Ярославна - Чемерис Валентин Лукич (читаем полную версию книг бесплатно txt) 📗

Якщо забуваєте про це, то частіше заглядайте в мою грамотицю. І мені буде не соромно, і вам буде добре. Що вмієте, того не забувайте, а чого не вмієте – того навчайтесь – як батько мій, дома сидячи, знав п’ять мов, через те й честь йому була в інших країнах. Лінощі – це мати всьому дурному… не лінуйтесь ні на що хороше. І хай не застане вас сонце в постелі, так робив мій батько покійний і всі добрі мужі на світанні, побачивши сонце, з радістю прославте день новий і скажіть: Господи, додай мені літа до літа, щоб я честю й добром виправляв життя своє. Так я кажу, коли сідаю думати з дружиною, або збираюся чинити суд людям, або їхати на полювання, або збирати данину, або лягати спочивати. Спочивок у полудень людям дається за труди: після трудів спочиває і звір, і птиця, і люди…»

При народженні хлопчика в княжій сім’ї йому давалося одне ім’я слов’янське або варязьке, що називалося власне княжим ім’ям, а вже при святому хрещенні друге, за грецькими святцями (в Ігоря це – Георгій), але перше використовувалося щоденно, друге – лише зрідка, при нагоді. Обоє імен давалися в честь кого-небудь із старших родичів, живих чи померлих. Іноді при самому народженні княжаті вже виділявся град. Траплялося, що й волость. Але з приватної власності князя-батька, аби новонароджений вважався у тім граді чи волості від самого свого народження князем.

Хрещеним батьком і хрещеною матір’ю ставали родичі – який-небудь князь із княгинею.

Починаючи з двох років, над хлопчиком здійснювали постриг, себто перше стриження волосся, що супроводжувалось церковним благословенням. Дитинча тоді урочисто садовили на бойового коня і водили його за повід, а княжич тримався частіше всього за гриву. Тим часом в батьківських хоромах накривали багаті столи. Виховували юних князів кормилиці, часто бабка з дідом.

Із семи років княжич вже мав брати участь в походах.

Одружували князі своїх синів досить рано, іноді навіть одинадцяти рочків (дочок видавали заміж, бувало, і восьми). Неодмінно видаючи за неї багато золота і срібла, а сватам підносили прещедрі дари. Весілля влаштовували багаті, щоб про них казали: такого весілля ще не було на Русі, як у нашого князя, коли видавав дочку свою чи женив сина.

Князі брали шлюб переважно у своєму роду, чи підшукували жону в сусідньому княжому домі. Часто подругу підшукували і в сусідніх державах – скандинавських, угорських, польських, чеських, візантійських. Родичалися і з половцями, брали собі жінок у кавказьких народів, ясів чи, врешті, женилися на дочках бояр.

Якщо князі вперше женилися дуже рано, то вдруге іноді й пізно – це коли дружина хворіла, чи її – набридла князеві, – постригали в черниці…

Якщо собі жінку Ігор Святославич знайшов в руському княжому домі Ярослава Осмомисла і ніколи не каявся у своєму виборі, то сина од неї, княжича Володимира, одружить з дочкою хана Кончака.

Все для того ж… Щоб хоч родинними зв’язками уладнати стосунки між русичами й прийшлими кочовиками. Перетворити їх з ворогів на союзників. Хоч здебільшого це не приносило бажаних наслідків – надто невірними були половці, а їхнє слово – нічого не вартим. Сьогодні вони обіцяли одне, клялися в мирі й дружбі, а завтра легко чинили інше, протилежне, всеспутошуючим вихором налітаючи на землі своїх руських сватів. Але в руських князів часто виходу просто не було. Як і вибору, адже сусідів, як відомо, не вибирають. Яких доля посилала, таких і мали. Змушені були мати. А доля Русі посилала як не печенігів, то половців. З одними ледь-ледь впораються на протязі не одного століття, як вигулькнуть інші. Ще хижіші та підступніші. І все починай спочатку. Як то кажуть, одним миром мазані. [14]

І потім звично клястимуться своїм сватам у доброму сусідстві. Тим більше, поняття про дружбу, про те, що треба тримати слово, у них були дещо інші. [15] Здебільшого вони діяли за принципом: що мені вигідно, те й моральне. Те й добре. Ігор Святославич теж натерпівся від таких «друзів» – і навіть від свого свата Кончака, – але все одно вдавався – вибору не було, – до їхніх послуг. Діючи за принципом: із двох лих вибирають менше…

Деякі історики певні, що саме дід князя Ігоря Олег «Гориславич» був першим руським князем, який почав приводити половців на Русь. В якості, звичайно, своїх союзників у боротьбі з іншими князями.

Інші ж запевняють, що така сумнівна честь належить тріумвірату – Ізяславу, Святославу і Всеволоду, які використали половців – першими на Русі! – в міжусобній боротьбі проти Всеслава Полоцького – про що згадується і в «Слові…»

Але – перший чи не перший, а Олег «Гориславич» (недарма ж йому й прізвисько таке приліпили!) все життя воював із своїми і приводив на Русь половців в якості допоміжної сили у боротьбі за столи та князівства.

Середній син Олега (Ігор) був убитий повсталими киянами, а молодший, Святослав – одружений на половчанці, батько «нашого» Ігоря, як і Олег, теж приводить на Русь загони кочівників. Чи не тут криється і «любов» Ігоря до половців?

Того року, як Ігор Святославич нарешті посів новгород-сіверський стіл, він ледь було його і не втратив. Ще гаразд не встиг і місця на столі-престолі нагріти, і везінням своїм натішитись, як тут так недоречно… Взимку 1180–1181 року Святослав Всеволодович пішов війною на суздальського князя Всеволода Велике Гніздо. Ольговичі [16] заворушилися і почали готувати до походу свої дружини. Змушений був готувати дружину і новоспечений новгород-сіверський князь Ігор Святославич. Не хотілося йому встрявати у не зовсім безпечну справу, де можна легко опинитися крайнім, і тоді на тебе всі гріхи зваляться (та й хто знає, в чий бік може повернутися воєнне щастя, а воно, як відомо, непостійне), але й ослухатися главу Ольговичів не міг.

Довелося спішно готуватися в похід. Правда, в недалекий. Святослав Всеволодович велів Ігореві «стеречи» Чернігів. Від можливого нападу союзників Всеволода. Ігор старанно стеріг Чернігів, але Всеволоду тоді вочевидь було не до Чернігова – напад не відбувся. На превелике щастя Ігоря.

Думав, на тому його участь у княжих міжусобицях і закінчиться. Аж ні. Та й міжусобицям на Русі ще ніколи не було краю – одна закінчувалася, інша, ще кривавіша, починалася. Збройна боротьба між руськими князями тільки розгоралася. І все ж Ігор із зими до літа отримав деякий, бодай і відносний, перепочинок, а тоді все повернулося на круги своя. Влітку 1181 року йому довелося взяти участь у нескінченній, здавалося, боротьбі, яку вів Святослав з главою смоленських Ростиславичів – Рюриком. Святослав і звелів Ігорю разом з половцями, що були найняті ним як підпомога, зайняти позиції вздовж лівого берега Дніпра. І зокрема, біля Чортория, що під самим Києвом. Є там така річечка, що завжди чортом – так казали місцеві жителі, – риє. Звідси і її назва. Чортом підрив той Чорторий і під Ігоря – несподівано на нього напав добірний полк Ростиславичів і завдав такої поразки Ігореві та половцям, що довелося брати ноги в руки й спішно рятувати живота. Половців частково порубали, частково потопили в Дніпрі, а вцілілих забрали в полон. Як іронічно розповість пізніше Київський літопис про ті події, «Ігор, побачивши, що половці переможені, і так з Кончаком (він тоді з ним вперше й познайомився) – вплигнувши до човна, тікав на Городок до Чернігова».

Дивом врятувався. Як і половецький хан Кончак. Власне, врятувалися вони обоє разом, і це ще більше їх зблизило – руського князя і половецького хана, які після того стали чи не друзями. (Пізніше навіть породичаються). Звідтоді Ігор ні-ні та й звертатиметься до Кончака за допомогою, і це невдовзі викличе осуд на Русі. Руські князі мають відбивати кочівників від прикордоння, а не лигатися з ними. Але Ігор як міг відкручувався від походу проти половців, і це тільки погіршувало його репутацію серед руського населення південного порубіжжя. Особливо після 1183 року, коли Ігор не захотів взяти участь у великому – як виявиться, переможному, – поході багатьох південноруських князів на Половеччину під орудою Святослава Всеволодовича київського та володаря південної Русі Рюрика Ростиславича. І все ж повністю відкрутитися від походу на степовиків Ігореві тоді так і не вдалося. Коли останні вдерлися на Чернігівщину і загін їхній виявився невеликим, Ігор таки змушений був напасти на них зі своєю дружиною…