Таємні стежки - Брянцев Георгий Михайлович (читаем книги онлайн .txt) 📗
Поява шефа була для Юргенса несподіваною. Гість застав Юргенса в кабінеті, де той, сидячи за столом, робив записи в блокноті.
Марквардт був серйозний і холодний.
– Сподіваюсь, ви догадуєтесь про причину мого раптового візиту? – не відповівши на привітання Юргенса, заговорив він офіціальним тоном.
Тривога виникла раптово, і Юргенсу коштувало зусиль не показати цього. Він спробував запобігти розпитуванням:
– Гадаю, що ваші відвідини зв'язані з смертю підполковника Ашингера. Це трапилось так безглуздо, так несподівано…
– Почасти і заради цієї брудної історії…
Юргенс почервонів, що не приховалося від пильного погляду шефа.
– Виявляється, ви ще не втратили здатності червоніти. Це чудово… – Він обійшов стіл, сів на місце Юргенса, вирвав з блокнота аркушик і взяв олівець. – Видно, в Німеччині є ще люди, які зберегли деякі риси порядності. До числа їх, мабуть, належите і ви, пане Юргенс. З вашим характером, з вашими справами – і червоніти! – Він розвів руками і зареготав.
Вихватка шефа спантеличила Юргенса. Він не знав, як реагувати на тон і поведінку Марквардта. Вирішив, що краще за все образитись, але шеф випередив його маневр і спитав, чи відомо пану Юргенсу, як на фронті поводяться з людьми, які фабрикують фальшиві документи.
Тепер нарешті Юргенс зрозумів, у чому справа.
– Половина вашого грошового звіту за рік побудована на грубо підроблених розписках. А ви знаєте, чим це пахне?
Юргенс театральним жестом обхопив голову руками і опустився в крісло.
Марквардт іронічно посміхнувся. Він може заспокоїти Юргенса: звіт далі не пішов, він привіз його з собою. Ним вони займуться пізніше. Однак він сподівається, що Юргенс не буде більше зловживати його довір'ям…
Юргенс шумно і з полегшенням зітхнув. Вдячно подивившись на шефа, він витер хусточкою чоло.
– Доповідайте новини і все, що мені потрібно знати, – запропонував Марквардт і, нахилившись над столом, почав щось креслити на аркуші паперу.
Юргенс розповів про вибух на електростанції, вбивство Роде, спіймання підпільника.
Марквардт, не відриваючись від паперу, слухав.
Юргенс уже спокійно, звичайним діловим тоном доповів про хід підготовки агентури, призначеної для перекидання через лінію фронту. Стежачи за рукою шефа, Юргенс машинально зупинив погляд на аркуші паперу і затамував подих: в куточку великими цифрами виразно було написано дробове число «209/902». Не підводячи голови, шеф обвів дріб кружечком і поставив праворуч від нього великий знак питання.
Юргенс схвильовано відвів очі вбік і вже не так упевнено продовжував доповідь. У голові зародилася підозра. Якщо за звіт він дістав лише попередження, то розкриття цієї цифри загрожувало арештом, слідством, військово-польовим судом.
– Досить… Нудно… – перервав доповідь Марквардт і, відклавши олівець, спитав: – Ну, а з Ашингером, як?
– Гадаю…
– Гадати тут нема чого. Історія брудна і задумана нерозумно.
– Тобто?
– Точніше – по-дурному. Ви, сподіваюсь, догадуєтесь, що я маю не тільки вашу інформацію.
Юргенс розгубився. «Гунке доніс», майнула у нього тривожна думка.
– Мені все-таки незрозуміло… – почав він і замовк, не знаючи, що сказати.
– Сьогодні ви чомусь особливо нетямущі, а між іншим ця історія може принести вам серйозні неприємності. Полковник Шурман зацікавився нею.
– Причому ж тут я? – втрачаючи самовладання, майже скрикнув Юргенс.
Марквардт устав.
– Не намагайтесь здаватися дурнішим, ніж ви є насправді! – сказав він різко. – І не вважайте мене ідіотом.
Юргенс зблід від досади, гніву і страху, а Марквардт продовжував говорити, і його слова били по напружених нервах Юргенса, наче удари палкою.
І як тільки вистачає, м'яко кажучи, сміливості в Юргенса питати, причому тут він! Було два претенденти на спадщину тестя, що становить кругленьку суму, а тепер залишився один.
Марквардт пройшовся по кімнаті. Він дав Юргенсу зрозуміти, що не зацікавлений в його викритті, але поводить себе Юргенс щонайменше нерозумно. Створюється враження, ніби він має мету самому собі накинути зашморг на шию.
– Тільки ця цифра, – Марквардт тикнув пальцем в аркуш паперу, – змушує мене витягати вас із петлі.
– Ви знаєте?.. – скрикнув Юргенс.
– Без запитань, – обірвав його Марквардт. – Не час. Але врахуйте, якщо ви, всупереч здоровому глузду, полізете далі в петлю, я за вами лізти не збираюсь. Гадаю, зрозуміли?
Юргенс кивнув головою і, вийнявши з кишені хусточку, знову витер вологе чоло і спітнілі руки.
Марквардт сів на своє місце. Тепер цю тему він вважає вичерпаною. Нехай краще Юргенс розповість, яким вітром віє з фронту.
Юргенс дав докладну інформацію про становище на фронті. Він говорив упевнено, навіть з піднесенням, бо тепер бачив в особі Марквардта не тільки шефа. Юргенс намагався змалювати становище німецької армії найпохмурішими фарбами. Він певний, що росіяни не обмежаться визволенням своєї території: вони прийдуть у Німеччину.
– Це не новина, – зауважив Марквардт. – Але вони не прийдуть, а приповзуть, стікаючи кров'ю. Приповзуть знесилені, не здатні твердо стояти на ногах і говорити на весь голос. Ситуація дуже оригінальна: Росія і Німеччина обидві переможуть і обидві будуть переможені.
Юргенс зсунув брови:
– Звичайно, така рівновага можлива, але лише в тому випадку, коли союзники Росії не висадяться в Європі. Вона порушиться на користь росіян, як тільки відкриється цей горезвісний другий фронт. Тоді Німеччині буде гірше.
– Дурниці! – безапеляційно сказав Марквардт. – Проте, власне кажучи, з Росією не слід було зв'язуватись. Одна справа Чехословаччина, Франція, Польща, а Росія – це зовсім інше. В червні сорок першого року фюрер зробив страшенну помилку. Але те, що сталося, повинно було статися.
Марквардт пройшовся по кімнаті і зупинився біля великої карти Німеччини, що висіла на стіні. Заклавши руки за спину, він довго і зосереджено вдивлявся в павутиння червоних, блакитних, чорних ліній.
– Це місто вам знайоме? – Марквардт тикнув пальцем у чорну крапку.
– Дуже добре.
– Я обрав його для вашої майбутньої резиденції. Містечко зручне.
– Це на той випадок, якщо… – почав Юргенс.
– Так-так-так… саме на той випадок! – І Марквардт голосно зареготав.
XXII
Опам'ятався Леонід Ізволін на кам'яній підлозі. Голова палала від нестерпного тупого болю. Ледве розплющивши очі, він почав роздивлятися навкруги. Перед ним – сіра стіна, мабуть цементна, в кутку на лавці – два німецькі солдати з автоматами. В кімнаті тихо…
Леонід заплющив очі і спробував відновити в пам'яті те, що сталося. Але біль не давав можливості зосередитись. Він тихо застогнав. Мозок заслало туманом.
Один з солдатів нахилився, щоб підвести Леоніда, але він напружив усі сили і встав сам. У голові запаморочилось, біль став ще гострішим. Леонід захитався і в ту ж мить відчув на зап'ястях холодний дотик металевих наручників, його штовхнули в двері і повели по довгому коридору, йшли повільно. Назустріч траплялися конвоїри з арештованими, звідкись лунали крики, стогони. Леонід пішов швидше, щоб не чути тих звуків.
Ось сходи, що ведуть на другий поверх. Знову крики і стогони. Горло стиснули спазми. Через кілька хвилин з ним буде те саме, що з цими нещасними.
– Сюди, – наказав конвоїр і штовхнув Леоніда в невелику кімнату.
В кімнаті було світло, дуже світло. Очі мружилися самі собою, не витримуючи яскравого потоку електричного проміння. Солдати посадили Леоніда на високий табурет і завмерли по боках. До Леоніда підійшов маленький на зріст гестапівець.
– Прізвище? – пильно подивившись в обличчя арештованого, промовив він по-російськи.
Леонід стримав подих. Починається… І він раптом відчув приплив рішучості й енергії, наче вступив у двобій з цією маленькою людиною, яка нахабно і злісно дивилася на нього.
– Не пам'ятаю, – спокійно відповів Леонід і, щоб підтвердити свою байдужість, обвів очима стіни і стелю кімнати.
