Над прірвою у житі - Сэлинджер Джером Дэвид (бесплатные книги полный формат txt) 📗
— Стривай! — урвала мене Саллі. — Але ж багатьом хлопцям школа дає багато більше.
— Згоден! — кажу. — Згоден, що більше — принаймні декотрим. А мені школа нічого не дав. Розумієш? Ось про це я тобі й товчу. Саме про це, чорт забирай! Мені вже майже ніщо нічого не дає. Ось до чого я дожив. Я зайшов у безвихідь.
— Таки зайшов, я бачу.
І раптом мені сяйнула думка.
— Чуєш, — кажу, — у мене ідея. Як ти на те, щоб утекти звідси к бісовій матері? Ідея в мене така. Я знаю в Грінвіч-вілліджі одного хлопця, що може позичити нам тижнів на два машину. Він ходив колись у нашу школу і досі винен мені десятку. Зробимо так: завтра вранці по1 їдемо до Массачусетса й Вермонта — покатаємось, те, се. Там такі місця — сказитися можна! Серйозно. — Що більше я думав про це, то дужче хвилювався й нарешті перехилився через стіл і схопив її, каналію, за руку. Кретин ненормальний — Без жартів, — кажу. — Я маю в банку доларів сто вісімдесят. Завтра вранці, як тільки відчинять, я зніму гроші, а потім можна буде мотнути до того хлопця й узяти машину. Без жартів. Поживемо в усяких там кемпінгах і те де, поки вийдуть гроші. А як вийдуть, я наймусь на яку-небудь роботу, й ми поселимось десь над річкою тощо, а пізніше можна буде одружитись і те де. Взимку я сам рубатиму для нас дрова і те де. їй-богу, влаштуємо таку житуху! Що ти на це? Поїдемо? Ти як? Поїдеш зі мною? Прошу тебе!
— Нічого в тебе не вийде, — каже Саллі. Видно було, що вона, каналія, ображена.
— Чому це не вийде? Чому це в дідька не вийде?!
— Не кричи на мене, будь ласка! — каже., От дурепа, я ж на неї й не думав кричати!
— Чому це не вийде? Ну чому?
— Тому що не вийде, і квит. По-перше, ми з тобою, вважай, ще діти. Ти подумав про те, що ми робитимемо, коли твої гроші кінчаться, а ти не знайдеш роботи? Та ми з голоду поздихаємо. Все це така фантазія, що навіть не…
— Ніяка це не фантазія! Роботу я знайду. Не бійся! Цього тобі немає чого боятися. То в чому ж заковика? Не хочеш їхати зі мною? Тоді так і скажи.
— Річ не в тім. Зовсім не в тім, — каже Саллі. Слухайте, у мене вже прокидалася до неї, каналії, якась ненависть. — Попереду в нас із тобою для цього ще море часу — для всього цього. Тобто коли ти закінчиш коледж і ми з тобою одружимось тощо… Тоді ми об'їздимо тисячу геніальних місць. Ти просто…
— Ні, тоді нічого не вийде. Тоді ми вже не об'їздимо ніяких геніальних місць. Все буде зовсім інакше, — кажу я. На душу мені знов ліг камінь.
— Що-що? — питає вона. — Що ти там бурмочеш? То кричиш на мене, а то…
— Кажу, після того, як я закінчу коледж тощо, ніяких «геніальних» місць ніхто вже не об'їжджатиме. Ти розплющ очі! Все буде зовсім інакше. Тоді доведеться спускатись у ліфті з купою валіз, дзвонити всім по телефону й прощатися, а потім розсилати з усіх готелів листівки… А я ходитиму на роботу в якусь контору, зароблятиму скажені гроші і їздитиму на машині або в автобусі по Медісон-авеню, і читатиму газети, й усі вечори гратиму в бридж, і ходитиму в кіно, дивитимусь оті кретинячі короткометражки, рекламні ролики, кінохроніку… Кінохроніку! Господи боже! Щоразу оті дурні кінні перегони, щоразу якась дама розбивав об борт корабля пляшку шампанського, щоразу шимпанзе катається в ідіотських штанях на велосипеді… Ні, все буде зовсім не так, як тепер! Та що тобі казати! Однаково ти ні біса не доганяєш!
— Може, й не доганяю! А може, ти й сам не доганяєш! — відповіла Саллі.
Ми вже ненавиділи одне одного лютою ненавистю. Побалакати з нею розумно я втратив надію. Я був злий, як чорт, що взагалі завів цю розмову.
— Ну добре, — кажу. — Пора звідси линяти. До речі, якщо хочеш знати правду, потрібна ти мені до одного місця!
Слухайте, вона, каналія, аж до стелі підскочила, коли я це сказав! Не треба було, звісно, так казати, і я, мабуть, і не вилаявся б, якби вона, зануда, не довела мене. Взагалі я при дівчатах ніколи не лаюсь. Слухайте, але як же вона підскочила! Я вибачався, мов скажений, однак Саллі нічого й слухати не хотіла. Навіть нюні розпустила. Я трохи аж злякався — ще, думаю, побіжить додому й розповість батькові, що, я їй казав. Батько в неї був такий здоровенний, мовчазний тип, він узагалі мене недолюблював, паскуда. Якось сказав був Саллі, нібито я, мовляв, збіса галасливий.
— Ні, серйозно, Саллі, вибач! — одно благав я.
— Вибачити?! Тобі вибачити?! Дивно. Дуже дивно! — казала Саллі. Вона все схлипувала й схлипувала, і раптом мені стало шкода, що я бовкнув таке.
— Ходімо. Я відвезу тебе додому. Серйозно кажу.
— Дякую, сама доїду. Коли ти думаєш, що я дозволю тобі проводити мене додому, то ти взагалі тю-тю! Такого, як ти, мені ще не казав над ден хлопець у моєму житті!
Вся ця історія, як подумати, була, власне, досить кумедна. І раптом я зробив таке, чого не можна було робити ніяк? Я зареготав. А регочу я завжди дуже голосно й по-дурному. Так, що якби я сидів у кіно позад самого себе, то, мабуть, нахилився б і сказав сам собі замовкнути. Саллі, каналія, після цього геть осатаніла.
Я ще трохи посовався на стільці, вибачаючись та вмовляючи її вгамуватись, але вона й слухати мене не хотіла. Іди собі, одно казала, куди завгодно і дай мені спокій. Кінець кінцем я так і зробив. Забрав свої черевики й т. ін. і пішов з ковзанки без неї. Не треба було, звісно, так робити, але мені все вже остогидло.
А як хочете знати правду, то я й сам не знаю, нащо пудрив їй мізки. Я маю на увазі оту муру з поїздкою до Массачусетса, Вермонта і т. ін. Саллі я б, мабуть, не взяв з собою навіть тоді, якби вона просилась. Хіба з такими можна пускатися в дорогу! Та найстрашніше те, що я пропонував Саллі їхати зі мною цілком серйозно. Ось що найстрашніше. Ні, я все-таки ненормальний, їй-богу.
18
Коли я вийшов з ковзанки, захотілося їсти. Я заглянув у буфет, узяв сандвіч з сиром і випив молочний коктейль, а тоді рушив до телефонної будки. Маже, думаю, все ж таки дзенькнути каналії Джейн і спитати, чи вона вже приїхала на канікули? Адже в мене тепер цілий вечір вільний, дзенькну, думаю, Джейн, — якщо вона вдома, запрошу на танці абощо. Стільки вже її знаю, а ще ніколи з нею не танцював. Правда, одного разу я бачив, як вона танцює. Мені здалося, навіть дуже непогано. То було в клубі на вечорі, який влаштовували щороку четвертого липня. Ми тоді були ще не дуже знайомі, і я не зважився відбити її в кавалера. З нею прийшов Ел Пайк, він учився в Чоуті. Неприємний типчик. Я знав його теж не дуже, але він завжди крутився коло басейну. Носив такі біленькі нейлонові плавки і мав моду плигати з верхнього трампліна. Щодня показував той самий стрибок. Досить примітивний, до речі. Інакше він просто не вмів плигати, зате кирпу дер — куди твоє діло! Там самі м'язи, мізків як кіт наплакав. Одне слово, того вечора Джейн була з ним. Я її не розумів. Слово честі, не розумів. Коли ми згодом потоваришували, я спитав, як вона могла водитися з тим Елом Пайком, таким чваньком. Але Джейн відповіла, що він зовсім не чванько. У нього, мовляв, комплекс неповноцінності. Вона говорила про Пайка так, ніби їй було його шкода абощо. Та вона й не прикидалася — їй і справді було його шкода. Дивне поріддя ці дівчата. Щоразу, тільки-но згадаєш при дівчині про якого-небудь гада й заслужено назвеш його сучим сином, самовдоволеним падлом і т. ін., вона тобі відповість, що в нього, мовляв, комплекс неповноцінності! Може, звичайно, в нього і є той комплекс, але це, на мою думку, не заважає йому бути падлом. Ох, дівчата… Ніколи не знаєш, що їм шибне в голову. Якось я познайомив одного, свого товариша з дівчиною, що; кила в кімнаті з Робертою Волш. Його звали Боб Робінсон, і він справді мав комплекс неповноцінності. По ньому видно було, що він страшенно соромиться своїх батьків, бо вони люди неосвічені, вишукано розмовляти не вміли й були не дуже багаті. Але сам Боб гадом не був, навпаки, хлопець він дуже симпатичний. Однак подрузі Роберти Волш він зовсім не сподобався. Вона заявила Роберті, нібито Боб дуже дере носа. А подумала вона так ось чому: Робінсон випадково згадав при ній, що він — капітан дискусійної команди. Якась дрібничка — і вона вже подумала, що хлопець дере носа! В цьому й уся біда з дівчатами: якщо хлопець їй подобається — нехай він хоч сто разів гад, — вона неодмінно скаже, що в нього комплекс неповноцінності, а якщо хлопець їй не подобається — нехай він хоч сто разів симпатичний чи хоч який там у нього комплекс, — вона однаково скаже, що він дере носа. Таке буває навіть з розумними дівчатами.
