Історія української літератури. Том 1 - Грушевський Михайло Сергійович (версия книг .txt) 📗
1 Див. Історія, І, с. 396.
Передові групи «антського» розселення, що входили в інтереси чорноморської торгівлі й промислу, мусили від початку старатись використати свої зв’язки з земляками антського запілля — пізнішої Київщини, Сіверщини, Волині — в інтересах комунікації й обміну тамошньої сировини на предмети чорноморського торгу. Ті форми воєнної і громадської організації, котрі вони заставали готові і виробляли у себе, в стичностях з більш цивілізованим і організованим чорноморським світом, вони переносили в запілля самою вже організацією транспорту і торгівлі. Їх дружини, хоч би для самого ескортування торговельних караванів, мусили проходити по сухим і водяним дорогам сих північних країв. А попри те, без сумніву, практикувались і походи для здобичі, як в пізніших київських часах. І навзаєм, степовий добичницький промисел антських дружин притягав до себе ті дружинні, воєнні організації, котрі не переводились весь час в нашім колонізаційнім запіллі, так як існували ще на правітчині.
Так паралельно з чорноморським фронтом, тільки повільніше, в формах подібних, тільки менш рухливих і пластичних, організувались міські центри, торгівля і промисел, транспорт і комунікація в нашім запіллі. Хоч як розмірно невеликий і неглибокий, бо масове розселення він захоплював дуже мало, концентрувавсь на головніших торговельних шляхах, розвивався в невеликій торговельно-промисловій верстві (що заразом мусила бути, з природи річі, верствою воєнною), — сей рух все-таки творив все нові організаційні форми, причинявся до соціальної диференціації, формував провідні верстви, нові авторитети і власті.
Дві сторони в сім процесі мали особливу увагу: формування міських центрів і в них торговельно-промислової верстви, і поступи воєнної організації: воєнних дружин для охорони сеї торгівлі і промислу, для забезпечення торговельних караванів, торговищ і складів.
Сі дві сторони тісно переплітаються між собою, бо, як я вже сказав, обставини були того роду, що торговельники мусили заразом бути і вояками, хоч би вже в інтересах охорони своєї торгівлі.
Свого часу я вказував на сліди давньої воєнної організації на Подніпров’ї, в Київщині спеціально, по моїй гадці, з часів передкняжих. Городський центр з прилеглою територією творив «тисячу», з воєводою або тисяцьким на чолі, що проводив воєнними силами цілої округи. Слабші сліди сотень і десятків як частин такої тисячної організації. Трудно сказати, наскільки вона встигла розвинутись, доки княжа власть і княжа дружина перейняли на себе воєнну і оборонну справу. Не вважаю потрібним входити тут взагалі в сі темні питання 1; хочу тільки піднести, що зав’язки міського життя і воєнної організації мусили бути вже дані в хозарській добі, і маси чорноморського розселення, з своїми організаційними навичками, мандруючи на північ в IX — X вв., тільки скріпляли й поглиблювали вже дану організаційну течію.
1 Див. Історія, І, с. 390 — 2.
Варязькі дружини, які почали заходити на полуднє приблизно коло того ж часу, дали їй дуже цінний воєнний матеріал, який особливо причинився, очевидно, для поширення київських впливів на півночі, так, як чорноморський елемент — для політичної експансії на полудні. Але послужив все-таки тільки матеріалом — дарма, що варязькі вікінги якийсь час позасідали всі вищі військові й політичні позиції, може, навіть перевели свого роду воєнну окупацію київської політичної системи. Місцевий український елемент, підсилений чорноморським переселенням, був настільки сильний, що ся варязька хвиля переплила над ним, ніскільки не опанувавши місцевого життя. Київ не став ні норманською колонією, як французька Нормандія або норманські князівства Італії, ні новгородською провінцією. Варязький елемент дуже багато зробив для будови київської держави — її сили поширення, підбою, панування, але держава стала київською, бо зачеркнені варязькими дружинами рамці київського поширення були заповнені місцевим елементом, вихованим на чорноморськім ферменті.
Се інтересно виявилось при виборі культурного змісту — офіціальної релігії й культури для нової держави. Для київських кругів «варязькою вірою» було католицтво; так воно зветься в пізніших церковних трактатах. Але київські бояре, се підчеркує Володимирова легенда, вибирають з можливих релігій не північну варязьку, а полудневу, чорноморську — візантійську, по традиції старших зв’язків і зносин. Се було в часах великого поширення католицтва серед сусіднього, західного слов’янства, грандіозного розпросторення впливів Німецької імперії на схід Європи. Зв’язки з Заходом зістались в київських кругах широкі й сильні; спеціально династія і дружина їх цінила і пильнувала. Але в конкуренції вір і культур київські правлячі верстви віддали першинство не варязькій, а чорноморській — візантійській церкві й культурі.
Так нашвидку новому натискові Азії на східну Європу, що став розвиватися знову з упадком хозарської запори, протиставлено велику політичну систему, київську державу, що мала боронити українського фронту силами всього східнослов’янського, всього східноєвропейського запілля. Було се ділом нової української буржуазії, що раптово виростала на чорноморських дріжжах протягом IX — X вв. Будова була грандіозна, але слабо збудована, її недостачі, почасти спричинені фатальними географічними й історичними умовами, почасти політичними помилками її будівничих, потім сильно помстились і на них і на інтересах української народності, котру дуже скоро фактичні хазяї великоруського запілля постаралися з ролі провідної перевести на ролю залежну, коли ослабла чорноморська база київської будови.
Одною з помилок київських керманичів було се, що вони занадто захопилися своєю північною експансією, своїм київським імперіалізмом, навіяним варязькими дружинами, і не подбали про вчасне скріплення своїх полудневих позицій. Конкуренція з Новгородом, боротьба за дніпрово-балтійську дорогу, заволоділа уявою провідних київських кругів, і за сими інтересами вони занедбали забезпечення полудневих доріг, зв’язків з чорноморськими, азовськими й дунайськими українськими колоніями, далеко важнішими для економічного і культурного розвитку українського Подніпров’я, ніж тріумфи над Новгородом, Полоцьком, Смоленськом. Доба Володимира і Ярослава, котра принесла сі тріумфи, зосталась в понятті київських боярських кругів епохою найвищого блиску і успіхів Києва. Та за сими блискучими, але мало есенціональними для київського життя успіхами занедбано, без сумніву, не одно, що можна було зробити навіть в даних обставинах на поборення степової навали, що руйнувала чорноморське розселення і насувалася все ближче на Київ в X віці.
Кінець кінцем та економічна база, на котрій виросла сила і блиск Київщини (в розумінні середнього українського Подніпров’я) — панування над чорноморською комунікацією, торгівлею, транзитом, протягом X — XI вв. змаліла до решти. Ті прибутки, які давала імперіалістична експансія на півночі, поволі повідходили від Києва і перейшли до своїх місцевих центрів — колишніх експозітур київського патріціату і боярства. І київська буржуазія, купецтво, боярство, династія, єрархія, почувши себе на мілині, почали перекочовувати туди, куди відпливав колишній «жир» — достатки і прибутки, за котрими вона гналась.
Київська культура, цивілізація святкувала великі тріумфи, розтікаючись по великим просторам східної Європи, а потім і прилеглим азійським територіям. Розносили її київські руки. Але далі вона розвивалась і експлуатувалась на грунті уже не українським елементом, і взагалі тікала з його рук з сею експансією. Зоставляла його самого тільки з бідними фрагментами її, і кінець кінцем власне право українського народу до сеї культури було заперечено і його претензії до його власного діла були признані неоправданими і дикими! З загального культурно-історичного погляду київська культура зосталась одною з блискучих плям на понурім східноєвропейськім краєвиді; з становища історичного розвою української нації — вона зіставила по собі гірке похмілля, від котрого ще й нині тріщать козацькі голови.
