Оповідання - Васильченко Степан Васильевич (книги онлайн полностью TXT) 📗
Вилізши з-під мосту, Щур, не гаючись, махнув слідом за дівчатами. Геть-геть мріли в темряві їх тіні. Зразу забув про директора, в голові знову випливала одна Оксана. Наздоганяє, радіє. Ускочив у гурт, оддихається, піт витирає.
- А я вже думав, що розгубився з своєю Оксаною.- Озирається навкруги.- А де ж це вона?
- Хто такий? - питають, дивуючись, дівчата.
- Та Оксана ж!
- Яка Оксана? Немає в нас ніякої Оксани.
- Що це йому, приснилось? - Дівчата зареготали на всю вулицю. Придивляється Щур - не ті дівчата! Вискочив як опарений, подався далі.
Десь колядували на одному й на другому кутку.
Щур спинився на часинку, подумав і, спотикаючись, погнав у переулок.
«А що, як уже не знайду її?» - промайнула в голові думка... Шкода стало. А серце забунтувало, замутило, давай, хоч із огню! Біжить, спотикається.
Коло семінарської брами широка та довга лавочка, навпроти стара верба дуплината віти перекинула мало не через увесь шлях; місяць підбився вище; отемнів сніг, посинів. Скрипить мороз, аж до ніг в’язне. Коло лавочки спиняються семінари, вертаючись із гульні. Одні сидять, другі стоять. Позіхають, базікають про те, про се, а спати не йдуть. Ніч гарна - не пускає.
- Е-ех! - позіхнув хтось у гурті, аж луна пішла кругом.- Поборотися б з ким оце абощо...
- Гляньте - вже й Щур наш кудись почав стежку топтать!
- Де блукав, Щуре? - звертається до Щура один із семінарів.
Щур стомлений, сумний, усилу волоче ноги; сів на краєчку на лавочці, мовчить.
- Гляньте, хлопці, щось із Щуром нашим подіялось,- гомонить хтось; до Щура: - П’яний, чи що?.. Чи, може, хто побив?
Щур нижче схиляє голову й набирає таємничого, сумного вигляду.
- Що таке йому справді?
- Щуре, що тобі?
Щур зітхає важко-важко, смутно:
- Пропала Щурова головонька - от що! - невесело од-повідає він.
- Та що ж таке сталося?
- Таке сталося, що доведеться, мабуть, помирать: дівчина причарувала!
Засміялися всі, загомоніли:
- Це тебе, Щурику? Як? Де?
Насторожились.
Щур почав розповідати.
Збились кругом Щура, слухають, примовкли.
Розповідає біду свою Щур, зітхає, журно головою похитує, та й сам собі вже дивується, чи це справді йому така туга, чи більше напускає на себе.
Стрепенулась бурса; де ті й позіхоти поділися - аж очі засіяли: запахло роботою.
- Та де ж вона? Та звідки? Та з себе яка?
- Кажу ж, що як крізь землю провалилась... Нічого тепер не знаю.
- А гарна, кажеш, дуже?
- Живу - не бачив, і умру не побачу такої! - гаряче одмовляє Щур.- Та ще й звуть Оксаною! Дівчата, чи не бачили, чи не чули про мою Оксану? - Передає він мову до дівчат, що веселим гуртом проходять під вербою мимо семінарів.
- Еге, упустив Оксану, тепер не впіймаєш! - жартують звідти - вони вже про те знають.
Бачать бурсаки - коли й жарт, то жарт цікавий: зашуміли.
- Хіба ж таки ми не знайдемо тії вражої Оксани? Гайда з нами, Щуре: ми її із землі тобі видеремо!
Знялися табуном, швидко, як горобці, полинули на село.
Рипить сніг, тріщать тини...
Уличка узенька, темна. Загнали в куток дівчат цілу валку - й тікати немає куди.
- А признавайтесь, дівчата, котра з вас Оксана?
Дівчата пручаються, регочуть, закривають хусткою лице.
- Сюди, Щуре! Може, оце вона, Оксана? Чи не оце вона? - Смичуть Щура на всі боки. Щур ходить по гурті, приглядається до чорних брів, до білого личка.
- Ні, не вона! - лунає смутно його голос.
- Кого вам треба, паничі? Може, ми вам скажемо! - питаються дівчата. Раді, що трапилась весела оказія.
- Оксани нам треба.
- Чиєї? Якої Оксани? Оксан, може, є багато на селі.
- Нам треба тієї Оксани, що найкраща за всіх.
- Нема в нас такої; ми всі - найкращі! - дзвенить на морозі веселий голос.
- Ось придивіться-но до нас!
Назустріч ішов другий дівочий гурт.
Половина бурсаків, мов по команді, наскоком побігла до другого гурту... Знявся гармидер. Через улицю перегукувались:
- А що, у вас немає?
- Немає. А у вас?
- Не видно.
- Та як же її впізнати?
- Щур, як упізнати твою Оксану?
- Подивися на очі - як серце заб’ється - ото й вона! - отак каже Щур.
- Ось сюди! У мене вже б’ється!
Регіт...
Тим часом дівчата знишка щось пошепотіли.
- Осьде Оксана! Я - Оксана! Тут Оксана! - Посипали вони як з мішка.
Із улички висипала третя тичба дівчат, почула теє й собі:
- Не вірте їм: Оксана осьде, у нас!
Незабаром скрізь по селу було повно Оксан. Бурса розбіглася по дівочих гуртках. Кождий шукав уже собі Оксани по мислі.
Сміх. Галас.
Гомін розплився по селу, як вода. Скрізь було повно співу й музики: мов заведені грамофони, лунали колядки, співав скрізь під ногами сніг, голоси гули, мов на органи грали.
Місяць у небі, білий дід старезний,- і той, здається, увійшов у змову з молодими. Бігає разом із ними; вони - долі, він - у небі: мотається - куди вони, туди й він. То з одного боку забіжить, то з другого, висвічує, допомагає шукати тієї Оксани.
Засвітив окно десь, аж закуріло, іскрами мов зорями геть-геть сніги усіяв. Дмухнув, свінув на сад, що рясно білою повиссю вквітчався - і перед очима, мов із землі, первісний сивий ліс поріс, укутався буйним білим мохом.
Стоїть Щур на роздоріжжі. Коло його - вірний товариш і земляк - Кушнір.
Всі вже мали собі по Оксані - не знайшов тільки своєї Щур.
Оббігали всі закутки в селі: мов привид який - зникла. Стоять думають.
- А чи не піти нам іще туди, за міст? Напевне, вона звідти! - радить товариш.
Щур вагається: смілива це річ - ходити за міст бурсакові, небезпечна. Коли ж і Оксану ще раз побачити пориває.
Пригадалось, осміхнулося здаля мармурове личко... Хитнув головою:
- Ходім!
Місяць світить скелю.
Під скелею - чепурненька хата з віконницями й ганком. На порозі одчинених сіней стоять двоє дівчат.
Підійшли до їх бурсаки, приглядаються. Дивляться на їх дівчата. Несподівано одна з їх плеснула в долоні.
- Оксано, ось той панич, що тебе шукає! - крикнула вона в сіни.
Серце в Щура забилось-забилось...
Прожогом - у сіни; за ним - Кушнір.
В сінях було тісно, стояв гомін і сміх, коли ж тільки вскочили туди бурсаки,- всі одразу змовкли.
Було темно, проте було помітно, що там стояв цілий квітник дівчат.
- А де тут Оксана? - голосно промовив Щур, розглядаючи дівчат у обличчя.
- Тікайте, паничу! - шепнула якась затурбовано Щурові на ухо.
- Що таке? - не зрозумів Щур.
Зразу кашкет підскочив у його на голові і злетів додолу. Разом із тим заболіли в’язи.
«Що за оказія?» - думає Щур, нагинаючись за кашкетом.
Гупнуло щось поблизу, і такимо ж чином підскочив кашкет на голові у Кушніра.
- Хто це такий? - сердито крикнув Кушнір.
Аж тут несподівано посипались бухани й зашийники на товаришів з усіх боків.
Зареготали невидимі в темряві баси; в кутку сіней блиснула в чиїхось губах цигарка, осяявши на мить чиїсь гаком закручені молодецькі уси.
- Каменотеси!! - сполохано, як на пожежу, крикнув Кушнір і метнувся з сіней, як із огню.
Щур за ним як вихор.
Тікали скільки було духу, спотикалися, падали, губили калоші.
«Дз! дж!» - шуміло вслід їм каміння й печиння.
На заріччі, в другій частині села, де були порозкидані поміж скелями каменоломні, жили в чепурненьких міщанських хатках чорноокі парубки з італійськими прозваннями - каменярі, або каменотеси.
З давніх-давен, чи не з того саме часу, коли було сюди з великого міста винесено семінарію, між каменотесами й бурсаками не втихала ворожнеча, як водиться, за дівчат.
В пам’ятку бурсаків зберігалися згадки про гуртові наскоки однієї сторони на другу, про окремих героїв як і з того, так і з другого боку; зберігалися, поетизувалися і передавались з одного семінарського покоління в друге, як священні бурсацькі саги.
