Енн із Зелених Дахів - Монтгомери Люси Мод (читать полностью книгу без регистрации .TXT) 📗
У Брайт Рівер, коли він туди дістався, ніякого поїзда не виявилося, тож Метью подумав, що приїхав зарано. Відтак прив’язав кобилку на подвір’ї невеличкого готелю й пішки рушив на станцію. На довгій майже безлюдній платформі не було нікого, крім дівчинки, що сиділа в самому кінці на купі акуратно складених покрівельних дощок. Метью, відзначивши хіба, що це дівчинка, прослизнув повз неї якомога швидше, намагаючись не дивитися в її бік — інакше він би неодмінно помітив напружену скутість і очікування у виразі її обличчя та позі. Вона сиділа й чекала чогось чи когось, а що інших справ, окрім сидіти й чекати, не мала, то сиділа й завзято чекала.
Метью перестрів начальника станції, що замикав касу й збирався йти додому вечеряти, і спитав, чи скоро прибуде вечірній поїзд.
— Той, що о п’ятій тридцять? Він уже прибув і поїхав півгодини тому, — відповів цей бравий службовець. — 3 нього, до речі, зійшов один пасажир, він на вас чекає. Маленька дівчинка. Онде вона сидить, на дошках. Я запропонував їй перейти до зали очікування для дам, та вона дуже серйозно повідомила, що воліє лишатися назовні. — Тут більше простору для уяви, — отак вона сказала. Їй-бо, вельми цікаве дівча.
— Я приїхав не по дівчинку, — спантеличено промовив Метью. — А по хлопчика. Він мусить бути десь тут. Пані Спенсер мала привезти його з Нової Шотландії.
Начальник станції присвиснув.
— Тут, мабуть, сталася якась помилка, — відказав він. — Пані Спенсер вийшла з поїзда із цією дівчинкою й передала її під мою опіку. Сказала, що ви із сестрою берете її на виховання із сиротинцю, і що сьогодні ж по неї приїдете. Більше я нічого не знаю, і ніяких інших сиріт тут не переховую.
— Не розумію, — безпорадно пробурмотів Метью. Як би йому хотілося, щоб тут була Марілла: вона б неодмінно дала цьому раду.
— Спитайте ліпше в самої дівчинки, — недбало кинув начальник станції. — Вона вам усе пояснить, за це ручаюся, на язик вона, далебі, проворна. Може, у них там не було такого хлопця, як вам треба.
Тож він собі, зголоднілий, безтурботно заквапився геть, а горопашний Метью мусив іти до дівчинки — до тієї дивної дівчинки — до тієї сироти — і розпитувати її, чого це вона виявилася не хлопцем. Та він радше би в лев’яче лігво зайшов, але що було вдіяти? Метью розпачливо розвернувся й почовгав платформою до неї.
Дівча не зводило з нього очей іще відколи він проминув її; дивилося на Метью й зараз. Він на неї не дивився, та навіть якби й кинув оком — не розгледів би, яка вона була. Втім, звичайний спостерігач побачив би дівчинку років одинадцяти в дуже тісній, короткій, неоковирній напівшерстяній сукенці жовтувато-сірого кольору. На голові в неї був вилинялий коричневий матроський капелюшок, з-під якого вздовж по спині збігали дві товстелезні сліпучо-руді коси. Личко, худеньке й бліде, рясно всіяне ластовинням, із широким ротом і великими очима, які видавалися то зеленими, то сірими, залежно від освітлення й настрою дівчинки.
Ось що побачив би звичайний спостерігач. Незвичайний — пильний і проникливий — певне, зауважив би ще й гостре чітке підборіддя, жвавий розум і цікавість в очах, гарні, чітко окреслені губи, опукле високе чоло — одним словом, непересічну душу, що оселилася в тілі цієї маленької сирітки, якої так сміховинно боявся Метью Катберт.
Зрештою Метью не довелося терпіти жахливу муку, заговорюючи до дівчинки першим: щойно вона збагнула, що він іде до неї — підвелася, однією худенькою смаглявою рукою вхопила ручку свого бувалого в бувальцях старомодного саквояжа, а другу простягла йому.
— Я ж не помиляюся — ви Метью Катберт із Зелених Дахів? — пролунав її дзвінкий чистий голосочок. — Дуже рада вас бачити. Я вже починала боятися, що ви по мене не приїдете, і уявляти всі ті речі, які могли вам завадити. І я вирішила, що коли ви сьогодні не приїдете, то я перейду колію, залізу на оту дику вишню біля повороту й так буду спати всю ніч. І мені було б зовсім не страшно, бо це дуже гарно — спати під місячним сяйвом на дикій вишні, коли вона квітне й стоїть уся аж біла. Ви теж так думаєте, правда? Можна собі уявляти, що я в мармуровому палаці. А якби ви не приїхали сьогодні, то я була би впевнена, що обов’язково приїдете завтра вранці.
Метью боязко взяв її худеньку долоньку у свою, і тут-таки й вирішив, що йому робити. Він ніяк не міг сказати цій дитині із сяючими очима, що сталося непорозуміння — отже, він повезе її додому, і хай там це зробить Марілла. Яка б там помилка не була, а залишати її в Брайт Рівер не можна, тож усі питання й пояснення зачекають до Зелених Дахів.
— Вибач, що я спізнився, — зніяковіло промовив він. — Ходімо. Конячка стоїть отам у дворі. Давай мені саквояж.
— О, та я сама, — весело відповіла дівчинка. — Він неважкий. Хоч я й поскладала туди всі свої земні пожитки, але він зовсім не важкий. А ще його треба нести в один-єдиний спосіб, інакше в нього ручка відірветься, тому краще я сама понесу, бо я знаю, як треба. Це дуже-дуже старий саквояж. Ох, я така рада, що ви приїхали, хоч і спати на дикій вишні було би гарно. Нам же далеко треба їхати, правда? Пані Спенсер сказала, що вісім миль. Це добре, бо я так люблю їздити! І як чудово, що я тепер з вами житиму й буду ваша. Я ще ніколи нічия не була — так, щоби по-справжньому. Та найгірше було в сиротинці. Я там провела чотири місяці, але цього було достатньо. Ви, мабуть, ніколи не жили в сиротинці, тому ви не зрозумієте, як це. А це гірше, ніж ви навіть можете собі уявити. Пані Спенсер каже, що так говорити — гріх, але я ж не хотіла грішити. Адже легко нагрішити, коли ти не знаєш, що це гріх, правда? Тобто в сиротинці всі були хороші. Але там так мало простору для уяви — хіба коли на інших сиріт дивитися. Так цікаво уявляти про них різне: наприклад, що дівчинка, яка сидить поруч із тобою, насправді донька графа, яку ще зовсім маленькою викрала від батьків лиха нянька, а тоді померла, і навіть не встигла зізнатися. Я часто вночі не могла заснути, лежала й уявляла всілякі такі речі, бо вдень зовсім не було часу. Це тому я, напевно, така худа — а я таки страшенно худа, правда? Худюча як тріска. Але я люблю уявляти, що я гарненька пампушечка з ямочками на ліктях.
Тут попутниця Метью вмовкла — по-перше, тому що засапалася, а, по-друге, треба було уже сідати до брички. Вона не промовила й словечка, аж доки вони виїжджали із села й спускалися зі стрімкого пагорба. Дорога тут так глибоко врізалася в м’який піддатливий ґрунт, що порослі квітучими дикими вишнями й тендітними білими берізками узбіччя здіймалися на кілька футів над їхніми головами.
Дівчинка простягла руку й відламала гілочку дикої сливи, що ковзала по боці брички.
— Гарно, правда? Що вам нагадує це дерево, яке схиляється над нами із кручі, усе таке біле й наче закутане в мереживо? — спитала вона.
— Ну-у-у… не знаю, — відповів Метью.
— Та звісно ж, наречену в білій сукні і з таким гарним серпанком, ніби ранковий туман. Я ще ніколи не бачила нареченої, але добре собі уявляю, яка вона має бути. А сама я навіть не думаю, що колись буду нареченою. Я зовсім негарна, і ніхто не захоче зі мною одружуватися — хіба якийсь чужоземний місіонер. Вони не мають бути дуже перебірливі, як мені здається. Але я все-таки сподіваюся, що колись уберу білу сукню. Мабуть, це і є найбільше земне щастя. Я так люблю гарний одяг. Але в мене взагалі ніколи не було жодної гарної сукні — зате я маю, про що мріяти, правда? А ще можна собі уявляти, ніби я дуже пишно вдягнена. Мені сьогодні, коли я вибиралася із сиротинцю, було так соромно, що мушу їхати в цій старій бридкій сукні. Але в нас усі сироти в таких ходять. Це ще торік узимку один торговець із Гоуптона пожертвував сиротинцю триста ярдів тканини. То деякі люди казали, що це він просто ніяк не міг їх продати, але я вірю, що він це зробив від щирого серця, тому що був добрий, — адже так краще, правда? Коли ми сідали в поїзд, я почувалася так, наче всі довкола дивляться на мене й жаліють. Але я взялася до роботи й почала уявляти, що насправді вбрана в дуже гарну блакитну шовкову сукню — бо коли вже уявляєш, то можна уявляти й щось путяще — і в такий великий капелюх, із квітами й перами, і щоб вони так колихалися, і що в мене ще є золотий годинник, і лайкові рукавички, і туфельки. І тоді мені стало набагато веселіше, і вже решту дороги я почувалася так добре, як тільки могла. І на пароплаві мене нітрохи не нудило. І пані Спенсер теж, хоч її зазвичай нудить. Та вона сказала, що не мала на це часу, бо стежила, щоб я не впала за борт. І ще сказала, що в житті не бачила такої дзиґи, як я. Але якщо її через це навіть і не почало нудити, то, може, це велика Божа ласка, що я така дзиґа, правда? А я так хотіла побачити все, що є на тому пароплаві, бо я ж не знаю, чи випаде мені ще колись така нагода. Ох, скільки я побачила квітучих вишень! Мабуть, Острів Принца Едварда — це найбільш квітуче місце у світі. Я вже його дуже полюбила. Таке велике щастя, що я житиму саме тут. Я чула, що цей острів страшенно гарний, і завжди уявляла, ніби я там живу, але ніколи не думала, що воно й справді так буде. А як чудово, коли твої мрії здійснюються, правда? Які кумедні ці червоні дороги. Коли ми сіли на поїзд у Шарлоттауні й за вікнами теж почали миготіти червоні дороги, я спитала в пані Спенсер, чому вони червоні, а вона сказала, що не знає, і попросила заради всього святого більше ні про що її не питати, бо я вже, напевно, з тисячу питань їй поставила. Та воно, мабуть, так і було, але як же тоді ще дізнаватися щось нове, якщо про нього не розпитувати? А все-таки, чому дороги червоні?
