Калейдоскоп часу - Денисенко Лариса (книги хорошего качества TXT) 📗
«Ма, привіт, це я». – «Доброго дня, Максе, щось сталося? Ти не міг би не зловживати цим «привіт», коли ми вітаємося, ми ділимося енергетикою, я ж тобі говорила, і треба, щоб ця енергетика несла виключно позитивну еманацію. Ти тільки вслухайся: доброго дня, я вітаю вас, ваше здоров’я…» – «Міг би, о’кей. Ма, мені необхідно з тобою поговорити, зі мною щось не те». – «О’кей. З ким ти спілкуєшся, любий? У тебе проблеми? Синку, у мене зараз зовсім немає часу, але я можу тобі порадити іншого, дуже гарного спеціаліста». – «Ма, думаю, що мені потрібна ти як ма, а не як к.п.н.». – «Д.п.н. – ти хотів сказати, любий». – «Ну, ма, це ж неважливо». – «Я не думаю, що це неважливо, синку, це три роки наполегливої праці, кілька десятків нахабних нездар-аспірантів та рік принижень у ВАКу, я вже не кажу, скільки це коштувало в матеріальному вимірі».
«Батько одружується». – «Максе, якщо ти думав, що я про це нічого не знаю, і вирішив повідомити, то дякую, але я про це знаю. У тебе все?» – «Ні, насправді я хотів із тобою поговорити про Кляту Шу, його майбутню дружину. Тобто не про неї, а про мене з огляду на неї, про батька з огляду на неї та мене і все таке інше». – «Яке таке? Тобі двадцять чотири роки, у тебе вища освіта, нормальне виховання та якісне походження, як ти можеш дозволяти собі настільки нехтувати рідною мовою?» – «Я не нехтую, я знервований». – «Не бачу підстав нервуватися. Твій батько нарешті відчув, що він – доросла людина, для дорослих людей цілком нормально одружуватися та брати відповідальність за своє життя. Олександра також, наскільки мені відомо, не підліток. Чого тобі нервуватися, я не розумію, це взагалі не мусить тебе обходити». – «Ма?» – «Слухаю тебе, синку, щось іще?» – «Та ні. Нічого. Ти права. Дякую, що вислухала». – «Прошу, любий. Ти ж мені не чужа людина. Мої вітання всім!»
Колись мати збиралася на похорон чоловіка Ірини – жінки, що допомагала їй готувати. «Ма, а ти чого туди йдеш?» – запитав я. – «Розумієш, Іра для мене не чужа людина, – почала мати, – вона допомагає мені психологічно розвантажуватися, усвідомлювати, що я дещо тямлю в кулінарії». Я теж був для матері не чужою людиною. Мабуть, я допомагав їй усвідомлювати, що вона вміє народжувати дітей.
5
Так ведеться, що в кожного з нас є люди, яким необхідно повідомляти про певні зміни у твоєму житті. Наприклад, про похорон. Про народження дитини. Або про весілля. Зазвичай ти таке робиш не тому, що тебе нестерпно тягне поінформувати людину про перебіг свого життя, а тому, що не хочеш ображати замовчуванням подій. У когось таких людей надзвичайно багато, у когось, може, й одна. У мене також були такі люди. Їх навіть можна було згрупувати. Родинна група: мати та батько. Офісна група: співробітники офісу, з якими разом ми працювали від дня народження контори. Дружня група: Марлен, московська Ганна, а також три її колишні чоловіки.
На відміну від московської Ганни, я товаришувала з усіма трьома її колишніми чоловіками. Арсен був митцем, спочатку він працював із видатним декоратором, а згодом вирішив, що його талант не має бути спрямовано на те, щоб вигадувати райські кущі для концерту оголених солоденьких дівчаток. Тому він почав пити та малювати для себе. Грошей у нього не було, він їх не прагнув, але це не заважало йому сидіти в Ганни на шиї. Потім його піймала у свої палкі обійми слава, і він вирішив, що такому класному хлопцеві необхідно знайти Справжню Неординарну Жінку. Така знайшлася в особі доньки відомого європейського кінорежисера, вона приїхала до Самари вивчати російську мову та допомагати російським дітям усвідомити своє місце під сонцем. Ганна сказала, що в принципі відразу його зрозуміла. Якби вона зустріла якогось навіженого сина відомого європейського режисера, вона б теж не розгубилася.
Другий чоловік Ганни, Алекс, був літературним критиком. У нього було руде хвилясте волосся та блакитні очі. Алекс легко здобув мою прихильність тим, що щиро вважав мої очі найрозумнішими з усіх, які він бачив. Це мене вразило. Таке про мене ще ніхто не казав. Він навіть вибачав мені незнання імен одіозних російських літературних діячів минулих століть. За розум у моїх очах можна було й не таке пробачити.
Третій чоловік Ганни, Антон, був вигадником. Байдуже, де і ким працював, – він постійно щось вигадував: роботу, сценарії, проекти, людей. Він вигадував жінок, із якими зустрічався, жінок, із якими спав, він вигадував самого себе. Це був нескінченний процес, паралельний до Божої праці. Він не міг інакше. Якщо в наших стосунках з Арсеном я була прихильницею його таланту, а він цінував моє ставлення до його робіт; з Олексою ми обговорювали книжки, які читали стосами, то з Антоном мені було просто весело. Напевне, мені подобалося те, як він вигадав мене. Ганні та трьом її колишнім чоловікам я написала листів. Тепер вони почуватимуться обізнаними.
Я б залюбки написала листа і мамі, але в нас із нею були не такі стосунки. Мати була жадібна до деталей, вона прагнула знати все. Ні, навіть не так. Мати прагнула почути якомога більше слів, справжнє знання не було метою, вона хотіла слухати і робити свої припущення, мої висновки її не дуже хвилювали. З батьком набагато простіше. Йому не потрібні слова, він на них не концентрувався, головним для батька завжди був мій стан, який не можливо озвучити. Можливо, батько, як і всі технарі, не дуже довіряв мові, він дивився мені в лице, дослухався до інтонації, слова і події були неважливі, головне, щоб мені було добре, а це видно по очах.
Одного разу, у ті часи, коли мені виповнилося чотирнадцять і я почала вести статеве життя (я розумію, дехто подумає, що це зарано, фактично фальстарт, – сперечатися не буду, але так уже сталося), батьки виїхали за місто, а ми з моєю тодішньою подругою запросили до мене наших молодих людей. І вони не забарилися прийти. Пам’ятаю, як я дочепурилася до того, що вирядилася в мамчин халат, який батько привіз їй із Німеччини. Він був величезним, занадто теплим, простьобаним, бордово-коричневого кольору, силует «під пасок». Напевне, я його вдягла, щоб відчути себе справжньою господинею хати: у халаті з нафарбованими губами! Уже звечоріло, ми почали розважатися, кожна пара в окремій кімнаті. І не почули, як хтось увійшов до нас. Я сиділа на своєму хлопцеві лицем до дверей, тому примітила батька, який подивився в моє обличчя, побачив, що я не одна. Не думаю, що він концентрувався на тому, чим саме ми займаємося, а тільки привітався: «Привіт, орли!» Коли за кілька секунд після цього заглянула мама, все виглядало більш драматично. З її рук вислизнув кухоль, по підлозі покотилися лісові суниці, мати закрила обличчя руками та вибігла геть.
Після того, як я провела хлопців і свою подругу, сполоханих, але веселих, мати сказала, що ми маємо поговорити, і в мене всередині все стиснулося до карликових розмірів. Важко дихати карликовими легенями. Я очікувала, що зараз мати почне говорити про те, що з мене виросла повія, що це неприродно в моєму віці – злягатися з дорослими хлопцями, але ні.
Мати сказала таке: «До нормальних дівчат хлопці приходять із трояндами. А до вас? До вас із пляшками!» Мати плакала. Вона жодного слова не сказала про те, що бачила нас разом у такій недвозначній позі, вона не потребувала моїх пояснень, мати відгороджувалася від дійсності.
Насправді не можна було не помітити, що в мене розпочався новий етап життя. Такого життя, у яке час від часу входить чоловік. Моєму першому чоловікові на той момент уже перевалило за двадцять, і неважко було здогадатися, що ми не пригощаємо одне одного морозивом та не дивимося на зірочки. Тобто все це ми також робили, але заразом з іншим! Для мами збереження легенди про мою цноту, навіть не для інших, не в очах подруг, а у своїх власних, було набагато важливішим, ніж мої голі груди, які нахабно вказували своїми гострими сосками на неї, розгублену фею лісових суниць, що застигла у дверях. Я була хорошою та доволі слухняною дівчинкою, добре вчилася, не крила рідних матюками, не напивалася, як свиня. Такі дівчатка не можуть бути нецнотливими в чотирнадцять років. Так думала мати. Тому я мусила зберегти цноту в будь-який спосіб, так матері було легше жити.
