Стократ - Дяченко Сергій Сергійович (электронная книга .txt) 📗
— Вони щось вирішили, щось закінчили й когось покарали. Зі своїх.
— За що?
— Я не можу зрозуміти.
— Чому вони вбили мовознавця?
— Про це тут нічого немає.
— А нам що робити?
— Зараз…
Джміль передихнув і знову набрав рідини в рот. Де тут післясмак; сім чи вісім тактів, лихо та й годі. Майбутнє, воля, виявлення…
— Ми, начебто, повинні йти.
— Куди?
Дівчина, що нерухомо чекала весь цей час, повернулася й пішла по дорозі не озираючись.
— Скажи людям, щоб не йшли за нами. — Джміль нервово оглянувся. — Вони нас запросили одних, на переговори.
— Не бійся.
Стократ обернувся. Застережливо підняв долоню; імовірно, вони з князем усе-таки про щось домовилися перед виходом, Джміль не знав, про що. Був занадто заклопотаний зборами.
— Ходімо, — сказав Стократ.
І вони пішли.
Дівчина з самого початку повела їх кружним шляхом. Вони звернули з дороги, якийсь час ішли лісом, потім довго йшли вздовж свіжої вирубки.
Земля тут була всипана червоними пластинками кори. Корою та глицею вкрилися рожеві пеньки, схожі на обезголовлені шиї. У кількох місцях лежали розпиляні, приготовані до вивозу стовбури, окремо — гілки; дороги-просіки були втрамбовані возами й схожі на жолоби.
Сліпа дівчина йшла попереду, хтозна-як орієнтуючись, метучи глицю пеленою свого балахона. Джміль важко дихав. Стократ придивлявся й принюхувався.
Пахло недобре. Десь попереду, скоріше за все, було побоїще. І не одна людина полягла. Лісоруби? Невідомі бідолахи, яких біда застала за роботою, які валили ліс за угодою і вловили стрілу в спину?
— Джмелю, якщо я скажу «не дивись» — ти не дивись туди, добре?
Хлопець ковтнув:
— А що там?
— Поки що не знаю.
Дівчина йшла, не стишуючи ходи. Вирубка закінчилася, тепер вони йшли ледь помітною стежкою. Ліс стояв по обидва боки, від стовбурів в очах було червоно. Попереду відкрилася галявина.
— Джмелю…
Стократ упіймав себе на тому, що тримається за руків’я меча. Великий зелений метелик перелетів через дорогу, зробив коло над головою дівчини й пропав серед стовбурів.
Це були не лісоруби.
П’ятеро мертвих чоловіків, усі лісовики, усі з зашитими очима, сиділи за довгим столом. Спинки й високі підлокітники крісел не давали їм упасти. Перед кожним стояв порожній кубок, і посеред стола — кам’яна чаша зі срібною ложкою.
Дівчина зупинилася. Повільно простягла руку — вона була сліпа, але рука безпомильно вказала на чашу.
Стократ перехопив Джмеля за плече:
— Стривай, це отрута!
— Це послання, — дерев’яним голосом відгукнувся хлопець. — Це… послання для всіх. Кам’яна миска, срібна ложка — знак, послання для всіх, здатних смакувати. Горе тому, хто не взнає.
— Але їх отруїли!
— Вони отруїлися, — тихо поправив Джміль. — Отрута була в їхніх кубках… Пусти.
Він вивернувся з-під Стократової долоні й підійшов до стола. Старанно не дивлячись в обличчя мерців, зачерпнув ложкою синюватої рідини й підніс до губів. Зморщився. Похитнувся; Стократ опинився поруч з баклагою води напоготові: він уже помітив, що після кожної проби хлопцеві треба багато-багато чистої води.
— «Ми винні», — відпирхуючись, переклав Джміль. — «У порушенні… вискакуванні… злому протистоянні закону…»
— Може, в бунті?
— Точно, — Джміль вдячно на нього глянув.
— То це страчені бунтівники?!
Джміль жадібно напився. Промокнув губи.
— Дуже складне послання.
— Ти чудово даєш раду.
— Це високошляхетні лісовики… люди, які виступили проти чогось… закону, чи що… потім зізнались і вбили себе.
— Як шляхетно й зворушливо.
— Тобто насправді їх перемогли, і вони, щоб уникнути ганебної страти… отак.
— Навіщо нам їх показали?
Джміль знизав плечима.
Невідомо, чи розуміла сліпа дівчина хоч слово — але, коли Джміль повернув баклагу Стократові, вона відновила шлях, не озираючись, точно знаючи, що чужинці не відстануть.
Якщо ми сліпі в темряві, думав Джміль, то люди, які чують усім тілом, повинні бути безпорадні в тиші. Тому на цій галявині ніколи не буває тихо: сто струмочків розведено по жолобах, і кожний потік падає зі своєї висоти, і звук його, дзенькіт або шелест, означає для них те саме, що для нас — різьблена колона чи арка. Так вони прикрашають свій дім. І навіть майстер ніколи тут не був.
Барв тут не було — крім тих, що безкорисливо дарував ліс. Коричнева земля, темно-червоні стовбури й блідо-зелена глиця, і під сірим навісом — стіл, і на столі прилад для діалогу.
Джміль відчував, як стрибають його ребра в такт ударам серця. На тому краю стола непорушно сидів старий лісовик, його очей не було видно зовсім — і вилиці, й повіки, й лоба вкривала стара щільна вишивка. Рот був величезний, з великими губами, щільно стиснутий, ніздрі довгого тонкого носа посмикувались. Рука, біла, аж синя, з п’ятьма щільно стиснутими пальцями, вказувала місце навпроти.
— Тебе кличуть побазікати, — неголосно сказав Стократ.
Він стояв, опустивши руки, не торкаючись меча. Невідомо, що думали лісовики про його добрі наміри, але Джміль прекрасно розумів: ніякий чаклун-мечник не впорається з такою юрбою, озброєною отруєними стрілами.
— Джмелю? Тобі допомогти?
Перед старим стояло все потрібне для розмови: ряд вузьких, однакового розміру трубок, схожих на сопілки. Кубок. Кам’яна дошка зі смоляними візерунками, двоє шпиць, щоб переносити дрібні частки смаку. Великий кухоль на краю стола; поруч містилася під струменем водоспаду кам’яна чаша з проточною водою.
Джміль стяг з плеча свою торбу. Усе це добро, яким вантажений Стократів кінь… Його ж годину розбирати, всі ці смаки, яких він половину не знає… Його ж засміють, поки він ритиметься в сумках…
— Тобі допомогти? — знову спитав Стократ.
— Ага, — сказав Джміль слабким голосом. — Вивантажуй, будь ласка. Мені б тільки підготуватися…
Він роззирнувся.
Десятки людей сиділи й стояли під соснами. І чоловіки, й жінки були озброєні й насторожені. Візерунки на зашитих повіках говорили, напевно, про їхнє становище у суспільстві, про рід, про достаток. А може, взагалі ні про що не говорили, та й хто з жителів Макухи намагався це з’ясувати?
Стократ, не чекаючи повторного запрошення, знімав з коня торби й кошики. Джміль подивився на місце, приготовлене йому, — навпроти старого, з таким же набором трубок і кам’яною дошкою, навіть струмінь водоспаду був близенько, і чаша стояла під проточною водою.
— Треба все тягти сюди, — він почув свій голос, наче збоку. — Щоб усе було під рукою…
Майстер говорив: «Завжди тримай під рукою оцет, дрібно перемелену сіль, цукор і жовч, вони будуть потрібні в будь-якому посланні. А також май запас кривозірки й смолоскипа, їхній сік поєднуй три до одного, щоб одержати заперечення. Ніколи не позначай заготовки кольором: барвник, на першу пробу позбавлений смаку, може зіпсувати послання й навіть надати йому протилежного сенсу. Розпізнавай за запахом або запам’ятовуй, у якій пляшечці зберігаєш концентрат…»
Старий чекав. Дзюрчала вода. Кінь сумно колупав копитом буру глицю.
Зненацька дівчина, яка привела їх сюди, — дівчина в сірому балахоні, із зашитими повіками й двома світлими косами, — підійшла до Джмеля й провела долонею по лицю.
Рот її здивовано розтулився. Мабуть, її попереджали, що в чужинців очі на лиці, і очі відкриті — але вона не вірила.
За весь час своїх мандрівок Стократ ні разу не бував у такому дивному місці. І розумів, що навряд чи побуває. Навіть якщо вибереться з цієї халепи живий.
Ці люди зовсім недавно — може, учора — пережили потрясіння. Багатьох утратили. Ті, що сиділи мертві за покаянним зіллям, кого Стократ і Джміль бачили сьогодні, були чиїмись чоловіками, синами й братами. Ті, хто присудив їх до такого роду покаяння, — теж.
Ці люди погрожували отруїти колодязі й джерела «чужинцям», що живуть по сусідству. Ці люди були мисливцями, і їх не бентежив запах крові, але й душогубами вони не були, це Стократ міг сказати з певністю.
