Революційна доба в Україні (1917–1920 роки): логіка пізнання, історичні постаті, ключові епізоди - Солдатенко Валерій Федорович
З липня на засіданні Малої Ради С. Петлюра оголосив у позачерговому виступі наказ головнокомандуючого про відправку на фронт полку ім. Б. Хмельницького. Голова УГВК схилявся до виконання наказу, висловлювався і за конкретну дату — 5 липня, вважаючи, що є достатньо сил, щоб дати відсіч будь-яким контрреволюційним замірам. Та ось знову виринуло питання про ставлення до полуботківців, і його обговорення значно змінило тональність загальної розмови. «Вісті з Української Центральної Ради» так передають хід дебатів:
«Д. Садовський: «Я думаю, що ми мусимо розв’язати сю справу в той спосіб, аби збутись мілітаристичних впливів, які б вони не були. Ми мусимо позбутись військової диктатури, яка може нам загрожувати.
Д. Стешенко настоює на тому, аби полк залишити. На це ми маємо не тільки моральну підставу, але й погляд Оберучева, який гадає, що нам мілітарна підпора обов’язково потрібна.
Д. Поплавко подає середню вихідну. Полк Полуботка залишити, але з тим, щоби вони усунули від себе всі непевні елементи.
Д. Шульгін рішуче заявляє за висилку полку.
Полк. Пількевич: «Ми підійшли до справи не з належного боку. Ми повинні мати на увазі, що ми, Ген. Ком., сили не маємо, що зауважив і Корейський, а тому ми приказів видавати не можемо і відповідати за них теж не можемо».
Приймається резолюція д. Петлюри: «В тих випадках, коли до Ген. Ком. звертаються ріжні українські військові частини з запитаннями, чи йти на фронт чи ні, і для яких постанови Ген. Ком. являються з їх власної волі обов’язковими, то Ген. Ком. має право давати вказівки відповідно до загального становища, на якому в даному моменті стоїть Центральна Рада».
Приймається пропозиція, аби звернутися до Верховного Головнокомандуючого, аби полк Богдана Хмельницького залишити в Києві» 193.
Ввечері того ж дня відбулося засідання представників українських військових частин, які перебували в Києві. Хід цього засідання досить повно відтворив М. Падалка (до речі, в інших документах знайти наведених ним подробиць не вдалося, що й дає серйозні підстави вважати М. Падалку учасником цього засідання). Інтерес становлять і авторські оцінки того, що відбулося:
«Майже перед самим днем виступу зроблено було останню спробу запобігти првстанню шляхом компромісного порозуміння, шляхом вироблення спільної платформи між Центральною Радою, Генеральним Комітетом та представниками опозиційно настроєних військових частин, яких морально підтримували організатори виступу.
3-го липня ст. ст. 1917 р. в Києві на Златоустівській улиці в помешканні початкової школи відбулось історичне засідання з ініціативи полуботківців. На це засідання біля 9-ої години вечора прибули: представники полуботківського полку поручник Романовський, бунчужний Бондаренко та інші старшини й козаки, старшини Богданівського полку на чолі з командиром того полку полковником Капканом, який був разом з тим членом Генерального комітету, адютант полк. Капкана пор. Шаповал (…), штабс-капітан Ластівченко (після командир Богданівського полку, забитий большевиками в грудні 1917 року в м. Полтаві), прапорщ. Каленіченко, поручн. Демуцький та інші, також сотенні ради й козаки» 194.
Прийшли представники інших частин м. Києва. Полуботківці нарікали на Центральну Раду та на Генеральний Комітет за їх недбальство до полку й домагалися, щоб було запрошено на засідання голову й членів Центральної Ради та Генерального Комітету. їхнє бажання задовольнили. «Біля одинадцятої години ночі в салю засідання прибули голова Ген. Комітету С. В. Петлюра, Винниченко, Шульгин і представник фронту. Після відкриття засідання виступили промовці, які обвинувачували Генеральний Комітет та Центральну Раду в байдужньому ставленню до страждань полуботківців, яких голих і босих полк. Оберучев хотів вислати на фронт, так рівнож і до інших частин українського війська…».
Після виступів прапорщика Каленіченка, С. Петлюри і В. Винниченка полуботківцям було запропоновано «виступити на фронт, позаяк їх оборона непотрібна для Центральної Ради, бо на захист її в любий мент може прибути з фронту півтора міліона українських вояків.
Після цього голова Генерального Комітету вніс запитання зібранню, чи довіряє воно Генеральному Комітету. Гучними оплесками більшости дано було позитивну відповідь і о 2-ій годині ранку 4-го липня члени Центральної Ради та Генерального Комітету покинули салю засідання. Таким чином, єдности думки не було досягнено. На свої пекучі питання полуботківці не найшли співчуття. Представники їх із загрозами по адресі противної партії: вийшли. Засідання не розвіяло тяжкої атмосфери, всі передбачали, що в найближчому часі вдарить грім…» 195.
Відсутність у Центральної Ради усталених поглядів на проблеми, подібні полуботківській, навіть страх перед ними досить красномовно підтвердив епізод, який відтворив у своїх спогадах М. Грушевський:
«4 липня прийшла до мене, до Ц. ради, депутація від ешалону, що йшов з Саратова на фронт. Заявили, що вояки сього ешалону — українці — проголосили себе полком мого імені і просять мене прийняти від них парад. Я післав їх до Генер (ального) військового комітету, і незадовго одержав відповідь Генер (ального) комітету, що він принципіально годен признати їх «другим українським полком Грушев-ського», коли вони з того титулу не збираються ухилятися від військових наказів. Депутати сказали, що вони з титулу не бажають собі ніяких привілегій і цілком послушно йдуть на фронт. Як потім виявилось, між старшиною знайшлись українські романтики, оден з них прислав книжку своїх віршів, де був один, присвячений мойому поворотові з заслання — в шевченківськім стилю, затитулований, скільки пригадаю: «Повертається Грушевський». Прикро було мені прив’язувати своє ім’я до полку — але не мав я духу й відмовити. Якби я мав змогу — я б сей полк мого імені розіслав додому, орати, і сіяти, і творити життя. Але що я міг зробити? Я «прийняв парад», привітав се (…) людське стадо, післане на заріз, поцілував ікону — полкову святиню, котру мені показали. Тиждень потім їх виправили на фронт— вони пішли без всякого отягання. Потім з фронту приїздили домене їх делегати, я розпитував, як їм ведеться, вони казали, що нічого. Наспіли на фронт уже після галицької різні і в огонь не пішли. Але пізніш, в грізні січневі дні, опинилися в Києві, попали в тутешній огонь, і мені незмірно було тяжко чути, як розстріляли якогось солдата, що йшов з полкової канцелярії, «за пакетами», тому тільки, що він назвав себе вартовим, які його затримали, — солдатом «полку Грушевського» 196.
Щоб спонукати полуботківців залишити Київ, лідери Української Ради і УГВК домоглися прийняття Першим Українським полком ім. Б. Хмельницького спеціальної ухвали, в якій заявлялось, що полк «не вважає полуботківців за своїх братів, відмовляє їм всякої допомоги і радить негайно виконати наказ Ц. Ради» 197.
Полуботківці все більше відчували свою приреченість. Саме в момент крайнього відчаю, ввечері 4 липня 1917 р., у Грушках з’явились «люди», які покликали «йти до міста, там дадуть хліба і обмундирування» 198. Слідча комісія Київської військової округи з’ясувала пізніше, що агітаторами — «людьми», які стимулювали енергію полуботківців, були офіцери 199.
Такі ж агітатори (можливо, ті ж самі) і з такими ж пропозиціями «побалакати про наші українські справи» завітали пізно ввечері 4 липня і до казарм Першого Українського козачого запасного піхотного полку ім. Б. Хмельницького. Ймовірно, що серед них були й загітовані відповідним чином полуботківці (так, зокрема, назвав агітаторів на слідстві бунчужний Романенко) 200. Однак, слід мати на увазі, що полуботківціями іменували і всіх членів клубу ім. гетьмана П. Полуботка. Саме в цьому розумінні такий термін широко вживав, як уже відзначалось, М. Грушевський.
