Дзвін сонця - Казанцев Александр Петрович (читать книги онлайн полностью без регистрации TXT) 📗

— Наймудріший синьйоре Мазаріні, я мушу вам зізнатися: ці мрії і складають мою сутність. Принаймні так розуміє мене мсьє Сірано де Бержерак, якого монсеньйор Рішельє знайшов за потрібне прислати по мене.

— Це просто збіг. Цього юнака знають у Парижі як украй неосвіченого і тупого забіяку. Сірано міг наговорити вам багато дурниць, забуваючи, що він лише солдат зі шпагою. І не більше!

— Дивно, — зауважив Кампанелла. — Він справив на мене зовсім інше враження.

— Перше враження завжди обманливе, отче Фома.

— Я звик думати навпаки, монсеньйоре.

— Вам доведеться відмовитись од багатьох своїх колишніх звичок.

— Але, діставши тепер свободу у вашій чудовій країні…

— Ми з вами, синьйоре Кампанелла, земляки. Ця країна справді прекрасна, якщо до неї належно ставитися.

— Я хочу лише скористатися її гостинністю, щоб видати зібрання своїх творів.

Мазаріні знизав плечима і загадково сказав:

— Скільки встигнете, отче Фома. Зичу вам довгих років життя на свободі. [12]

Карета в’їхала в Лувр.

Мрія мсьє Абеля де Сірано де Мов’єр де Бержерака несподівано здійснилася. Треба ж такому статися! В убогій квартирці на околиці Парижа його знайшов посланець Мазаріні і запросив бути присутнім “у капелюсі” (як сказано в письмовому запрошенні) на великій аудієнції. (Виявляється, Рішельє знав напам’ять усіх тих, кому божевільний король дарував цей “англійський привілей”!)

Високий візит викликав незвичайне пожвавлення в домі Абеля. І сам господар добряче витратився, щоб купити нарядний одяг, а надто крикливого капелюха з пір’їнами. Він найняв умілих кравців, котрі падали з ніг, припасовуючи новий камзол на дебелу фігуру колишнього “можновладного синьйора”. Його багряне лице, мовби витесане з червоного піщанику, було жваве, і бідолашна Мадлен, а також старший син та дочка просто замучилися, виконуючи численні примхи Абеля в ті дні підготовки до “входження в Лувр”.

Знадобилася, звичайно, і шпага, що коштувала купу грошей. Таку зброю він, “королівський переписувач”, тримав у руках уперше в житті.

У такому наряді Абеля проводжала вся сім’я. Щоб зекономити, він пішки почимчикував у Лувр через усе місто.

Серед запрошених на урочистий акт великої аудієнції були граф і графиня де Ла Морлієр, а також маркіз де Шампань, котрий перебував у них на службі.

Предок чоловіка графині де Ла Морлієр у тяжкі для Франції часи через забаганку божевільного короля Карла VI, який був до вподоби англійцям, одержав право не скидати капелюха перед французьким королем. Звісно ж, за заслуги перед англійською короною.

Сам Мазаріні від імені кардинала Рішельє письмово повідомив графові про можливість показати себе як особливо привілейованого порівняно з іншими дворянами. І тому сьогодні він був аж надто бундючний і чимось нагадував індіанського півня, якого недавно завезли до Франції із заморських колоній в Америці.

До неможливості огрядний, він у порівнянні з маркізом де Шампанем здавався горою поряд з мишею. При його чималому зрості капелюх, уквітчаний відбірним пір’ям, здіймався над усіма присутніми. І головні убори інших вельмож, котрі мали такий же “капелюшний привілей”, тонули в натовпі. Їх зовсім не було видно.

— Ну, мадам, — улесливо прошепотів маркіз де Шампань, — сьогодні на вас, а отже, й на мене, впаде яскрава тінь нескинутого перед королем капелюха вашого достойного чоловіка.

— Ой маркізе, я помираю з цікавості, чим усе це викликане?

— Про це вже знає весь Париж! Я побував у кількох салонах, то про це тільки й говорять.

— Що ж там говорять, чому ви мовчите?

— Я ніколи не мовчу, не можу мовчати, в цьому моя особливість, мій дар і моє нещастя, якщо хочете!

— Тож кажіть! Мерщій!

— Будь ласка, графине. Паризький світ гомонить про дивацтва його превелебності, котрий сьогодні представить королю людину, яка хоче скасувати шлюби і зробити дам доступними всім чоловікам.

— Боже! Який жах! — вигукнула графиня. — А втім, у цьому щось є…

— Звичайно, є, графине, всі з нетерпінням чекають такого королівського указу. Одначе спільними повинні стати і палаци, і скрині з золотом, і землі, і замки, тобто все, чим ви, як ніхто інший, володієте.

— А я володію і ще дечим.

— Те зостанеться при вас, а от майно…

— Облиште, маркізе! Я могла б ще подумати, аби стати “спільною” для обраних, але ж не злидаркою!..

— Буде смута, мадам.

— Невже король прийме цього баламута?

— Прийме і, як бачите, в усіх на очах.

— Мені здається, я знепритомнію…

— Я підтримаю вас, будьте впевнені.

— Мені вже душно, де моє віяло?

— Боно в вас у руці, мадам. А я — поруч.

І тут розчинилися парадні двері залу, в них з’явився урочистий церемоніймейстер двору з посохом, увінчаним трьома ліліями.

— Його величність король Людовік XIII! — піднесено оголосив він.

В ошатному капелюсі, прикрашеному пір’їнами, своєю рвучкою ходою зайшов король, витягнувши вперед шию.

І мовби за помахом чарівної палички багато капелюхів перших вельмож Франції, навіть тих, хто приїхав цього дня здалеку, злетіли вгору і опустилися до ніг, щоб зробити хитромудрі рухи, запозичені, до речі, в іспанців.

Король гордо йшов залом, уважно дивлячись навсібіч, щоб переконатися, чи всі поскидали капелюхи.

Лише три чоловіки залишилися в капелюхах: нащадок єгеря, котрий за часів англійських завоювань урятував короля на полюванні, напівзабутий дворянин Абель де Сірано; герцог Анжуйський, чиї предки відстояли це право при приєднанні Анжу до Франції; і граф де Ла Морлієр, схожий на башту, увінчану замість даху капелюхом, таким же незграбним, як і в мсьє Абеля де Сірано де Мов’єр де Бержерака.

Всі придворні змагалися один з одним у витонченості поклону перед королем, окрім згаданих вельмож, у яких тільки гойднулися пір’їни на капелюхах.

Через зал було простелено килимову доріжку, по якій ішов король у супроводі кардинала Рішельє. Трохи закинувши назад голову, його превелебність яструбиним поглядом окидав усе довкола.

Король не дійшов і до половини залу між придворними, що розступилися, як відчинилися протилежні двері і там з’явилися два ченці в сірих сутанах — смиренний майбутній кардинал Мазаріні і на крок попереду нього напівосліплений палацовим блиском недавній вічний в’язень Кампанелла, котрий тривожно оглядався.

І тут сталося неймовірне.

Людовік XIII скинув капелюха перед скромним ченцем, висловлюючи цим найвищу повагу, якої, коли вірити історії, королі взагалі нікому не виявляли.

Виникла незвичайна ситуація. Весь цвіт французької знаті простоволосий стояв у залі перед вічним в’язнем, італійським ченцем. Усі, всі, крім… трьох вельмож, котрі мали привілеї не скидати капелюхів перед королем. Перед самим королем! А якщо король скинув?

— Скидайте капелюха, ваша ясновельможність, — зашипів на чоловіка своєї коханки маркіз де Шампань. — Робіть, як король!

Граф де Ла Морлієр од природи був тугодум. Поки до його розуму дійшли слова маркіза, герцог Анжуйський вмить зірвав капелюха у себе з голови. Тепер де ла Морлієру нічого не лишалося, як наслідувати його приклад.

Хоч кардинал Рішельє і дивився на Кампанеллу, проте помітив замішання володарів шкідливого “капелюшного привілею”, котрі запізнилися поскидати свої капелюхи. З очевидним небажанням останнім це зробив збентежений мсьє Абель де Сірано де Мов’єр де Бержерак.

Кампанелла тим часом підійшов до Людовіка ХІІІ і висловив йому свою величезну відданість і вдячність, відтак попрохав дозволу передати монсеньйору кардиналу Рішельє листа найсвятішого папи Урбана УІII.

Благословивши ченця, Рішельє взяв пакет, розпечатав його і швидко пробіг очима папське послання.

— Так і є, ваша величність, волею бога я передбачив зміст листа намісника святого Петра. Найсвятіший папа не помилився, вибравши Францію місцем свого довір’я.

Так французький монарх разом із найжорстокішим правителем Франції кардиналом Рішельє і всією знаттю, оплотом реакції та абсолютизму, зустрічали, скинувши капелюхи, Томмазо (Фому) Кампанеллу — автора великого “Міста Сонця”, твору, що через століття став однією з віх при накресленні шляхів у комуністичне майбутнє людства.