Iван Туркенич - Арутюнянц Георгий Минаевич (книга бесплатный формат .TXT) 📗
– Реєструються в загсі. Трохи підростеш і підеш реєструватись,- відрубала Люба і скуйовдила йому чуба.
Сергій густо почервонів і, не знаючи, що відповісти, став поправляти чуба.
Люба непомітно ущипнула його за бік, що, очевидно, означало: «Не сердься, адже я просто пожартувала».
– Де ж ці документи зберігаються? – спитав Туркенич.
– Ось цього я й не знаю. Знаю одне, що, крім шаф та столів, там нема нічого, так що як підпалити – згорить усе, й охнути не встигнуть.
– Тоді справа значно простіша,-сказав Туркенич.
– Отже, зупинимося на цьому плані – підпалити? – спитав Земнухов.
– Так! – відповіли всі.
– Лишається вирішити – коли, хто і як це зробить? – промовив Туркенич.
– Треба все обдумати до дрібниць, бо це дуже складний варіант. По-перше, біржу охороняє поліція, по-друге, вона міститься в центрі міста, а по-третє, поруч з нею житлові будинки,- спокійно перечислив Вася Лева-шов,- і все це потрібно врахувати.
– Це ми врахуємо,- заявив Тюленін.
– Треба сьогодні ж увечері сходити на розвідку,- сказав Туркенич.- Подивитись, скільки поліцаїв її охороняють. Тепер треба оглянути не тільки внутрішнє розташування кімнат, а й усе до найменших дрібниць: як краще підійти до біржі, де стоїть охорона, скільки її, і все інше.
– Зробимо. Це зовсім не важко,- вставив Сергій Тюленін і засовався від нетерплячки на стільці.
– Крім того,- додав Туркенич,- треба простежити, через який час міняються вартові, чи міняються вони взагалі, чи вартують, як сторожі, всю ніч без зміни. Дізнатися, хто живе в сусідніх будинках, чи є в дворах собаки. Підпалити найкраще о третій-четвертій годині ранку. Ще одна деталь,- пожежна охорона далеко?
– А ми одним заходом і її підпалимо,- посміхаючись, сказав Сергій Тюленін.
– Та ні, пожежна нічого не зробить: адже в пожежників нічого немає, одна чи дві розбиті бочки зостались. Так що біржа може спокійно горіти, пожежники не перешкодять,- вступив до розмови і Сергій Левашов.
– Усе це треба взяти до уваги, звичайно,- додав Земнухов.
– Я матиму на увазі,- серйозно сказав Сергій Тюленін.
– А чому ти? Адже ми ще, здається, не вирішували, хто виконуватиме завдання?
– А хто ж? – здивувався Сергій, знизуючи плечима й оглядаючи усіх присутніх, ніби бажаючи прочитати в серйозних зосереджених обличчях друзів, хто ж іще хоче взятися за це діло.
Всі розсміялись і довго не могли вгамуватись, дивлячись на наївне і водночас серйозне обличчя Сергія.
На голові його стирчав вихрястий чуб, очевидно сьогодні ще не розчесаний. Це надавало жвавому веселому обличчю Серьожки ще бешкетливішого вигляду.
– Ні, тут не може бути й мови: перша думка про підпал належить Серьожці, то й виконання треба доручити йому! – мовив Туркенич.
– Правильно, Ваню, так воно й буде,- розвів руками Сергій, з вдячністю дивлячись на Туркенича. І знову всі розвеселились.
– Ну й потішив же ти нас, Сергію,-промовила Люба.- Я берусь іти з тобою помічницею.
– А це вдала пропозиція! Сьогодні ж ідіть разом на розвідку, а щоб менше було підозрінь, будете прогулюватись по скверику. І тоді, коли підпалюватимемо, якось веселіше буде,- жартом закінчив Земнухов.- Крім того, треба ще декого із хлопців вам виділити.
– Ваню, я думаю, Віктора Лук'янченка, він кмітливий хлопець, та й не вперше на завдання ходить.
– Ну, що ж, хай буде так!
Хлопці почали розходитись, коли Женя Мошков згадав ще про щось. Він повернув усіх назад і з серйозним виглядом, чітко промовляючи кожне слово, оголосив:
– Панове, нашому клубу пан комендант виділив один портрет нашого великого «визволителя» – Гітлера. І який портрет! Майже в натуральну величину!
– Оце ще придумав!
– Стривайте, хлопці! Я серйозно прошу вашої допомоги. Давайте порадимось, де його повісити.
– Його самого? На будь-який зашморг- і на перекладину.
– Ні, братці, я серйозно. Ваню, ти адміністратор. Це твій обов'язок.
– Гітлера вішати?
– На жаль, поки що тільки його портрет! Зате майже на повний зріст.
– Так, так, друзі, ходімо виберемо йому місце,- сказав Земнухов, який досі про щось тихо розмовляв з Третьякевичем.
– Ти нам хоч покажи цього красеня кривобокого,- попросив Віктор.
– Зараз принесу,- відповів Женя.
Невдовзі він повернувся з великим кольоровим літографським портретом Гітлера. Фюрер був зображений у профіль з піднятою головою і самозадоволеною фізіономією переможця.
– Треба рамку замовити,- сказав Женя, голосно вдаряючи пальцями по самій гривці «переможця».
– Труну йому, а не рамку,- поправив Сергій Тюленін. Він підвівся, щоб подивитися на портрет.
– Одне другому не завадить,- уточнив Земнухов,- а все-таки вішати треба.
Внизу під портретом був великий підпис російською мовою. І відразу десятки колючих дотепів посипалися на адресу портрета. Всі вийшли в зал, тільки Сергій Тюленін узяв свою балалайку і, награючи частушки, почав щось підспівувати.
Довго хлопці приміряли, куди краще повісити портрет. їм хотілося почепити його так, щоб менше помічали. Але водночас не слід було дратувати німців і викликати підозри коменданта чи Стаценка.
Одностайно вирішили повісити портрет над бічними вхідними дверима, на слабо освітленій стіні. Коли хлопці повернулись у кімнату, Сергій, як і раніше, сидів у кутку і грав на балалайці. Раптом Женя Мошков вигукнув:
– Що це, що?..
Усі кинулись до столу і не відразу збагнули, в чому річ. Тільки коли Женя вказав на свіжий підпис на портреті, то навіть його кисла гримаса (адже директор клубу!) не могла припинити загального реготу. Під підписом «Гітлер-визволитель» було дописано «від хліба, м'яса, масла й інших продуктів».
– Що ти наробив? -звернувся Женя до Сергія, який спокійно бренькав на балалайці.
– А ти що, не згодний?
– Що ти мелеш? Мене за де в поліцію заберуть! Невже ти цього не розумієш?
– Взагалі жарт трохи невдалий,-підтримав його Земнухов.
Але хлопці не вгамовувались. їх ще більше смішив спокій Сергія.
– Ти скажи спасибі, що я йому ще морду не встиг розмалювати, а то був би справжній чорт,- посміхнувся Сергій. І порадив: – Не сумуй, Женю, замов меншу рамку, потім скажеш, що портрет не вмістився, довелось обрізати. І обріж підпис!
Через кілька днів, пізно вночі, коли місто було занурене в сон і здавалось вимерлим, уздовж Садової вулиці, тулячись до парканів, тихо, майже безшумно пробиралися три невеликі постаті, обережно несучи важку каністру.
Ані звуку, ані шелесту. Тільки вітер, зрідка налинувши на верхівки тополь, злегка ворушив їх.
Усі троє йшли мовчки одне за одним, поглядаючи на всі боки. Вони намагались бути ближче до парканів, бажаючи залишитись непоміченими, якщо місяць визирне із-за хмар і освітить яскравим світлом усе навколо.
Раптом хтось із них наштовхнувся на відчинену хвіртку. В нічній тиші її скрипіння скидалось на постріли. Так принаймні здалося кожному. Всі троє мимоволі присіли і завмерли. Настала знову тиша. Здавалось, і ніч прислухалась до цього несподіваного шуму на вулиці.
– Чорти б побрали таких господарів: хвіртки порозчиняли,- роздратовано промовив Серьожа Тюленін, який ішов попереду.
– Неначе не знають, що ми сьогодні тут будемо проходити,- серйозно, з прихованою посмішкою сказала Люба.
– Якщо цього господаря чорти візьмуть, за ним ніхто не плакатиме,- додав Віктор Лук'янченко.
– Чому? – здивувалась Люба.- Хіба ти знаєш, хто тут живе?
– Звичайно, знаю: Стаценко.
– Ой, ти маєш рацію! – погодився Серьожа.- Такого мало хто пошкодує. І знову всі замовкли. Група йшла своїм шляхом.
– Ось і прийшли,- порушив мовчанку Сергій.- Ви почекайте мене тут, не переходьте на той бік вулиці, а я огляну біржу навколо: чи нічого не змінилось.
Намацавши в кишені рукоятку пістолета, він тихо пішов, ніби розтанувши в нічній темряві.
Віктор поставив каністру на землю, попробував, чи щільно зачинена, і, легенько смикнувши Любу за рукав, запропонував:
