Повна темрява. Без зірок - Кінг Стівен (книги хорошем качестве бесплатно без регистрации txt) 📗

Сильний порив вітру струсонув дім, коротко вискнувши майнув уздовж карнизів. Шмигання погучнішало, а потім трохи стишилося, слідом за тим, як вітер ущух. Мене затопило таким полегшенням, що навіть перекрило відчуття болю (на кілька секунд принаймні). То не пацюки: то сльота. З настанням темряви температура впала і дощ став майже градом. Я знову повернувся до витирання пацючих решток.

Покінчивши з усім, я виплеснув криваву воду через перила ганку, а тоді знову пішов до корівника накласти новий шар мазі собі на руку. З повністю очищеною раною я зміг побачити, що перетинку між моїми вказівним і великим пальцями розірвано трьома прогризами, і тепер вона нагадує нарукавний сержантський шеврон. Великий палець на лівиці в мене стирчав криво, так, ніби пацюк пошкодив якийсь важливий тросик між ним і рештою долоні. Я намазав рану коров’ячим вазеліном і побрів назад у хату, думаючи: «Болить, але хоча б уже чиста рана, Ахелоїс допомогло, зі мною теж усе буде гаразд». Я намагався собі уявити, як мобілізуються і прибувають на покусане місце захисні сили мого організму, схожі на крихітних пожежників у червоних касках і довгих брезентових балахонах.

На денці «біль-ятки», загорнутий у рваний шматочок шовку, котрий колись, либонь, був дамськими трусиками, я знайшов слоїк пігулок, куплених в аптеці в Гемінгфорд-Хоум. На сигнатурі пером автоматичної ручки було написано жирними літерами: АРЛЕТТ ДЖЕЙМС. Приймати по 1-2 пігулки перед сном проти болю під час місячних. Я проковтнув три і запив їх добрячою порцією віскі. Не знаю, що було в тих пігулках — морфій, гадаю, — але вони подіяли чудово. Біль нікуди не дівся, але тепер він, здавалося, належить Вілфредові Джеймсу, котрий наразі перебуває на якомусь іншому рівні реальності. Попливла голова; наді мною ліниво почала обертатися стеля, почіткішали образи крихітних пожежників, що прибувають заливати вогнище інфекції, поки та ще не встигла поширитися. Вітер дужчав, а в моєму притуманеному розумі глухий безперервний стукіт крижаної крупи об будинок звучав ще більше схожим на бігання пацюків, але я все розумів. Здається, я навіть промовив уголос: «Я все розумію, Арлетт, ти мене не обдуриш».

Свідомість стоншувалася, я почав потроху відпливати, я зрозумів, що можу таким чином відплисти назавжди: комбінація з шоку, самогону і морфіну може покласти край моєму життю. Мене знайдуть на захололій фермі, зі шкірою синьо-сірого кольору, зі спочилою на череві погризеною рукою. Уявлена картина мене не налякала; навпаки, вона мене заспокоїла.

Поки я спав, сльота перетворилася на снігопад.

Коли я прокинувся на світанку наступного дня, в будинку було зимно, як у могилі, а рука в мене розпухла вдвічі проти свого нормального розміру. Плоть навкруг рани набула попелясто-сірого відтінку, хоча три перші пальці були темно-рожевими, але вже під кінець того ж дня вони почервоніли. Доторк до будь-якого місця на цій руці, окрім мізинця, спричиняв мені пекельний біль. Проте я забинтував руку якомога тугіше, таким чином пригасивши в ній стугоніння. Розпалив у кухонній печі вогонь — для однорукого це нелегка праця, але я впорався — і притулився ближче, щоб зігрітися. Тобто цілком, бо в моїй покусаній руці й без того тепла вистачало. Тепла й сіпання, ніби то була рукавиця з пацюком усередині неї.

Уже під полудень мене трусило в гарячці, а рука розпухла так сильно, що довелося послаблювати пов’язку. Робилося це з плачем. Мені потрібен був лікар, але на той час засніжило ще дужче і я не зміг би дістатися навіть до Коттері, не кажучи вже про Гемінгфорд-Хоум. Та навіть аби день був сухий і ясний, як би я зумів завести пікап чи «Т» лише однією рукою?

Я сидів у кухні, все підкидаючи дрова у піч, котра й так уже ревла, мов той дракон, стікав потом і трусився в пропасниці, притискаючи собі до грудей понівечену, забинтовану руку і згадуючи, як роззиралася по моєму далебі не заможному двору місіс Мак-Реді: «Ви на комутації, містере Джеймс? Бачу, що ні».

Ні. Я не мав телефону [51]. Я був сам-один на фермі, заради котрої вбив людину, без будь-яких засобів звернутися по допомогу. Я помітив, що плоть у мене почала червоніти вже вище того місця, де закінчувалася пов’язка: на зап’ясті, повному жил, по котрих отрута розноситься по всьому тілу. Пожежники не впоралися. Я подумав, чи не перев’язати туго зап’ясток гумовим джгутом — вбити собі ліву руку, щоб урятувати все тіло, — чи навіть ампутувати її за допомогою сікача, котрим ми зазвичай кололи тріски для печі та втинали вряди-годи голови курям. Обидві перспективи здавалися цілком прийнятними, проте водночас реалізація їх вимагала важкої праці.

Врешті-решт, я нічого такого не зробив, а лише поліз до «біль-ятки» по пігулки Арлетт. Знову заковтнув три штуки, цього разу запивши їх холодною водою — в горлі мені палав вогонь — і повернувся на своє місце біля печі. Я помру від пацючого укусу. Я був певен цього і змирився з цим. Смерть від укусів та інфекцій була такою ж звичайною, як грязюка на наших рівнинах. Якщо біль стане зовсім для мене нестерпним я проковтну всю решту болетамувальних пігулок за раз. Що поки ще утримувало мене від цього кроку — окрім боязні смерті, котрою, як я гадаю, тією чи іншою мірою вражені ми всі, — так це ймовірність того, що хтось все ж таки може з’явитися: Гарлен, або Шериф Джонс, або добросерда місіс Мак-Реді. Існувала навіть така можливість, що правник Лестер приїде, щоби продовжити шантажувати мене тією Богом проклятою сотнею акрів.

Проте найбільшу надію я покладав на те, що може повернутися Генрі. Втім, він цього не зробив.

Це зробила Арлетт.

Можливо, ви здивувалися, звідки я міг дізнатися про той пістолет, котрий Генрі купив у ломбарді на Додж-стрит, і про пограбування банку на площі Джеферсона. Якщо так, то, мабуть ви собі сказали: «Ну, чимало часу минуло між 1922 і 1930 роками; достатньо, щоби з’ясувати всілякі подробиці в бібліотеці, напханій старими числами «Омаха Ворлд-Гералд» [52].

Я дійсно перечитував газети, ще б пак. І писав тим людям, котрі зустрічали мого сина і його вагітну кохану на їхньому короткому погибельному шляху з Небраски до Невади. Більшість із тих людей написали мені відповіді, радо намагаючись поділитися подробицями. Такий спосіб розвідок має сенс і моє пояснення вас, безперечно, задовольняє. Але ті розвідки почалися кількома роками пізніше, після того, як я покинув ферму, і вони підтвердили лише те, що я вже знав.

«Вже?» — перепитаєте ви. А я відповім просто: «Так. Вже. І знав я це не тільки тоді, коли воно траплялося, але принаймні одну частину раніше, ніж вона трапилася. Останню частину».

Яким чином? Відповідь проста. Моя мертва дружина мені розповіла.

Ваш скепсис цілком природний. Мені це зрозуміло. Жодна при здоровому глузді людина такому не повірить. От тільки я нагадаю вам, що це моя сповідь, останні мої слова на цій землі, тож я не виклав тут нічого з того, що не вважав би правдивим.

Я прийшов до тями перед піччю того вечора (чи наступного відтоді, як почалася гарячка, я втратив лік часу) і знову почув шарудіння, ніби щось шастає. Спершу я вирішив, що знову почалася сльота, але, підвівшись відломити собі скибку хліба від зачерствілого буханця на кухонному столі, я побачив на обрії тоненьку помаранчеву смужку вечірньої зорі й яскраво сяючу Венеру в небі. Хуртовина вляглася, але шаруділо голосніше, ніж до того. Проте ці звуки доносилися тепер не зі стін, а із заднього ґанку.

Поворухнулася клямка. Спершу вона тільки здригнулася так, ніби рука, що намагалася з нею впоратися, була заслабка, щоб за раз відчинити двері. Рух припинився, але тільки-но я вирішив, що насправді нічого такого я не бачив — що то було марення, породжене гарячкою, — як клямка підстрибнула вгору з неголосним «клац» і двері прочинилися навстіж, пустивши всередину подих холодного повітря. На ґанку стояла моя дружина. На голові в неї все ще сидів джутовий чепчик тепер притрушений снігом; мабуть, то була повільна й болюча подорож від того місця, що стало для неї останнім прихистком. Зогниле обличчя в неї розпливлося, його нижня половина з’їхала набік, усмішка була ще ширшою, ніж колись. То була розуміюча усмішка, а чом би й ні? Мертві розуміють усе.