Айвенго - Скотт Вальтер (читать книги онлайн бесплатно регистрация .txt) 📗
Відповідно до турнірних звичаїв лицар Позбавлений Спадщини був визнаний головою першої партії, Бріан де Буа-Гільбер, як кращий після нього боєць попереднього дня, призначений був головою іншої. До нього пристали, звісно, всі лицарі-заводії турніру, за винятком Ральфа де Віпонта, який досі не оговтався після свого падіння. З обох боків не було нестачі в доблесних і знатних лицарях.
Незважаючи на те, що загальні турніри були набагато небезпечнішими за змагання сам-на-сам, вони завжди мали більший успіх серед лицарів. Багато лицарів, які не наважувалися на двобій із прославленими бійцями-заводіями, охоче виступали в загальному турнірі, де могли обрати собі рівного по силі супротивника. Так і цього разу: у кожну партію записалося по п'ятдесят лицарів, і маршали, на превеликий жаль тих, хто спізнився, оголосили, що більше прийняти не можуть.
На десяту годину ранку все поле, що оточувало арену, було всіяне вершниками, вершницями й пішоходцями, які поспішали на турнір. Невдовзі засурмили сурми, сповіщаючи про прибуття принца Джона та його почту, а за ними — цілої юрби лицарів, які бажали поборотися, та інших, хто не мав такого наміру.
До цього часу приїхав і Седрик Сакс із леді Ровеною, але без Ательстана, який вбрався в бойовий панцир і заявив, що стане в ряди бійців. На превеликий подив Седрика, він записався в партію Бріана де Буа-Гільбера.
Седрик рішуче заперечував проти нерозсудливого вибору свого друга, та Ательстан дав йому незграбну відповідь, яку можуть давати люди, які впираються, але не в змозі довести свою правоту.
У нього була особлива причина приєднатися до партії тамплієра, але він змовчав про неї з обережності. Хоча через млявість характеру він нічим не виявив своєї особливої відданості леді Ровені, проте він був далеко не байдужий до її краси. Ательстан вважав, що його шлюб із Ровеною — справа вирішена, тому що Седрик та інші родичі красуні дали свою згоду. Тому гордий володар Конінгсбурга із зачаєним невдоволенням дивився на те, як учорашній герой, маючи на те право переможця, обрав Ровену королевою свята. Ательстан намірився покарати його за таку витівку, що, як йому здавалося, чимось йому шкодила. Упевнений у своїй незламній силі й переконаний підлесниками втому, що у бою він майстерніший, Ательстан зважився не лише залишити лицаря Позбавленого Спадщини без своєї могутньої допомоги, але й при нагоді накинутися на нього всією вагою своєї бойової сокири.
Позаяк принц Джон натякнув, що йому хотілося б забезпечити перемогу партії лицарів-заводіїв, де Брасі та інші наближені до принца лицарі записалися в їхню партію. З іншого боку, багато славних лицарів саксонського й норманського походження, як уродженців Англії так і чужих країн, записалось у протилежну партію, бажаючи виступити під проводом такого чудового бійця, яким виявився лицар Позбавлений Спадщини.
Тільки-но принц Джон помітив, що обрана королева турніру під'їхала до арени, він із найлюб'язнішим виглядом поскакав їй назустріч, знявши капелюха, і сам допоміг їй зійти з коня, а весь його почет оголив голови, й один із найповажніших сановників спішився й взяв за вуздечку її коня.
— Як бачите, — сказав принц Джон, — ми перші подаємо приклад прояву вірнопідданих почуттів королеві кохання та краси й самі підведемо її до трону. Шляхетні дами, — звернувся він до галереї, — ви можете йти за вашою повелителькою, якщо бажаєте вшанування такими ж почестями.
Із цими словами принц провів леді Ровену до тронної ложі, а найкрасивіші з присутніх дам поквапилися слідом за нею, намагаючись сісти якнайближче до своєї тимчасової королеви.
Коли леді Ровена посіла своє місце, пролунала врочиста музика, яку наполовину заглушив привітальний лемент юрби. Сяюча зброя й обладунки лицарів сліпили очі в сонячному промінні; бійці юрмилися обабіч арени й із запалом обговорювали розташування своїх сил.
Герольди закликали до тиші на час читання правил турніру. Правила ці були введені для того, щоб по можливості зменшити небезпеку змагання, під час якого лицарі повинні були боротися відточеними мечами й загостреними списами.
Бійцям заборонялося колоти мечами, а дозволено було лише рубати, їм надавалося право пустити в хід палицю або сокиру, але аж ніяк не кинджал. Той, хто впав із коня, міг продовжувати бій лише з пішим супротивником. Вершникам же заборонялося нападати на пішого.
Якби лицареві вдалося загнати супротивника на протилежний кінець арени, де він сам, або його зброя, або кінь торкнулися б зовнішньої огорожі, супротивник був би зобов'язаний визнати свою поразку і надати свого коня й панцир у розпорядження переможця. Лицар, який зазнавав такої поразки, не мав права брати участь у подальших змаганнях. Якщо вибитий із сідла не в змозі піднятися сам, його зброєносець або паж мав право вийти на арену й допомогти своєму господареві звільнитися, але в такому разі лицар уважався переможеним і програвав свого коня та зброю. Бій повинен був припинитися, тільки-но принц Джон кине на арену свій жезл або тростину. Це був запобіжний захід на випадок, якщо змагання виявиться занадто кровопролитним і довгим. Кожного лицаря, який порушив правила турніру або якось інакше схибив проти законів лицарства, позбавляли обладунків; слідом за тим йому на руку надягали щит, перевернений догори дригом, і садили верхи на огорожу, на загальне посміховисько.
Потому як були оголошені ці правила, герольди наостанок закликали всіх добрих лицарів доповнити свій обов'язок і заслужити прихильність королеви кохання та краси. Виголосивши все це, герольди поставали на свої місця. Тоді з обох кінців арени довгими шерегами виступили лицарі й вишикувалися один проти одного подвійними лавами; ватажок кожної партії зайняв місце в центрі переднього ряду, після того як розташував у повному порядку всіх бійців.
Гарне й разом із тим лячне видовище являли собою ці лицарі, які хвацько сиділи на конях, у багатих обладунках, готові кинутися в запеклий бій. Немов залізні статуї, завмерли вони у своїх бойових сідлах і з таким же нетерпінням очікували сигналу до битви, як їхні жваві коні, які лунко іржали й били копитами, виказуючи бажання ринутися вперед.
Лицарі підняли довгі списи, на їхніх відточених вістрях заблищало сонце, а плюмажі й вимпели заколивалися над їхніми шоломами. Так вони стояли, поки маршали перевіряли шереги обох партій, бажаючи переконатися, що в кожній із них рівна кількість бійців. Рахунок підтвердив, що всі на місці. Тоді маршали вийшли з арени, і Вільям де Вівіль громовим голосом вигукнув:
— Laissez aller [38]!
Труби затрубили, списи разом схилилися й зміцнилися в упорах, шпори встромилися в боки коней, передні ряди обох партій повним галопом понеслися один на одного й зійшлися посередині арени з такою силою, що гул було чутно за цілу милю. Задні ряди повільно рушили вперед, щоб надати підтримку тим зі своїх, котрі впали, і спробувати своє щастя з тими, хто переміг.
Про результат сутички відразу не можна було нічого сказати, тому що здійнялася густа курява. Лише за хвилину схвильовані глядачі змогли побачити, що відбувається на бойовищі. Виявилося, що добра половина лицарів обох партій була вибита із сідла. Одні впали від влучного удару списом, інші були зім'яті непомірною силою й вагою супротивника на коні, інші лежали на арені, не маючи сил звестися; інші встигли схопитися на ноги й вступити в рукопашний бій з тими, кого спіткала така ж доля; ті, хто отримав важкі рани, шаликами затискали кров і намагалися вибратися з юрби.
38
Уперед (фр.).
