Пентаграма - Несбьо Ю (смотреть онлайн бесплатно книга TXT) 📗

— А сподіватися на що?

— Якщо погодитися з припущеннями Харрі, вбивця скоро, втративши голову, влаштує бійню. В цьому разі його буде легко спіймати. В іншому разі вбивства будуть не такими частими, але, судячи з досвіду, спіймати його в осяжному майбутньому не вдасться. Вибирайте самі.

— І де, по-вашому, починати пошуки?

— Якби я вірив у статистику, як багато моїх колег, сказав би: серед енуретиків, шкуродерів, ґвалтівників і піроманів. Особливо піроманів. Але в статистику я не вірю. А оскільки альтернативних богів у мене немає, дам відповідь: уявлення не маю. — Еуне закрив фломастер ковпачком. Тиша стала гнітючою.

— Добре, хлопці, — підхопився Том Волер. — Доведеться трохи попрацювати. Спершу мені треба, щоб ви ще раз узяли свідчення в усіх, із ким уже говорили, перевірили всіх раніше засуджених за вбивство і подали мені список тих, кого судили за зґвалтування або підпал.

Спостерігаючи за тим, як Волер розподіляє завдання, Харрі відзначив подумки його впевненість, уміння прислухатися до ділових практичних зауважень підлеглих, а по відношенню до інших — силу та рішучість.

Годинник над дверима показував за чверть дев’яту. День тільки починався, а Харрі вже почувався безсилим. Як старий, умираючий лев перед прайдом, де він колись міг претендувати на роль ватажка. Не те щоб йому коли-небудь хотілося ним стати, але падіння однаково було жахливим. Усе, що йому тепер залишалося, це тихо лежати в надії, що хто-небудь кине йому кістку із залишками м’яса.

І кинули ж. І непогану кістку.

Від приглушеної акустики кімнати для допитів Харрі починало здаватися, ніби він говорить у перину.

— Імпорт слухових апаратів, — відповів невисокий товстун і огладив правою рукою шовкову краватку, що кріпилася до білосніжної сорочки непомітною золотою шпилькою.

— Слухових апаратів? — перепитав Харрі, роздивляючись виданий Волером протокол допиту. У графі «ім’я» було записано «Андре Кляузен», а в «професії» — «індивідуальний підприємець».

— Проблеми зі слухом? — поцікавився Кляузен із сарказмом.

— Гм... Значить, ви приходили в «Халле, Тюне і Веттерлід» обговорити слухові апарати?

— Я хотів провести оцінку договору про посередництво. Один із ваших люб’язних колег учора ввечері зняв із нього копію.

— Цю? — Харрі вказав на теку.

— Саме так.

— Я подивився на дату підписання договору. Два роки тому. Ви збиралися його поновити?

— Ні, просто хотів упевнитися, що не залишився в дурнях.

— Тільки зараз?

— Краще пізно, ніж ніколи.

— А постійного юрисконсульта у вас немає, Кляузен?

— Є, але боюся, під старість він почав здавати. — По­смішка Кляузена зблиснула золотим зубом. — Я попросив улаштувати ознайомлювальну зустріч, аби почути, що ця контора може мені запропонувати.

— Ви домовилися про зустріч перед вихідними? З конторою, яка спеціалізується на стягненні боргів?

— Я зрозумів це тільки в ході зустрічі. Вірніше, того короткого уривка, після якого почалась уся ця метушня.

— Але якщо ви шукаєте нового адвоката, то зустріч напевно призначили декільком. Можете назвати їхні прізвища?

В обличчя Кляузену Холе не дивився. Ще вітаючись із ним, Харрі зрозумів, що його співрозмовник не з тих, чий вираз обличчя видає думки. Можливо, через природну потайливість, або професію, для якої потрібна незворушність преферансиста, або отриманого виховання, яке прищепило йому думку про те, що витримка — велика чеснота. Тому Харрі шукав інші ознаки, щоб здогадатися, бреше Кляузен чи говорить правду. Наприклад, чи не проведе він зайвий раз рукою по краватці. Не провів. Кляузен просто сидів і дивився на Харрі з-під напівопущених повік, наче те, що відбувається, йому не те щоб неприємне, але нудне.

— Більшість адвокатських контор, які я обдзвонив, не збиралися планувати зустрічі до закінчення сезону відпусток, — відповів він. — А «Халле, Тюне і Веттерлід» виявилися куди більш чуйними. Скажіть, мене в чомусь підозрюють?

— Підозрюють усіх, — сказав Харрі.

— Fair enough [13], — відгукнувся Кляузен із прекрасною англійською вимовою.

— Рідною мовою, я помітив, ви говорите з невеликим акцентом.

— Справді? Хоча останніми роками я часто буваю за кордоном. Напевно, тому.

— А куди ви їздите?

— Узагалі-то здебільшого по Норвегії. Відвідую лікарні та різні установи. Решту часу проводжу в Швейцарії, на заводі-виготовлювачі. Продукція вдосконалюється, треба бути в курсі. — І знову в його голосі почулося кепкування.

— У вас є дружина? Діти?

— Якщо ви ознайомилися з паперами, які вже заповнив ваш колега, то знаєте: я не одружений.

Харрі знову втупився в протокол:

— Ясно. Значить, ви живете сам... е-е-е... на вулиці Гімле-террассе?

— Ні, — відповів Кляузен. — Я живу з Трулсом.

— Ага. Зрозуміло.

— Чи зрозуміло? — Кляузен усміхнувся, і повіки опу­стилися ще трохи нижче. Трулс — золотистий ретривер.

Біль розламував голову, боліли навіть очі. До обіду Харрі треба було взяти свідчення ще у чотирьох осіб, сил на це в нього вже не залишалося.

Він попросив Кляузена ще раз розповісти все, що сталося, з тієї миті, як він увійшов до будівлі на площі Карла Бернера, і до приїзду поліції.

— Із превеликим задоволенням, інспекторе, — байдуже відповів той.

Відкинувшись на спинку крісла, Харрі почав слухати плавну й упевнену розповідь Кляузена про те, як він приїхав на таксі, дістався потрібного поверху ліфтом і, поговоривши з Барбарою Свендсен, п’ять чи шість хвилин чекав, коли вона повернеться з водою. Не дочекавшись, пішов самостійно шукати двері з табличкою «Халле».

Харрі побачив позначку Тома Волера: Халле підтвер­джував, що Кляузен постукав до нього в кабінет на початку шостої.

— Ви не бачили, як хто-небудь входив або виходив із жіночого туалету?

— Від стійки, де я чекав, дверей не видно, а коли я пішов по коридору, по дорозі нікого не зустрів. Це я повторюю вже не вперше.

— І не востаннє. — Харрі голосно позіхнув і провів рукою по обличчю.

У цей момент у віконце кімнати для допитів постукав Магнус Скарре. Він показав на годинник. У чоловікові за його спиною Харрі впізнав Веттерліда. Кивнувши, він востаннє поглянув на папери.

— Тут сказано, що при вас до приймальні ніхто підозрілий не входив і не виходив.

— Усе вірно.

— Тоді спасибі вам за сприяння. — Харрі повернув протокол у теку і зупинив запис на диктофоні. — Упевнений, ваша допомога ще знадобиться.

— Підозрілий ніхто, — повторив Кляузен, підводячись.

— Що?

— Я сказав, що не бачив у приймальні нікого підозрілого, але заходила прибиральниця...

— Так, ми з нею розмовляли. Вона сказала, що прямувала на кухню і нікого не бачила.

Харрі встав і подивився на список. Наступний допит свідка — чверть на одинадцяту, кімната номер чотири.

— І ще кур’єр, — додав Кляузен.

— Кур’єр?

— Так. Вийшов із коридору якраз перед тим, як я вирушив шукати Халле. Привозив щось, а може, доставляв. Чому ви так на мене дивитесь, інспекторе? Звичайний кур’єр-велосипедист. Для адвокатської контори, чесно кажучи, нічого підозрілого.

Через півтори години, перевіривши «Халле, Тюне і Веттерлід» й усі до єдиної служби кур’єрської доставки в Осло, Харрі точно знав: у понеділок компанії ніхто нічого не доставляв і не привозив.

Через дві години після надання свідчень Кляузену знову довелося відвідати поліцію, цього разу, щоб описати кур’єра...

Втім, багато чого від нього домогтися не вдалося. Зріст — близько метра вісімдесяти. Нормальної статури. Пильно Кляузен його не роздивлявся. Та й узагалі чоловікам це не цікаво і не личить, зауважив він і повторив, що кур’єр був одягнений як завжди: жовто-чорна вузька футболка, короткі брюки та велосипедні черевики, які клацали, навіть коли він ступав по килиму. Обличчя закрите шоломом і чорними окулярами.

— А рот? — запитав Харрі.

— А рот білою пов’язкою, — відповів Кляузен, — як у Майкла Джексона. Я так розумію: кур’єри надівають їх від вихлопних газів.