Кульбабове вино - Бредбері Рей Дуглас (смотреть онлайн бесплатно книга txt) 📗

— Вікно, Хорхе, зробіть ласку.

— Зараз, — сказав голос.

І ось за тисячі миль, далеко в південному краї, в одному із службових приміщень великого ділового будинку почулися кроки людини, що відійшла від телефону. Старий аж подався вперед, притиснувши до зморщеного вуха телефонну трубку, і до болю напружив слух, щоб не пропустити дальших звуків.

Аж ось там відчинили вікно.

— О-о, — зітхнув старий.

Крізь відчинене вікно у трубку полинув гомін гарячого золотого полудня в Мехіко. Полковник ніби навіч побачив Хорхе, що стояв біля вікна, простягти трубку надвір, на яскраве осоння.

— Сеньйоре…

— Ні, ні, будь ласка. Я хочу послухати. Полковник Фрійлі дослухався, як гудуть ріжки безлічі автомобілів, як вищать гальма, як кричать у своїх рундуках вуличні торговці, пропонуючи перехожим червонясті банани й апельсини. Ноги його, що звисали з крісла, почали рухатись, так ніби й він ішов тією вулицею. Очі були міцно заплющені. Він жадібно вбирав ніздрями повітря, ніби хотів почути дух м’ясних туш, що висіли проти сонця на залізних гаках, геть обліплені мушвою, наче величезні грона родзинок, і запах бруківки у провулках, ще мокрої після вранішнього дощу. Він відчував на своїх зарослих колючою щетиною щоках гаряче південне сонце, і йому знов було двадцять п’ять років, і він усе йшов та йшов, роздивляючись навколо, усміхаючись, щасливий з того, що живе, що такий бадьорий і чутливий, що всотує в себе барви й пахощі.

Хтось постукав у двері. Полковник квапливо сховав телефон під плед.

Увішла доглядальниця.

— Ну як ви тут? — спитала вона. — Добре поводились?

— Так, — машинально відповів старий. Він майже не бачив нічого довкола. Той стукіт у двері захопив його зненацька, і частина його єства й досі залишалася далеко звідси, в іншому місті. Він чекав, поки до нього повернеться свідомість, — без цього він не міг відповідати на запитання, поводитись розважливо, бути чемним.

— Я прийшла зміряти вам пульс.

— Не тепер, — відказав старий.

— Чи не надумали ви кудись піти, га? — посміхнулася доглядальниця.

Полковник незворушно поглянув на неї. Ось уже десять років він не виходив з дому.

— Ану, дайте руку.

Її тверді, вправні пальці, мов точний прилад, шукали в його пульсі приховану недугу.

— Ви чимось збуджені. Що ви робите? — запитала вона.

— Нічого.

Її пильний погляд спинився на порожньому телефонному столику. І саме в цю мить за дві тисячі миль долинув ледь чутний гудок автомобіля.

Доглядальниця дістала з-під пледа телефон і тримала його проти полковникового обличчя.

— Ну навіщо ви самі собі шкодите? Ви ж обіцяли не робити цього. Виходить, ви ворог власному здоров’ю, еге ж? Збуджуєтесь, забагато говорите. А ще оті хлопчиська товчуться довкола…

— Вони сиділи собі тихенько й слухали, — сказав полковник. — А я розповідав їм про таке, про що вони ще ніколи не чули. Про буйволів, про бізонів. Це була справа варта заходу. І я не шкодую. Я наче горів увесь і відчував, що я живий. І нехай таке збудження вкорочує віку — дарма, краще швидко згоріти, ніж коптити небо. А тепер віддайте мені телефон. Коли вже ви не пускаєте хлопців, щоб вони чемно посиділи коло мене, то я хоч побалакаю з кимось на відстані.

— Вибачайте, полковнику, але я буду змушена розказати про це вашому онукові. На тому тижні я сама відмовила його забрати у вас телефон. Та, мабуть, тепер не стану заперечувати.

— Це мій дім і мій телефон. І гроші вам плачу я! — сказав полковник.

— За те, щоб я доглядала вас і не давала вам збуджуватись. — Вона відкотила крісло у протилежний кінець кімнати. — А тепер, молодий чоловіче, до ліжка!

Але й у ліжку він обернувся до телефону й не спускав з нього очей.

— Я на кілька хвилин вийду до крамниці, — сказала доглядальниця. — А щоб ви знов не надумали дзвонити по телефону, вивезу ваше крісло в передпокій.

І викотила порожнє крісло за двері. Потім полковник почув, як вона набирає номер на телефонному апараті внизу, у вестибюлі.

Чи не в Мехіко вона дзвонить? Та ні, не наважиться!

Грюкнули надвірні двері.

Полковник пригадав собі минулий тиждень, що його провів тут, у цій кімнаті, сам-один… і свої таємні — наркотично-п’янкі телефонні дзвінки, такі собі місточки, перекинуті через хащі вмитих дощем тропічних лісів, через голубувато-лілові плоскогір’я, через озера й гори… і розмови, розмови… з Буенос-Айресом… з Лімою… з Ріо-де-Жанейро…

Він звівся у своєму холодному ліжку. А завтра телефон заберуть! Яким же він був жадібним дурнем!.. Спустив з ліжка кволі й бліді, мов із слонової кістки, ноги і аж сам здивувався, як вони всохли. Здавалося, ці диби приладнали йому колись уночі, поки він спав, а його справжні, молодші ноги забрали й спалили у топці в підвалі. І отак протягом років зруйнували все його тіло, розтягли тулуб, руки, ноги, залишивши йому натомість оці замінники, жалюгідні й нікчемні, як шахові пішаки. А тепер зазіхають і на зовсім недоторканне — на його пам’ять, намагаються урвати нитки, що простяглися назад, у минулі літа.

Хитаючись і спотикаючись, полковник підтюпцем перетнув кімнату. Тоді схопив телефон і поніс до ліжка, але не втримався на ногах і зсунувся по стіні на підлогу. Сяк-так сівши, він подзвонив на міжміську станцію, а серце щораз наче вибухало у нього в грудях, усе частіш і частіш, і очі застилала темрява.

— Швидше, швидше! Він чекав.

— Bueno.

— Хорхе, нас перервали.

— Вам більш не можна цього робити, сеньйоре, — сказав далекий голос. — Мені дзвонила ваша доглядальниця. Вона каже, що ви дуже хворі. Я мушу покласти трубку.

— Ні, Хорхе! Прошу вас! — благально вигукнув старий. — Це останній раз, послухайте. Завтра в мене заберуть телефон. Я більш ніколи не зможу подзвонити.

Хорхе мовчав.

— Бога ради, ХорхеІ — не вгавав старий. — В ім’я на-шої дружби, в ім’я минулого! Ви собі не уявляєте, як це важливо для мене. Хоч ми однолітки, але ви можете рухатись! А я ось уже десять років не виходжу з дому.

Він упустив трубку на підлогу й насилу підняв її, груди йому звело від болю.

— Хорхе! Ви чуєте мене, чуєте?..

— І це буде востаннє? — спитав Хорхе.

— Востаннє, обіцяю!

За тисячі миль поклали трубку на стіл. І знову виразно почулися знайомі звуки ходи, тоді на хвильку запала тиша й нарешті відчинилося вікно.

— Слухай, — пошепки мовив сам до себе старий.

І почув гомін тисячі людей під іншим сонцем і кволе тринькання катеринки, що награвала «Марімбу» — таку гарну, веселу танцювальну мелодію!..

Міцно заплющивши очі, полковник звів руку, неначе хотів сфотографувати старий собор, і все його тіло ніби зміцніло, помолодшало, і він відчув під ногами гарячу бруківку.

Його поривало сказати: «Ви й досі там, правда ж? Усі ви, жителі того міста, де саме починається сієста [12], крамниці зачиняються, і хлопчаки на вулицях кричать: «Loteria nacional para hoy!» [13] — і тицяють перехожим лотерейні квитки. Усі ви там, у своєму місті. Мені аж не віриться, що і я колись був там, серед вас. Коли ти далеко від якогось міста, то здається, його й немає насправді. Будь-яке місто, чи то Чікаго, чи то Нью-Йорк, з усім своїм людом, здаля видається нереальним. Так само, як нереальний і я отут, у невеликому містечку в штаті Іллінойс, біля тихого озера. Усі ми видаємося одне одному нереальними, бо нас розділяє відстань. Отож так приємно чути цей гомін і знати, що Мехіко досі на місці й що люди там живуть і ходять по вулицях…»

Він сидів на підлозі, міцно притиснувши до вуха телефонну трубку.

Аж ось до нього долинув і зовсім неймовірний звук — на повороті заскреготів зелений трамвай, повний смаглявих і гарних чужинців, а декотрі бігли слідом за ним і, скочивши на приступку, радісно кричали, й зрештою скрегіт коліс на рейках затих, і трамвай зник за рогом, везучи всіх тих людей у сліпучий від сонця простір, і лишилося тільки шкварчання кукурудзяних коржів на базарних жаровнях, чи, може, то просто гули й потріскували від атмосферних розрядів протягнуті на дві тисячі миль мідні дроти…