Ключ від Королівства - Дяченко Марина и Сергей (книги серии онлайн .txt) 📗
Під’їхав Гарольд. У руці у нього було щось схоже на брудний дірявий махровий рушник.
— Де взяв? — запитав Оберон, не озираючись.
Гарольд махнув рукою кудись за найближчий горб.
— Там їх повно. Ціле кладовище.
— Що з ними сталося?
— Здохли.
Оберон посміхнувся.
— Вичерпне пояснення… Кинь цю гидоту.
Гарольд упустив ганчірку на буру потріскану землю. Я придивилася… краще б я не придивлялася.
— Що це?
— Хватавець, — озвався Гарольд байдуже. — Хочеш, поїдемо глянемо? Поміркуємо, чому вони всі врізали дуба?
— Гарольде, — обізвався докірливо Оберон.
Дивний звук прилинув із пустелі — чи то завивання, чи то зітхання. Схитнувся пісок, ніби на мить із нього виринули в небо зубчасті стіни небаченого замку. Я навіть побачила вікно, довге й чорне, як котяча зіниця. «Замок» зруйнувався на наших очах, опав, розсипаючись, як усі на світі піщані замки. Нам в обличчя дмухнуло гарячим повітрям.
— Що це? — запитала я пошепки. — Ми туди підемо?!
Фіалк клацнув своїми крокодилячими зубами, підморгнув весело й відчайдушно. Оберон поплескав крилатого коня по шиї.
— Підемо, Ліно, підемо… Нема іншої дороги.
І ми пішли.
Оберон вів караван, і кошлаті копита Фіалка залишали в червоному піску рівну, як шов, борозну. Король ні на мить не опускав палиці — промацував дорогу попереду. Утримував громаддя піску, який то здіймався, залишаючи нас на дні глибокої ями, то опадав, і тоді караван опинявся на піку високої гори. Жодна хвиля поки що нас не накрила, однак від цих пісочних танців макітрилося в голові. У каравані знемагали принцеси, бліді аж зелені — їх нудило. То одна, то друга висовувалася з вікна карети від нападу блювоти. Заходився кашлем канцлер, навіть стражники зажурилися.
— Піди скажи їм, щоб трималися, — крикнув мені Оберон, не відводячи погляду від піщаної гори на шляху каравану. — Залишилося недовго! Скажи, що ми скоро вийдемо на рівне місце!
Я розвернула коня. Пісок мав дивну властивість: по ньому можна було скакати, не провалюючись, та варто було зупинитись — і ноги, й копита, й колеса вгрузали, і щоб вивільнити їх, потрібні були величезні зусилля чи магічна допомога.
— Тримайтеся! — крикнула я стражникам. — Король сказав — ще трішечки!
— Тримайтеся! — крикнула я комендантові й канцлерові. Підскочила до карети, моє обличчя опинилося якраз на рівні віконця.
— Залишилося зовсім мало! Потерпіть! — гукнула я.
Занавіску відсмикнули. Я побачила Ельвіру — бліду, з опухлими повіками.
— Скоро будуть рівні піски, — сказала я їй.
— Ліно… — Ельвіра дивилася на мене поглядом тварини, що втрапила в капкан. — Будь ласка… Пообіцяй мені, що ти ніколи не кинеш нас у дорозі.
— Обіцяю, — сказала я здивовано.
— Так мені спокійніше, — вона із зусиллям посміхнулася, проте посмішка її одразу ж застигла — Ельвіра дивилася кудись мені через плече.
Я озирнулася…
Величезний піщаний гриб, схожий на ядерний вибух, піднявся над червоною пустелею. Ось його шапка перетворилася на прекрасне жіноче обличчя… Потім на череп без нижньої щелепи… А потім все опало, розсипалося, затряслася земля під ногами й копитами, закрутився вихор із мільйонів гострих піщинок…
Закричали люди й коні.
Карета гойднулася й повільно м’яко перекинулася, задерши до неба колеса.
— Мамо! — кричав Гарольд, розгрібаючи пісок, під яким вовтузилися, намагаючись підвестися, кухарі й слуги. — Ма! Ти де?!
Зціпивши зуби, я спрямувала набалдашник посоха на найближчу піщану купу. Пісок почав диміти й плавитися, запікаючись у чорне скло.
— Не так, — мій посох перехопили ззаду. — Закликаємо вітер, а не вогонь. Рух утворюється по спіралі, проти годинникової стрілки, із наростаючою інтенсивністю…
Ланс крутнув своїм посохом. Пісок закрутився, розлітаючись навсібіч, з’явилися чиїсь руки, що шукали опору, колесо воза, дірявий мішок, мідний казан, голова коня…
— Мамо! — у голосі Гарольда бринів відчай.
Я стиснула посох вологими долонями, з усіх сил стримуючи сльози. Зосередилася й закрутила вихор так, як показав Ланс.
Ніколи в житті у мене в руках не було такого сильного пилососа! Тільки він не втягував повітря, а, навпаки, видував його, закручуючи маленьким смерчем. Пісок розлітався в усі боки. Люди, щойно засипані піском, без надії побачити ще раз світло, раптом опинялися на волі, кашляли й терли очі, допомагали одне одному. Хтось не міг піднятися, хтось лежав нерухомо.
Гарольд схопив за руку жінку, котра насилу вибиралася з-під перевернутого воза.
— Мамо… — заволав він.
— Спокійно, всі живі, — лунав над караваном голос Оберона. — Варта, зберіть поранених. Конюхи, перевірте коней… Маги дороги — до мене. Швидко.
— На нас напали. — Оберон виглядав задоволеним, навіть веселим. — Ось воно, нарешті починається справжня війна. Якщо через півгодини-годину ми не відновимо караван і не продовжимо рухатися — вважайте, що Королівству кінець. Ліно, ти займаєшся пораненими. Гарольде, ти ставиш на місце все, що зламалося. Лансе…
— Попереду спазматичні згустки зла, — Ланс водив кістяним посохом як антеною. — Концентрація несумісна із життям.
— Що?!
Оберон підняв свій посох. На мить обличчя його завмерло.
— Ось воно, — сказав він пошепки. — Ось.
І додав ще щось — ледве чутно.
— Відходимо? — запитав Ланс, незворушно роздивляючись залишок середнього пальця на правій руці.
— Подивися, що ззаду…
Ланс плавним красивим рухом перевів посох за спину. Кліпнув. Слабо усміхнувся.
— Ми можемо пробити тунель…
Король простягнув руку й ухопив старшого мага за барки.
Я не зрозуміла, що відбувається. Це був довгий і страшний момент. Ланс і король пильно дивилися один на одного. Ми з Гарольдом, забувши про наші доручення, стежили за цією мовчазною дуеллю. На моїх очах відбувалося неможливе — Оберон змінював свою думку у відповідь на мовчазні аргументи старшого мага.
Гарольд голосно сопів у мене над вухом.
— Лансе… — Оберон розтиснув пальці. — Це авантюра.
— Хіба у нас є вибір, владико? — Ланс незворушно потер шию.
Оберон спохмурнів. Обличчя його стало суворим і гордовитим, майже сердитим.
— Гарольде, Ліно, ви що, не чули наказів?! — звернувся він до нас.
Ми кинулися до каравану. Скрізь чулися лайка, стогін, плач, сміх, іржання переляканих коней. На моє велике щастя, поранених було небагато. Когось ударило перекинутим возом, когось брикнув кінь, хтось знепритомнів, коли його засипало піском. Судомно пригадуючи підручник з біології і повчання Оберона, я повертала до тями, розширювала судини, затягувала рани, знімала набряки й очищала набиті піском трахеї. Я працювала одна, як невеликий госпіталь, і, чесне слово, могла пишатися собою: десяток висококласних лікарів не здатний на чудо, підвладне одному магові дороги. І в цій метушні, в крику, в нервовій напрузі у мене не було часу думати ні про слова Ланса, ні про рішення короля.
— Королівство! — голос Оберона накрив нас, наче хвилею. Раптово затих галас, навіть коні не іржали. — Настав час проявити всю нашу мужність. Напав ворог, ми не зможемо дати бій, та ми уникнемо удару. Карета залишиться тут, і вози теж. Перенавантажуйте продовольство на коней. Все, що можна кинути, киньте. Коменданте, починайте перевантаження. У нас є п’ятнадцять хвилин.
Котрась із принцес голосно заплакала.
Оберон підскочив до мене.
— Ліно… Ходи-но сюди.
Він важко дихав. Він усе ще виглядав спокійним, проте я відчувала, як тяжко й страшно йому в цю мить.
— Слухай… ми зараз ризикуємо. Дуже. Ми мусимо силою магії пробити тунель у піску і втримати його, щоб він не засипався. І пройти під землею кілька десятків кілометрів… Оживи, — він простягнув наді мною долоню.
