось пшона жменю, тільки вода своя - джерельна вода Скарбного… Зібрали потроху з усіх данину, скомпонували, і каша чумацька вже булькотить у казанку, ждуть, обсіли її голодняком з ложками, яких, до речі, теж позичили у сусідів, ще й регочуть: доісторичний ліс-праліс, мовляв, і той людину годував, то невже ж цей ліс, сучасний, цивілізований, ліс благ і достатку, та нас, голодних студентів, не прогодує?
Лобода з свого боку теж докинув цитатку, навмисне так, щоб і ті бурсаки чули:
- Зевес тоді лигав сивуху і оселедцем заїдав!
Воєнкомова була від цитати в захваті. І ластуватому Зевесові її теж сподобалось, поцікавився навіть, звідки це; виявляється, бідолаха, про Котляревського й чути не чув. Був, каже, нібито історик якийсь Котляревський; здається, монархіст. Ачей же, знатиме тепер і про автора нашої іскрометної «Енеїди»!
- В бібліотеку завтра піду, - каже воєнком, - дістану цю поему й візьмуся за неї. Правда, я ще не дуже вмію по-вашому, але опаную: наполегливість у мене солдатська.
Симпатяга цей воєиком, хоч і коноплястий, все тіло в ластовинні. Розтовстів без маршировок, біцепси гулями, осадкуватий, міцний. Помор, з ломоносовських країв родом, полярним ведмедям був колись запанібрата. Припав до душі йому той Зевес, кілька разів повторив; а коли до діла дійшлося, тобто до чарки, то сам зовсім не по-зевесівському повівся, тільки руками жалібно розвів: інфаркт. Був перший дзвінок, як то кажуть… А гостеві підбадьорливо кивнув на пляшку з п'ятьма зірочками, що посеред килима просвічувала бурштинове:
- Прошу, призволяйтесь.
- Та й ви хоч трохи…
Він знову руками ще жалібніше розвів. І дружина підтвердила:
- В нього серце.
І їй теж не можна, в неї печінка.
Нащадок їхній, молочно-білий блондин горболобий, архітектор з молодих, саме вибрався з води, і, недбало кинувши свої жаб’ячі ласти та однооку маску на траву, підсів у плавках до килимка. Лобода сподівався, що, може, хоч цей покаже, який він козак, а в нього теж виявилась кишка тонка: спиртного аніні! Бо він, бачите, за кермом, та і взагалі. Для чого ж тоді цю пляшку до лісу везли, питається? Виставили тільки так, для годиться, про той випадок, коли хтось підсяде, а самі… аскети якісь! Самому ж братись за пляшку просто незручно, ще подумають, що чарколюб. Довелось обмежитись лимонадом. Що ж: хай буде насухо, без випиття. Хай вважається цей день ще й днем здорової тверезості!
На цю тему Лобода принагідне розповів теж бувальщину, ще комсомольську, як його розіграли були хлопці під час доповіді, поставивши на трибуну, замість води, карафку з горілкою… Нічого, налив, хильнув посеред доповіді і не скривився, довів доповідь до кінця. А тут коньях п'ять зірочок пропадає, стоїть, неторканий, аж досадно.
