Лихе око - Кокотюха Андрій Анатолійович (серия книг .txt, .fb2) 📗
– Вам? Від вас вона чого хотіла?
– Не знаю. Я вимкнула телефон на ніч. Але ви мудрий чоловік, пане Фролов, досвід і фах адвоката наочний. Ваша кузина, жінка прикра, яку ви знали дуже добре, раптом проти ночі намагається добитися до ледь знайомої жінки, яку вигнала вдень зі скандалом і матюками. Так, це в її характері – така безцеремонність. Робить, що хоче й коли хоче. Проте ви зважили на час, і я зважила. Тепер є тому пояснення. Віра Домонтович вирішила смикнути чужу людину після того, як їй по черзі, з коротким інтервалом, подзвонили старі знайомі. І так само – проти ночі. Мій досвід слідчої роботи дозволяє припустити: хтось із них – із вас – або ви всі разом дали Вірі інформацію для роздумів. Поділитися нею вона вирішила зі мною.
– Чому саме з вами? Поки що не дуже достовірно. Самі кажете – вигнала.
– А тому, пане Фролов. Логіка парадоксу, чули про таку? – слова вже давно випереджали думки. – Віра розкусила мене миттєво, наче на моєму лобі написана колишня професія. Одна з причин неприйняття. Але перша мотивація – довіритися саме мені, ексслідчій, у критичній ситуації. Я ж ніяк із вами не пов’язана, пане Фролов. І разом із тим – у курсі ваших справ. Ну, а після невдалої спроби знайти мене вона відчинила двері вбивці. – Лора перевела подих. – Поки що поліція цієї інформації не має.
– Ви продаєте її, – впевнено мовив Віктор. – Що хочете?
– Я в банку працюю. Чого може хотіти від житомирського нотаріуса фінансова установа, котра значиться в переліку найнадійніших українських банків? Невже ви справді думаєте, що я тут для того, аби вимагати від вас якусь суму?
Фролов підвівся.
Передчуваючи розвиток подій, випросталася і Лора.
Схрестилися погляди.
– Нам немає більше про що говорити. Якщо прийдете знову чи бодай згадаєте мій номер і наберете – ваша служба безпеки вас не врятує.
– Від чого? Просто цікаво. Погрожуєте?
– Попереджаю. Не треба марно витрачати час. Знайдіть йому ліпше застосування.
– До побачення.
Фролов пройшов до дверей, відчинив.
– Не надійтеся. Навряд чи побачимося.
– Ваша кузина вже виганяла мене. У вас, бачу, це сімейне.
– З вами й такими, як ви, інакше не можна. – І дуже спокійно, навіть лагідно завершив: – Йдіть собі геть, Ларисо Кочубей.
Погода відповідала настрою: клапті сірого туману змив дрібний дощик.
Вона могла взяти таксі, бачила ряд машин просто перед собою, біля торговельного центру. Але казенну квартиру зненавиділа до такої міри, що дощовий листопадовий вечір давав більше затишку й навіть захисту, ніж порожня двокімнатна цегляна коробка. Лора швидко знайшла тому пояснення: лише початок на шосту, не так пізно, довкола на вулицях чимало народу. Привабливо світяться великі й малі вітрини, за вікнами кафе й ресторанів сидять люди або зі своїми турботами, або позбавлені турбот.
Нарешті Лора згадала, що так до пуття й не роздивилася місто. Дивно, Житомир недалеко від Києва, а доїхати сюди дотепер вона не мала часу. І, правду кажучи, великого бажання теж. А втім, проблема тут зовсім не в Житомирі, Чернігові чи будь-якому іншому, не баченому раніше місті чи містечку. Просто Лора вважала себе домосідкою. А після загибелі чоловіка нікуди особливо й не тягнуло саму.
Тож вирішила прогулятися пішки, хай під дощиком – але й не дуже довго. Пройтися просто так хотіла давно. Відчула втому від постійного сидіння, хоч у машині, хоч десь за столиком. Бажання розім’яти ноги перемогло нелюбов до вологого вітряного листопада. Куди йти – не знала, в місті орієнтувалася дуже слабо. Знала адресу, де ночувала, тож не загубиться, завжди можна сісти в таксі.
До всього, коли неквапом ідеш – краще думається. А інформації для роздумів отримала більше, ніж планувала. Вже заплуталася між трьох сосон. Треба розкласти все по купках, відділити грішне від праведного. Якщо, звісно, в цій дивній історії можна знайти щось праведне.
Не встигла зосередитися – задзвонив телефон.
– Отак ви швидко доїхали? – сказала в слухавку.
– Куди, ми ще в дорозі. Заїхали перекусити, – пояснив Гайдук. – Дзвоню тобі, бо на трасі зв’язок зникає.
– І що хочеш почути?
– Уважно вислухаю все, що скажеш.
Лора втягнула голову в плечі. Говорити на серйозні теми отак, посеред вулиці, не любила. Проте ще гірше – зайти кудись у приміщення, маркет чи ресторан, аби побалакати там. Усюди чужі вуха, і сторонніх не стосується розмова. Ніхто не дослухається, людей просто дратує, коли поруч із ними хтось довго й голосно обговорює своє.
– Зараз не дуже зручно.
– Лоро, потім навряд чи буде зручно мені. – Гайдук був категоричним. – Ти ж розумієш, я хочу зустрітися з начальством, маючи максимально повний патронташ інформації.
– Де тебе подіти. – Лора саме підійшла до невеличкого скверика, звідки погода розігнала любителів прогулянок, і звернула туди. – Фролов мене прогнав.
– Ти на щось інше розраховувала?
– Навпаки. Якби повівся інакше, позбавив би мене змоги маневрувати у висновках.
– Ділися.
– Чекай, стану десь, де не так крапає.
Лора покрутила головою. Сквер освітлювався, і вона аж тепер звернула увагу: територію відкрили зовсім недавно, після ремонту. Ноги стояли на новенькій тротуарній плитці, викладеній із різнобарвних квадратиків. Ліхтарі так само здавалися новенькими, якщо можна так сказати про паркові ліхтарні стовпи, – дизайнерськими. У біло-рожевому світлі дощик здавався об’ємнішим.
– Ти де? – почула у вусі.
– У Житомирі, – зуби ледь клацнули, почала мерзнути.
– Дотепно.
– Шукаю, де б примоститися. Дерев насадили, тротуари обладнали, лавок скрізь наставили. Сиди хоч із ранку до ночі. А від дощу сховатися ніде.
– Під дерево й стань.
– Дякую за пораду, от, прям, дуже дякую!
Проте іншого виходу справді не мала – ступила з алеї під високу ялину, під дашок широкої густої гілки.
Тут краплі шуміли, та все ж справді було сухіше. Лора зосередилася, перевела подих.
– Фролов прогнав мене, щойно почув про телефонні дзвінки.
– Усе, як ти припустила.
– Втішив самолюбство. – Вільною рукою Лора поправила піднятий комір пальта, відтак – вкриту дрібними краплями шапочку. – Далі є два варіанти. Або Фролов уже збирає інших викритих на термінову військову нараду. Або – нічого нікому не каже, крутить варіанти дій на випередження.
– Із ким наввипередки біжить?
– Зі слідством, Гайдуче. Ти ж не зможеш довго тримати в себе новину про дії фігурантів у ніч убивства. Вербна сама одного разу додумається пробити номер зниклого телефона жертви. Або я впораюся швидше, реалізувавши інформацію.
– Дуже просив би тебе, Лоро, впоратися швидше. Нам усім вельми потрібен убивця.
Здається, вечірній дощик вгамовувався.
– Проблеми в цій дивній справі починаються звідси. З убивці. Хто кого й за що вбив? Кого ми шукаємо? Скільки вбивць у пропонованій задачці?
– Не розумію, – зізнання звучало щиро.
– Я також. – Кочубей теж не лукавила. – Ось зараз просто вивалю на одну купу все, що маю станом на тепер. Заразом себе перевірю, повторю пройдений за два дні матеріал. Далі спробуємо розкласти все по різних купках. Може, так краще піде.
– Не тягни вже!
– А ти коней не жени! – Лора вже не вперше піймала себе на думці, що ніхто з підлеглих Гайдука не дозволяє собі з ним такий тон, але й досі не знала, чи варто тим пишатись як заслугою. – Є кілька подій одного порядку. Чотири роки тому Віра Домонтович на смерть збиває неподалік Житомира людину. Не ховається, чесно відбуває заслужене покарання. Тим часом якесь авто збиває на смерть її єдиного сина Антона. Вчора на наших очах збито і вбито Вадима Графа. Що скажеш?
– Родину переслідує фатум.
– Перша помилка, її всі роблять. – Кочубей промовила це, мовби починала урочисту промову. – Родина, Гайдуче, це трошки інше. Зараз маємо гурт людей, з яких дехто навіть не знайомий між собою за життя. Почну з двох убитих: Домонтовички, як ти її називаєш, і нещасного Графа. Хто вони одне одному? Та я гарантую: Антон і Вадим, перший і другий чоловіки Зої, ніколи не зустрічалися! Чому Віра визвірилася на хлопчину, довела до сказу й помутніння в мозку? – Розуміючи, що зараз шеф її перерве, Лора заговорила швидше, аби не збитися з думок і не розгубити їхню послідовність. – Фролов, Мірошник і Сотник теж не мали з Графом нічого спільного. Після загибелі Антона жоден із них не мав часу й натхнення спілкуватися із Зоєю. Вони терпіли її, бо Зоя – невістка їхньої тітки Віри, єдиної спільної родички та, як я розумію, неформальної лідерки їхньої невеличкої спільноти. І це ще не все! – Лора переклала слухавку в другу руку. – Денис Сотник, чи Ден, як його називають, Домонтовичці теж не родич! Він кум Мірошників, хрестив їхнього сина. У наших традиціях куми – справді навіть ближчі родичі, ніж усякі там двоюрідні чи інші сьомі води на киселях! Але Сотник нікого у Фролових не хрестив! А в Зої з Антоном дітей не було! Далі пояснювати?
