Буремний Перевал - Бронте Эмили Джейн (читаемые книги читать онлайн бесплатно TXT) 📗
— А я вимагаю, щоб ти забрався звідси! — люто вигукнула Катрина. — Ти що, не бачиш — я ледь тримаюся на ногах! Едгаре, ти… ти кидаєш мене?!
Вона смикала шворку дзвінка, поки він із деренчанням не обірвався; тоді я неквапливо увійшла. І святий не став би терпіти такого неподобства, — справжні диявольські корчі! Вона лежала й билася головою об підголів'я канапи; і так скреготіла зубами, наче хотіла стерти їх на порох. Містер Лінтон заціпенів поруч, дивлячись на неї з острахом та жалем. Він звелів мені принести води. Вона задихалась і не могла говорити. Я принесла повну склянку — і, оскільки вона не змогла пити, побризкала їй в лице. За кілька секунд вона розпласталася нерухомо; очі в неї закотились, а зблідлі щоки посиніли — наче в мертвої. Лінтон мав переляканий вигляд.
— Це нічого, — прошепотіла я, не бажаючи, щоб він поступався — хоч і сама не могла подолати жаху.
— У неї кров на губах! — мовив він, здригаючись.
— Не звертайте уваги! — сухо відказала я — і розповіла йому, як вона перед його появою вирішила розіграти напад. Я мала необережність сповістити про це надто голосно, і вона почула мене; вона скочила, волосся розліталося в неї по плечах, очі горіли, м'язи на шиї й руках неприродно напружились. Я вже вирішила, що мені кістки переламають на місці; та вона лише дико роззирнулася навсібіч і вибігла геть.
Хазяїн звелів мені йти слідом, і я пішла — до дверей її спальні; вона замкнулася на ключ і не впустила мене.
Оскільки вранці вона не вийшла снідати, я пішла спитати, чи не треба їй чогось принести. «Ні!» — твердо відказала вона. Те ж саме питання я ставила їй і в обід, і під час вечірнього чаю, і наступного ранку знов — та відповідь була однаковою. Містер Лінтон, у свою чергу, проводив увесь час у бібліотеці й не питався, чим зайнята його дружина. Проте одну годину він присвятив розмові з Ізабеллою, марно намагаючись викликати у неї праведне обурення з приводу Гіткліфових залицянь; та не почув від неї нічого, крім ухильних відповідей, і змушений був припинити невдалий допит, завершивши його урочистим попередженням: якщо вона є настільки нерозумною, що зважиться піти назустріч лихому залицяльникові, то кревний зв'язок, що єднає її з братом, буде розірваний довіку.
Розділ дванадцятий
Поки міс Ізабелла Лінтон блукала парком і садом, завжди мовчазна і майже завжди у сльозах; і поки її брат замикався на самоті з книгами, яких навіть не розгортав, змучений, як мені здавалося, потаємним сподіванням, що Катрина розкається у своїй поведінці та прийде до нього, вимолюючи прощення й примирення, а та вперто постилася, певно, маючи на думці, що Едгар під час їжи давиться кожним шматком через її відсутність, і лише гордощі заважають йому припасти до її ніг, спокутуючи провину, — я поралася собі в хатніх справах, упевнена, що у стінах Грейнджу лиш одна людина лишилася при здоровому глузді — і це не хто інший, як я. Я не гаяла часу на те, аби втішати міс чи вмовляти мою пані, і не звертала надто багато уваги на зітхання хазяїна, що жадав почути хоча б ім'я своєї леді, якщо не міг почути її голосу. Я вирішила, що вони якось та порозуміються; і хоча це була довга історія, я з радістю бачила, що хмари потроху розсіюються; принаймні так мені здалося спочатку.
Місіс Катрина Лінтон на третій день відімкнула двері своєї кімнати й зажадала поновити запаси води у спорожнілій карафці та в глеку, а також попросила принести їй миску вівсянки, бо вона, здається, вмирає. Я вирішила, що це говориться для Едгара; мені щось не дуже вірилось у таке страхіття, і я, лишивши це на власній совісті, віднесла їй чаю з грінками. Вона з пожадливістю накинулася на їжу й пиття; і, відкинувшись на подушку, знов почала стогнати, судомно стискаючи руки. «О, я помру, — скрикнула вона, — бо всім до мене байдуже. Краще б мені було не їсти». Через деякий час я почула її бурмотіння: «Ні, я не помру… він тільки зрадів би цьому… він узагалі не любить мене… він не буде за мною тужити!»
— Ви чогось бажаєте, мем? — спитала я, зовні досі лишаючись спокійною, проте звернувши увагу на її змарніле обличчя і дивні поривчасті рухи.
— Що робить це незворушне створіння? — спитала вона, відкинувши з блідого чола своє густе сплутане волосся. — Впав у летаргію? Чи вмер?
— Ні те, ні те, — відказала я, — якщо ви маєте на увазі містера Едгара Лінтона. З ним, я гадаю, усе гаразд, хоч він і віддає своїм ученим заняттям більше часу, ніж зазвичай: весь час сидить зі своїми книжками, бо не має іншого товариства.
Я б не стала так говорити з нею, якби розуміла, в якому вона стані; та я не могла позбутися думки, що її недуга є почасти удаваною.
— Сидить із книгами! — збентежено скрикнула вона. — А я?» вмираю! Я на краю могили! Господи! Та він хоч знає, як я змінилася? — продовжувала вона, втупивши погляд у дзеркало, що висіло навпроти неї на стіні. — Хіба це Катрина Лінтон? Він гадає, це просто вередування чи гра з мого боку. Невже ти не можеш йому сказати, що це страшна правда? Неллі, поки ще не пізно, мені треба дізнатися, що він відчуває насправді — і тоді я зроблю свій вибір між цими двома… і тоді або відразу ж помру з голоду — хоч це не буде покаранням для нього, якщо він такий безсердечний, — або одужаю і покину цей край. Ти кажеш правду про нього? Дивися, не збреши мені! Йому справді байдуже, що зі мною?
— Чому ж, мем, — відповіла я, — просто хазяїн і гадки не має, що ви нездужаєте: і, звісно, він не підозрює, що ви збираєтеся вмерти з голоду.
— Ти гадаєш? А ти не можеш йому про це сказати? — мовила вона. — Переконай його! Скажи, ніби це ти так думаєш: скажи, що ти впевнена, що я це зроблю!
— Ви, певно, забуваєтеся, місіс Лінтон, — докинула я, — ви ж з апетитом поїли дещо сьогодні ввечері; а завтра побачите, що це вам пішло на краще.
— Якби тільки я була впевнена, що це вб'є Едгара, — перервала вона, — я вбила б себе одразу ж! Ці три ночі були просто жахливі, я ні на мить не склепила очей — і, Боже, як я мучилася! Мене мучать примари, Неллі! То мені починає здаватися, що ти мене не любиш. Як дивно! Я думала, що хоч люди й ненавидять та зневажають одне одного, вони не можуть не любити мене. І за кілька годин ці люди обернулися на моїх ворогів — оці, ті, хто зі мною поруч. Як страшно зустріти смерть в оточенні їхніх холодних облич! Ізабелла з переляку й огиди боїться навіть зайти до кімнати, це ж так страшно — дивитись, як помирає Катрина. А Едгар урочисто постане поруч, щоб бачити, як усе скінчиться; а потім закличе всіх по дякувати Господові за те, що відновився мир і спокій у його домі, і повернеться до своїх книжок! В ім'я всіх, хто має хоч якісь живі почуття, скажи мені: як він може сидіти за книжками, коли я вмираю?
Для неї було нестерпним моє зауваження про філософську відчуженість містера Едгара Лінтона. Вона совалась у ліжку, її болісне зачудування потроху переходило у напад божевілля; вона роздерла зубами подушку; потім звелася на ліжку, вся палаючи з жару, та наказала відчинити вікно. Була середина зими, дув сильний північно-східний вітер, і я відмовилася.
Постійна зміна виразів на її обличчі та миттєві перепади настрою почали лякати мене — і нагадали про її колишню хворобу та застереження лікаря, що їй не можна суперечити. Хвилину тому вона шаленіла від люті; а зараз, підпершись рукою і не завваживши на мою відмову їй скоритися, вона, мов мала дитина, знайшла собі розвагу у шкоді — висмикувала пір'їни із щойно продертих дірок та розкладала їх на ліжнику: її думки перескочили на інше.
— Оце індиче перо, — бурмотіла вона до себе, — а це від дикої качки, а це голубине. Еге, то вони напихають подушку голубиним пір'ям — не дивно, що я не можу вмерти! Дозвольте мені розкидати його по підлозі, коли я ляжу. Оце перо куріпки, а це — я його впізнаю з тисячі,— це чайки. Гарна пташка; пам'ятаю, вона кружляла в нас над головою у вересовому полі. Хотіла швидше дістатися свого гніздечка, бо хмари нависли над вершиною пагорба, й відчувала, що збирається на дощ. Цю пір'їнку підняли з землі, пташку ніхто не підстрелив. Ми бачили взимку її гніздо, повне малих скелетиків: Гіткліф поставив сильце над гніздом, і старші не наважилися підлетіти. Я попросила його, хай пообіцяє, що ніколи не стрілятиме в чайку; і він не стріляв. О, іще одне! Невже він застрелив моїх чайок, Неллі? Є хоч одна червона пір'їна? Дай глянути.
