Москва Ординська - Білінський Володимир Броніславович (серия книг txt) 📗
На цьому курултаї була остаточно вирішена доля так званих Рязанського і Володимирського Великих князівств, за іншою термінологією — Тмутаракані та Мещери, а за свідченням Джувейні та В. де Рубрука — країни Моксель.
Із наведеного джерела випливає ще декілька конкретних висновків:
По-перше, кожен із названих Чингісидів очолював свою особисту тьму, яка була набрана із людей його улусу. Тобто на завоювання Волзької Булгарії вирушила військова потуга не менше 110 тисяч вершників.
По-друге, чітко зазначено, що до весни 1236 року хани Джучі-улусу: Орда, Батий, Шайбан і Тангут уже володіли наділами (улусами).
Визначимось із улусом шостого брата хана Батия.
Хан Тангут належав до тих синів Джучі-хана, який після курултаю 1229 року вирушив із Батиєм на нові землі. І, як бачимо, до весни 1236 року хан Тангут уже володів власним улусом. Звернімо увагу, в поході з Батиєм брали участь його брати:
Орда — старший брат,
Берке — третій брат,
Беркечар — четвертий брат,
Шайбан — п’ятий брат,
Тангут — шостий брат,
Бувал — сьомий брат,
Чилаукун — восьмий брат.
Інші брати за віком на той час ще не могли брати участі у військовому поході.
Хоча достовірні джерела засвідчили присутність хана Берке серед учасників походу, але Рашид-ад-дін його не згадує. І це не випадково. Хани, які не мали своєї тьми, не названі серед завойовників. Берке отримав свій улус тільки наприкінці 1238 року, після завоювання західних прикаспійських земель.
Земельні володіння кожного хана роду Джучі були визначені заздалегідь на курултаях 1229 та 1235 років.
Отже, як були поділені землі Золотої Орди:
1. Тангут — шостий син Джучі.
Можна було розповісти про улуси ханів Золотої Орди послідовно, за віком ханів. Однак матеріал поданий так, щоб читачі мали змогу дізнатися, як землі Золотої Орди були розділені між братами хана Батия у ході завоювання. І це стосувалось усіх земель, у тому числі землі майбутньої Московії. Московія як держава виокремилась із Золотої Орди.
Та повернімося до визначення улусу хана Тангута. Як бачимо, той улус лежав на Сході Золотої Орди, за річкою Урал. Бо землі від річки Ками до Каспійського моря, що лежали між Волгою і Уралом, належали особисто ханові Батию. Це засвідчили всі історики минулого: Плано Карпіні, В. де Рубрук, Джувейні, Рашид-ад-дін та інші. Не наводитимемо цитат на підтвердження цієї істини.
Із тих же історичних джерел відомо, що басейн річки Сирдар’ї належав до земельних володінь Золотої Орди. Саме за ці землі в подальшому точилась запекла боротьба між нащадками роду Джучі та Чагатая. А поки що «Владения второго сына Чингиз-хана Чагатая простирались… до Амударьи…» [45, т. 2, с. 47].
Саме землі Кзилординської та Шимкентської областей сучасного Казахстану належали з 1233 року шостому братові хана Батия — Тангуту. І цьому є конкретний доказ у Рашид-ад-діна.
Коли влітку 1239 року помер володар Хорасану Чин-Тимур, то в тій землі розпочалися чвари і боротьба за владу. У суперечки втрутився Великий Хан Угедей, який затвердив улус за старшим сином Чин-Тимура — Онгу-Тимуром і «было приказано, чтобы Куркуз ведал всеми областями за Аму-Дарьей, которые покорены войском Джурмагуна. Он (Онгу-Тимур) послал в Хорасан вперед вестника [с извещением] об этом, а сам поехал к Тангуту, брату Бату, а оттуда через Хорезм направился в Хорасан и в [месяце] джумад II 637 г. х. [29 декабря 1239—28 января 1240 г. н. э.] прибыл к себе домой» [13, т. 1, кн. 2, с. 47].
А ось які землі в XIII столітті належали до Хорасану:
«Хорасан… в 3 — сер. 18 вв. ист(орическая) область на Среднем) Востоке, включавшая сев(еро)-вост(очную) часть совр(еменного) Ирана, Мервский оазис, оазисы Ю(га) совр(еменной) Туркменской ССР, сев(ерные) и сев(еро)-зап(адные) части совр(еменного) Афганистана» [2, т. 28, с. 357].
Дістатися зі ставки Великого Хана до своїх земель Онгу-Тимур міг тільки через улус хана Тангута. Бо інших доріг на ті часи не існувало: зі сходу улус Тангута підпирали скелясті гори, а на півночі та заході його землі сусідили з улусами Батия і Шайбана.
Уже згадувалось, що таке явище, як курултай, належить цілком до звичаєвих ритуалів кочових тюркських народів. Тільки на курултаї можна обрати хана. Бо для проголошення людини Великим Ханом треба обов’язково підняти його на білій повстині над головами людей. Цей ритуал є обов’язковим. Він і сьогодні зберігається у казахів.
Ось що пише казахський історик:
«…Согласно обычаям кочевых тюркских народов, хан (глава государства) обязательно должен быть поднят на белой кошме представителями родов, которыми он должен после избрания его ханом править. Это является коронацией главы государства у кочевых народов, главным образом, у казахов. Если бы Чингисхан этого не сделал, он не был бы официальным главой государства и неминуемо потерял бы власть» [29, с. 65].
В історії відомі саме такі, казахські, курултаї обрання Великого Хана:
Теміршина (1206 рік),
Угедея (1229 рік),
Гуюка (1246 рік),
Менгу (1251 рік) і далі…
Звернімо увагу на той факт, що брати хана Батия посіли свої улуси відразу ж по захопленні тих земель. Землі, які стали улусами ханів Шайбана і Тангута, були завойовані у процесі руху Батия на Захід у 1230—1235 роках.
Це стосувалось і земель країни Моксель: Тмутаракані і Мещери, на яких були створені Мещерський і Мохшинський (Темниковський) улуси.
Після захоплення їх посіли брати хана Бату.
Мова, побут, одяг, ритуали тощо
Не існує достовірних джерел, які б доводили монгольське походження Чингісхана. Монгольське походження — це лише вигадки двох імперій — російської та китайської.
Ще у 60-ті роки XX століття російський професор І. П. Петрушевський змушений був визнати, що: «Труд Рашид-ад-дина не разъясняет сложных, доныне не решенных исследователями вопросов о происхождении имени монголов и о том, в каком отношении находились друг к другу татары и монголы, а также о том, какие из племен, кочевавших в Монголии в начале XIII в., были монголоязычными и какие тюркоязычными» [13, т. 1, кн. 1, с. 28].
Однак із історичних джерел відомо, що Чингісхан вів щоденники, писав укази та листи уйгурською мовою. Вона була його рідною мовою, він нею користувався в побуті.
Із російського Енциклопедичного словника 1903 року видання:
«По словам китайского путешественника Чан-Чуня, Чингис писал уйгурским письмом указы, письма, грамоты и даже дневныя записки» [38, т. 38 А, с. 753].
Треба також зазначити: сучасні історики приховують надзвичайно цікавий, стовідсотково достовірний факт — існування на теренах сучасної Монголії руїн столиці давньоуйгурської держави. Розкопки (та їхній аналіз) давньої столиці тюркомовної Уйгурської держави — Каракорума, повністю приховані. Хоча уйгурський Каракорум існував ще у VII—VIII століттях нашої ери. Існував він і пізніше, у X—XIII століттях.
Ізросійського Енциклопедичного словника товариства братів Гранат:
«(На теренах Монголії.—В.Б.) очень редко встречаются остатки городов и жилых построек. Самым значительным памятником этого рода должен быть назван город Каракорум, столица Уйгурского ханства. По новейшим изысканиям в М(онголии) находится два Каракорума: один монгольский, другой уйгурский…» [76, т. 29, с. 292].
Та що цікаво: якщо на руїнах уйгурського Каракорума знайдено багато достовірних даних про його існування, то слідів монгольського Каракорума досі шукають.
Отакий анекдот із так званим монгольським Каракорумом. Але на цьому «московські таємниці з монголами» не закінчились. В 1896 році російська експедиція на кордоні Монголії з Китаєм знайшла руїни давнього міста, яке назвали Хара-Хото (монгольською мовою — Чорне місто). Руїни так званого Хара-Хото у 1908, 1909 і 1926 роках досліджував академік Петро Кузьмич Козлов.
