Коли ти поруч - Талан Светлана (мир книг .txt) 📗
– Справді? – запитала Даша, вслухаючись у тихий, заспокійливий голос старенької. Їй стало затишно на душі, наче хвороба вже залишилася десь у далекому минулому і її справді чекає вдома люблячий чоловік.
– А ще, Дариночко, чоловіки, як коти, ласку люблять. Почешеш йому за вушком – він і замурчав, оченята примружив і вже готовий за тобою йти і у вогонь, і у воду. Запам’ятала?
– Запам’ятала.
– А що тобі мати з батьком сказали?
– Вигнали з дому.
– Я знала, що вони так вирішили. Але ти на них зла не тримай, дитинко моя. Вони самі не відають, що творять. Я їм вже казала, що краще б мене на вулицю викинули… Нічого, буря пройде, все вщухне. Ось побачиш, усе буде в тебе добре.
– Бабусю, давай я тебе скупаю.
– Давай, дитинко. Тільки спочатку я тобі щось дам.
Бабуся попорпалася рукою десь під матрацом і дістала стос грошей, загорнутих у целофан.
– Ти що, на грошах спиш? – посміхнулася Даша.
– Це мої гроші, на смерть. Бери їх, Даринко, витратиш на ліки.
– Ні, я ці гроші не візьму, – запротестувала Даша.
– Бери, кажу! Тобі вони потрібніші. Ти молода, красива, тобі треба вилікуватися. А мені вони навіщо?
– А на смерть?
– А! – махнула рукою бабуся. – Живому вони потрібніші, ніж мертвому. Здохну – нехай, що хочуть, зі мною роблять, хоч у городі під грушею в ямку закопають! Бери, бери, а то ображуся.
– Спасибі тобі, бабусю, – сказала Даша. – Ти – найкраща у світі бабулечка.
– Сама знаю, – пожартувала бабуся. – А ти пам’ятай, що ти – найкраща онука. І найгарніша. І знай, що я тебе завжди буду чекати, можеш приїжджати до мене, коли захочеш.
– Ти ж знаєш – мене не пустять.
– Цей будинок збудував мій чоловік, твій дід. Він поліз у шахту під землю працювати, щоб його побудувати. І поки я жива, ти можеш спокійно в нього входити, коли захочеш.
– Бабусю, – Даша міцно, всім тілом пригорнулася до старенької, – у мене досі не було чоловіка. Хоч ти мені віриш?
– Вірю. А чого ж мені не вірити?! Але це нічого. Буде. У твоєму житті обов’язково буде той, єдиний, який закохається в тебе по самі вуха. Я знала в житті одного чоловіка – твого діда. Коли його завалило в шахті, мені було всього тридцять років. І знаходилися інші чоловіки, сватали мене, а я так і не змогла забути свого чоловіка.
– Значить, у тебе був один-єдиний чоловік?
– Розумієш, Дашенько, якби я бачила його загиблим, у труні, або хоча б була його могилка, я б точно знала, що він мертвий. Але тіло мого чоловіка так і не знайшли. А я все життя ночами прислухалася до шамотіння у дворі. Усе мені здавалося, що він зміг вибратися з-під завалів і знайти запасний вихід із шахти або вибрався і втратив пам’ять. Може, його інші люди пригріли, дали притулок, а він прийде до пам’яті й повернеться додому. Як же я могла вийти за іншого? Снився він мені все життя. Все, бідолаха, шукає вихід з темного тунелю, все кличе мене на допомогу…
– А зараз? Уже не сниться?
– Сниться. І зараз кличе до себе. Але тепер я знаю, чому він мене кличе. Пора мені, напевно, готуватися до зустрічі з ним, настав час. Але мене ось що турбує, Дашо, – бабуся повернула голову до дівчини і зашепотіла їй у вухо: – Тільки пообіцяй не сміятися.
– Не буду.
– Мій чоловік потрапив на небеса молодим, красивим, у розквіті своїх сил. Ось зустрінуся я з ним скоро, а чи впізнає він мене? Адже я стала стара, ходити не можу, а він – кров з молоком. Ми повинні бути разом? Га? Як ти думаєш?
– Ну, бабусю, в тебе і питання.
– Отож. Кличе він мене, а я б рада зустрічі, та боюся, що злякається мене таку, розлюбить. Як ти думаєш?
– Я думаю, що коли ви зустрінетеся в раю, то будете обоє молоді, здорові і красиві, такі, якими були, коли розлучилися. Ви зустрінетеся, щоб продовжити своє вічне кохання.
Бабуся, помовчавши, посміхнулася.
– Це ти добре сказала і, головне, правильно. Тепер я буду спокійна. Спасибі тобі, Дашенько, що розтлумачила старій.
– Давай, моя хороша, будемо купатися, – сказала Даринка.
В її голові мимоволі з’явилася думка про те, що миє бабусю востаннє…
Даша відчинила двері шафи, яка була в колишній її кімнаті. Тут акуратними стосами лежав її посаг. Бабуся і мама наскладали їй комплекти постільної білизни, рушники різних розмірів і кольорів, білі капронові штори на вікна, пухові ковдри. Даша кинула в сумку кілька комплектів постільної білизни, поклала рушники, теплу ковдру, дістала з верхньої полиці набір емальованих каструль у червону квіточку, чайний сервіз і все склала у велику пропіленову картату сумку, вирішивши, що посаг вже ніколи не буде використаний за своїм прямим призначенням. У другу сумку вона склала зимовий одяг, подумавши про те, що навряд чи батьки пустять її додому до настання зими. Коли вона вийшла з двома величезними сумками в передпокій, то застала батька, який палив цигарку.
– Де мама? – запитала Даша.
– Вона не має часу. Пішла доїти корову, – буркнув батько, дивлячись кудись убік. – Ти зібралася?
– Так, – відповіла Даша і мимоволі глянула в кухню. Там самотньо стояла на столі тарілка з вихололим супом для Даші, поруч – шматочок відрізаного хліба і перевернута ложка.
– Я вже викликав таксі, – відказав, пихкаючи цигаркою, батько.
– Навіщо? Я можу доїхати автобусом.
– Щоб менше людей бачило.
Даша нічого не відповіла. Вона росла слухняною та покірною дитиною. Зараз вона відчувала себе точнісінько так само. Вона знала, що її виряджають з дому, штовхнувши боляче ззаду в спину, але не стала обурюватися, грубіянити або влаштовувати сцени. Даша смиренно взяла речі і, кинувши останній погляд на стіни рідної хати, потягла їх на вулицю.
Мати вийшла з двору, коли батько допоміг Даші завантажити сумки в багажник. У неї були червоні від сліз очі, стомлений і змучений вигляд.
– Я поклала тобі свіженький сир, молочко, сметанку, – сказала мати, дивлячись на доньку.
Даринка глянула на матір, чекаючи зовсім інших слів. Сир, сметана і молоко для неї абсолютно не мали зараз ніякого значення.
– Там картопелька молода, домашнє маселко… – вела далі мати, не зрозумівши погляду дочки.
– Ну, бувайте. Мені пора. Спасибі вам, – сказала Даша так, як говорила завжди, їдучи на роботу.
– Телефонуй нам, – попросила мати.
Даша мовчки кивнула. Вона вже сідала в таксі, коли почула, як батько звернувся до матері:
– У нас хлорка є?
– Є. А навіщо вона тобі?
– Ванну після неї помий. Мало що…
Розділ 21
Другий день Даша ніяк не могла зважитися йти в лікарню на лікування. Сьогодні вона вирішила провести день собі на втіху і повністю налаштуватися на курс лікування. Даша безцільно ходила по скверику між фонтанами, що бризкали тонкими струмками, та спостерігала за дітлашнею, яка з радісними вереском пробігала вздовж фонтанів, потрапляючи під бризки води, рознесені вітром. Горобці, користуючись нагодою, позбувшись страху і відчуття небезпеки, дружними зграйками підлітали до маленької калюжки розбризканої води і купалися в ній. «До дощу», – подумала мимохідь Даша. Навколо вирувало життя. Люди раділи хто теплому сонцю, хто розлогій тіні дерев, хто з’їденому морозиву, хто прохолодній кока-колі. А Даринці зайшла в голову чітко усвідомлена думка, що так є сьогодні, так буде завтра і післязавтра. Життя триватиме для всіх, але не для неї. Вона сіла на лавку в тінь і з жахом уявила, що не встигла ще насолодитися життям у всій його повноті, як невдовзі вже доведеться залишити цей світ. Даша не хотіла б про це міркувати і всіляко відкидала думку про смерть, але вона, як набридлива муха, знову і знову лізла в голову, змушуючи уявляти своє молоде тіло у темній і вузькій труні, глибоко заваленій сирою землею. Дівчина відчула, як їй стало важко дихати, ніби вона справді вже перебуває під землею, яка на неї тисне, і вона почала задихатися. Хитаючись, Даринка підійшла до фонтану і підставила розпашіле обличчя під дрібні крапельки прохолодної води. «Так можна збожеволіти, – глибоко дихаючи, подумала Даша. – Треба щось терміново робити, щоб більше не думати про смерть».
