Сад Гетсиманський - Багряный Иван Павлович (читаем книги онлайн бесплатно полностью .TXT) 📗

VII

І на третій день не покликано Андрія на допит. Не покликано й знов... Далі Андрій збився з рахунку, котрий день «п’ятий, а котрий десятий — все змішалося в суцільну кашу, чадний, тяжкий сон, фантастичне марево, в якому не було ані початку, ані кінця, марево, зіткане з «валетів в замок» і «валетів в йолочку», «повєрок», гримання засувів, криків десь і гудіння машин, ходіння голяком «на оправку», пайок хліба, блощиць, снів сидя, снів лежачи, снів на одній нозі, нічних сонних візій реальної дійсності, яка перевершувала найдикіші візії, чиряків, безглуздого сміху, стогону й пригод Трьох мушкетерів, походеньок Тіля Уленшпігеля... Пригод Дон-Кіхота... І чекання, чекання. День третій ще був відзначений чітко — третього дня вмер Ягельський. Він умер увечері, а вмираючи, спричинився до неприємних комплікацій, чим і відзначив цей вечір особливо. Найперша комплікація була та, що, вмираючи, він потребував випростатися, а не було як — бо вмирав він після команди «спать!», коли всі вляглися, зайнявши геть всю підлогу до останнього сантиметра. Насупроти Ягельського лежали Узуньян і Азік — між цими двома приходилися ноги Ягельського, що корчилися передсмертним корчем і намагалися все якнайдалі випростатися. Ця комплікація потягла цілу низку інших. Узуньян і Азік. страшенно бридилися. Особливо довготелесий Узуньян. Агонізуючи, Ягельський простягав ноги, а Узуньян відпихав їх назад, підгинаючи їх своїми довжелезними клешнями. Знову випростувався Ягельський і знову підгинав його Узуньян. Іноді допомагав йому Азік. А вся камера спостерігала це й чомусь зовсім не реагувала — ніби було всім байдуже. Андрій що лежав поруч з Ягельським (бо Охріменко перейшов на місце Свистуна), був тим страшенно вражений, нічого подібного йому ще не доводилось бачити, хоч бачив він багато різного, дивовижного. Він дивився, як Узуньян і Азік пхали ногами умираючого товариша нещастя (а решта були до того зовсім байдужі), і в середині йому підіймалася буря. Може, тому, що він недавно з «волі» й ще не встиг огрубіти й зхаміти в виключно жорстоких умовах — в таких умовах бо всі істоти загризають самі себе. Буря в ньому наростала, але він стримував її й звернувся до Узуньяна й Азіка якнайспокійніше: — Гало, дорогі сусіди! Дайте чоловікові вмерти спокійно, не руште його ніг. Але то не допомогло. Узуньян пхав холодні ноги нещасного все енергійніше, ще й шепочучи прокляття та висловлюючи мімікою свою безмежну огиду, бо ж той, що вмирав, не був вірменин! А Ягельський все уперто випростувався. Андрій підніс голос вище й запропонував обом сісти й почекати трохи, поки Ягельський вмре, бо лишилося вже небагато, хоч він так уперто й чіпляється за життя й не хоче вмирати. У відповідь Узуньян зашипів і вибухнув паскудною лайкою, як то вміють лаятись вуркагани й вірмени. Андрієві кров бурхнула до обличчя, він сів ураз і гримнув на повен голос осатаніло: — Встать!! Сволота! Узуньян і Азік схопилися, мов підкинені пружиною, з наміром кинутися на Андрія, забризкали слиною: — Ах ти ж петлюрівська наволоч! --- Антисемітська та шкуро!!! Контрреволюційна мордо! Тоді Андрій звівся на ноги, наблизився до них щільно і хотів одтиснути їх своїми грудищами до стіни й примусити стояти тихо, але тут Азік замірився вдарити, а Узуньян плюнути в обличчя, тоді Андрій схопив їх обох за карки й з усієї сили стукнув обличчями одне об одне й попер обох до дверей. Він осатанів, наїжачився, мов дикий вепр, запалахкотів: — Я вас зараз навчу товариської етики, хами!.. Га!.. — підійшов, згріб обох знову за карки й посадив на парашу. — Так сидіти! і не пікати... — Постояв якусь мить, опанував себе й повернувся на своє місце. І дивно, два таких завзятих і хоробрих вояки проти напівмертвого Ягельського раптом принишкли, мов шкідливі коти, і лише шмаркали розквашеними носами, сиділи тихо на параші. Та тут відчинилася кормушка й просунулася голова наглядача: — Що за шабаш жидівський!? Узуньян і Азік схопилися й залементували навперебій: — Гражданін отдєльонний!.. Терор!.. Петлюрівець... Антисеміт... Ми є чесні... Нас б’ють!!   — Ша-а! – сказав наглядач в розтяжку: — Як твоя фамілія? — Узуньян. — А твоя? — Азік Розін. — Умгу. Наглядач закрив кормушку, а тоді відчинив двері: — Ану, Узуньян та Разік, давай виходь! — і забрав їх обох з камери. По якомусь часі відчинилася кормушка й та сама голова подивилась пильно по камері, знайшла оком Андрія й підкликала до себе, взявши на допомогу палець, і запитала: — Як фамілія? Андрій сказав. — Спортсмен? — запитала голова, оглядаючи атлетичну, мускулясту фігуру з ніг до голови з явним пієтетом. — Ні. — Лягай спати! — закінчила голова понуро й закрила ляду. Ягельський тим часом вже спокійно вмер і лежав тепер нерухомий, мертво-сірий, витягнений на весь зріст, до всього байдужий остаточно. Лежав і помалу дубів. Андрій сів біля нього, закрив йому очі, а тоді закурив і так сидів, курив схвильовано. Згодом до нього підповз Карапетьян, тримаючи люльку — чорта Мефістофеля — перед собою, й попросив прикурити. Прикурив. Подивився в лице Ягельському, потім в очі Андрієві пильно, а тоді, ніби знічев’я, кивнувши на двері: — Карашо!.. Ото він і є отой піп, що завербував бідного Аслана. І заглушив ці слова димом та й вернувся на своє місце. А Андрій докурив, зітхнув глибоко й ліг поруч з Ягельським, намагався заснути. Ліве стегно його торкалося до стегна небіжчика, а праве да живого Бунчука, і так вони лежали всі в одній шерезі... Скоро повернулись Узуньян і Азїк-«Разік» Мертвий Ягельський, здавалося, зумисне витягнув якнайдальше свої ноги, ще й розчепірив пальці з викликом — «Нате штурхайте!» Але ніхто вже його не штурхав і не пхав. Більше того — Узуньян і Азік, що так недавно зневажали живого, тепер принишкли й дибилися на мерця з неприхованим острахом. Відомо, що людям, та й взагалі всім істотам, властивий містичний жах перед мертвими з числа собі подібних. Цей жах був написаний особливо чітко на обличчі Узуньяновому, що ще більше витягнулося й зблідло, очі дивилися злякано на пальці ніг Ягельського, а весь тулуб тиснувся до стіни, щоб якось до тих пальців не доторкнутися. Азік бравував назовні презирливою посмішкою, але вона йому не вдавалася, він зиркнув швидко по камері й раптом почервонів, як рак, — на нього всі дивляться, а перед ним лежить мертвяк, з яким треба разом спати! Щоб одвести увагу (чужу від себе, а свою від Ягельського), Азік потер карк, глипнув на Андрія й промовив голосно: — Сильний, чортяка!... А далі не витримав, схопився, підійшов до дверей, деручись через лежачих, і постукав. — Ну? — спитав наглядач злобно. — Заберіть мертвяка... — залепетав Азік нервово, розгублено. — Мертвяк в камері!.. Заберіть... Наглядач подивився пильно на Ягельського, порухав мовчки щелепою, а тоді блимнув на Азіка й аж вліз у кормушку головою до Азікового обличчя: — Лягай спати з мертвяком, гад!! — зашипів він люто, почекав, поки Азік покірно ліг, а вже потім тихенько закрив ляду. Коли ляда закрилася, Азік відсунувся подалі від мерця і влип в стіну. Так був відзначений третій день. Мертвий Ягельський лежав серед живих цілу ніч, спав з ними: разом (лише не спали Узуньян і Азік, мовби сиділи над душкою!) Вранці Ягеліуського теж не прибрано, — черговий корпусу, той, що обходив і вчора з перевіркою, порахував усіх і Ягельського і записав його в журнал, як живого, разом з усіма, на заяву ж, що Ягельський помер і що його треба прибрати, не звернув жодної уваги. Відбувши «повєрку», Ягельський лежав ще цілий день — «снідав, обідав і вечеряв» разом з товаришами, на нього видавано хліб, цукор і «борщ»… З того тішилися доцент сільгоспнаук Краснояружський і Охріменко, з’їдаючи пайку хліба, 10 грамів цукру, «борщ» і ложку каші за «царство небесне померлого». Причому Охріменко робив це відзначення щиро, зітхаючи глибоко й слізно, а Краснояружський маскував у легку іронію, бо ж він доцент сільгоспнаук, а значить, атеїст. Проте вони жаліли Ягельського обидва щиро в однаковій мірі. І тільки аж після вечері забрано труп Ягельського з камери: прийшло двоє тюремників — молодих хлопців у уніформах наглядачів — із ними черговий корпусу, взяли Ягельського за ноги й поволокли з камери геть, мов бревеняку, аж-но тому спинні суглоби й голова заторохтіли через поріжок. Все. Речі Ягельського залишилися в камері й лежали ще кілька днів, складені в куточку біля параші, поки по них не прийшов хтось з тюремної адміністрації. Таким чином і той день, коли поволокли Ягельського з камери за ноги, був відзначений. Це був четвертий день. Одначе цьому четвертому дневі судилося бути відзначеним в Андрієвій пам’яті ліпше. Увечері, після укладки спати, коли тюрмою й людськими душамі затрясла лихоманка викликів, людського скімлення та гудіння автомобільного мотора з лопотінням глушителя, — до камери нарешті повернувся Васильченко. Ні, не повернувся, а його повернули — принесли на ряднині закривавленого, обірваного й геть почорнілого від синців і вкинули до камери, вивернули з ряднини на підлогу, мовби зарізаного кабана, перед застиглим зором похололих людей. Але Васильченко ще був живий — він швидко дихав і був непритомний — вп’явся зубами у власну руку вище ліктя й посинів увесь. Коли зачинилися двері, Охріменко взяв Васильченка на оберемок, мов малу дитину, й, роняючи великі сльози з своїх волячих очей, відніс і поклав на його місце. А тоді взяв миску з водою й облив Васильченкові голову, лив у рота, намагаючись розціпити зуби й звільнити напіввідкушені м’язи руки. Охріменкові допомагав доктор Литвинов. Вони приводили непритомного до пам’яті, але з того нічого не виходило. В камеру зазирнув наглядач, подивився мовчки на Васильченка й його заклопотаних «лікарів» і на цей раз нічого не сказав, не гримнув «спати!», а мовчки закрив кормушку. Привести до пам’яті Васильченка ніяк не вдавалось. Аж нарешті, по довгих зусиллях «лікарів», він опритомнів, розціпив зуби, пустив руку свою закривавлену, повів каламутним зором по камері й прохрипів: «Пити!» і, не дочекавшись води, знову втратив свідомість. Він гарячкував, маячів, бився в агонії...  Оглянувши пильно Васильчецка, Литвинов знайшов рану під сорочкою межи ребрами, пробиту чимсь тупим і заткнуту шматком брудної ганчірки, і зробив висновок, що Васильченко має зараження крові й хвилини його почислені, якщо не вжити якихось екстразаходів. Зробивши цей висновок, Литвинов проліз до дверей через людські ноги, руки й голови й несміливо постукав. А як відчинилась кормушка, тихо попросив викликати негайно лікаря, бо «людина вмирає!» «Від зараження крові»! Наглядач подивився на Литвинова з безмежним здивуванням, як на не знати якого дивака й дурня, й процідив крізь зуби: — Ти що, зірвався..? То я, по-твоєму, лікар? — Але ви викличте... — То тут, по-твоєму, курорт?! — Але ж... — Ніззя! — категорично одрубав наглядач, і тим розмова вичерпалася. Це вже був якийсь інший наглядач, не той, що вчора. Вони, либонь, змінюються неперіодичне, й систему чи закономірність тих змін не можна взагалі дослідити. Це відзначив Андрій, завваживши, що сьогодні наглядач інший на вечірній зміні, аніж був учора, а позавчора ще був інший. Вдень так само наглядачі часто змінюються. Таким чином Васильченко був приречений на неминучу смерть без медичної допомоги, ще й в присутності високого фахівця, професора медицини, доктора, що упадав біля нього й нічого не міг порадити. Васильченко на хвилинку приходив до пам’яті та й знову упірнав у гарячкове маячіння. Він несамовито скреготав зубами, лаявся з кимсь немилосердно — далебі, з своїми слідчими, обкладаючи їх найсміливішими епітетами, запевняв когось презирливо, що він «не закричить, хоч би вони його навіть запхали в м’ясорубку або робили з нього шніцелі», бо ж він «не гепеушник задрипаний, а червоний партизан і комбриг». Комбриг маячів, а в’язні слухали, й для них картина помалу ставала ясною. І була вона, та картина, дуже проста: На великому конвейєрі цей гордий і несамовитий комбриг, очевидно, затявся, пройнятий безмежною зненавистю й презирством до тих «гепеушників задрипаних», що замірилися на його честь і гонор і що раніше вже били його — й о г о,  к о м б р и г а ! — його ж власними орденами по обличчю, — затявся й зігнорував їх зовсім, з їхніми тортурами й страхами, з їхнім наміром поставити його на коліна й примусити «закричати». Тоді його почали мордувати радикально. Комбриг же, щоб не закричати, схопився зубами за м’язи власної руки, зціпив ті зуби безтямно та так і закляк... Йому потрощили кості, пробили іржавою залізякою ребра, заткнули рану брудною ганчіркою і так вкинули до камери, непритомного, — н а п е в н о   н е   з м у с и в ш и   з а к р и ч а т и... Андрій прийшов на допомогу Охріменкові й Литвинову — вони промили закипілу рану холодною водою й забинтували чистим рушником, що його пожертвував юнак Давид, а з другого рушника зробили холодний компрес до голови... Ну, що вони могли ще зробити в цих умовах, без елементарних речей, потрібних в таких випадках! Хоч ніякими елементарними речами тут нічому вже не зарадиш, як не викличеш ніякої лікарської допомоги, хоч тут ти розбийся головою об мур, не викличеш і елементарного людського співчуття. Андрій спробував-таки викликати лікаря, зчинивши грюкіт у двері. Наглядач відчинив кормушку й спитав, чого треба, а коли Андрій виклав свою вимогу, він на диво навіть не закричав злобно, а лише сплюнув сердито й промовив з притиском: — Та дурний же ти, чоловіче? Що ж я тобі намалюю зараз лікаря а чи виссу з пальця? А сам я, брат, не лікар... Когось викликали з камери, когось приводили, але Андрій не помічав. Він лежав, заклавши руки за голову й зціпивши зуби, дивився в стелю... Нічим уже тій людині допомогти не можна? По півночі Васильченко опритомнів і довго блукав каламутними очима по камері, когось шукаючи. Кілька разів він проходив тими очима повз Андрія й не затримувався. Навряд чи він взагалі щось бачив. Аж ось зір той став пильніший, вії заморгали, немов з просоння й в очах з’явилась розумна іскра. Васильченко знову пройшовся тими очима по камері й зупинився ними на Андрієві, якусь мить дивився пильно, а тоді покликав його тими очима й кивком голови. — Я тебе знаю!.. — прохрипів ледве чутно Васильченко пересмаглими устами, коли Андрій нахилився над ним. — Ти — Чумак... наймолодший... — А тоді, облизуючи раз по раз чорні губи, розповів, що він добре знає брата Миколу й добре знав старого Чумака — «разом у боях були»... Що він просить «Розстріляти торо мерзавця Гаркавенка — провокатора й донощика», «як прийде наше право»... Розказав у кількох уривчастих фразах, як його били, але він не закричав і «не розколовся»... Говорячи, він тримався за Андрія гарячою рукою, немовби боявся пуститися берега цього хисткого світу, який він має покидати. Мова його була тиха, повільна, хоч він і квапився, боючись, що не встигне, але, кваплячись, він захлинався і заїкався, роблячи мову ще повільнішою. Після тих кількох фраз Васильченко замовк і заплющив очі. Потім розплющив, зітхнув глибоко й промовив з ноткою безмежного трагізму: — Я проклинаю той день і час... Коли я підпорядкувався приказові Льва Грецького... а не пішов з Симіоном Петлюрою... Може б, ця мерзость не панувала... А кажучи це, він рипів зубами й плакав якщо це можна назвати «плакав», — він лише хотів плакати, та не міг, не вмів. Ця людина не мала сліз. Останні слова, які сказав Васильченко, тримаючись за Андрієву руку, були слова, які комбриг вже ледве-ледве проштовхнув крізь шерхлі губи: — Як побачиш мого найменшого брата... скажеш... що брат його Альоха... І замовк. І вже не приходив більше до пам’яті. По тих словах величезний, безмежний тягар навалився на Андрієве серце. «Це так сказав старший брат із славного роду Васильченків-Драшманів». Ще до ранку Васильченко помер. Але, померши, він не лежав у камері так довго, як Ягельський. Ще не встиг труп захолонути, як в коридорі зчинилася біганина. Початком тієї біганини була поява голови «стрілка» в кормушці й шипіння: — На «Вє!» — Уже помер, — сказав Охріменко злобно. Ляда кормушки шпарко грякнула, й «стрілок» подався. Десь забрязчав у коридорі телефон. Щось пробігло в дві чи три пари ніг сюди й туди. Потім з обох сторін наблизилися кроки до камери 49-ї й завмерли. Павза. Видно, як ворушиться щиток «вовчка» — зазирають. Потім забрязчав замок і гримнув засув — двері відчинились і на порозі стало калька .військових а за ними двоє цивільних, очевидно, слідчих, військові ж — то були: начальник тюрми, черговий корпусу, якийсь ще начальник з ромбами і пара оперативників з тюремної комендатури. Ви були страшенно занепокоєні, зіритовані, нахмурені. — Випурхнула пташка, — прошепотів хтось серед звалища голих людей злорадно й ледве чутно. До камери зайшов начальник тюрми й другий начальник (якась висока цяця); звелівши всім встати й підібрати ноги, вони наблизилися до небіжчика й поторкали його носками чобіт — сконстатували з розчарованими мінами: таки дійсно вмер! Потому вийшли, а до камери зайшли оперативники... Поки оперативники збирали Васильченкові речі й приноровлялися, як його брати самого, в коридорі, насупроти відчинених дверей, військові й цивільні начальники стояли купкою й гаряче щось пошепки обговорювали, жестикулювали, особливо незадоволеними й лютими були суб’єкти в цивільному, одягнені в решетилівські вишивані сорочки з «Кустпрому», з розхристаними конвірами й рукавами, схопленими гумками, а самі невизначеної національності. Приноровившись, оперативники взяли Васильченка за ноги й так само, як Ягельського недавно, потягли геть, мов бревеняку, хребтом через поріг. Через хвилину викликали Андрія з камери. Він вже думав, що на допит, і почав одягатись, але звелено виходити так, голяка. В коридорі його обступили військові й цивільні й почали питати, що з ним говорив Васильченко. — Нічого, — відповів Андрій байдуже. — А ви пригадайте, — запропонував один з цивільних російською мовою. Андрій зміряв, його поглядом, примружився і відповів — так само байдуже: — Уявіть собі, що після тієї розмови, яку він відбув раніше, мабуть, з вами, він уже нічого не говорив. Уявіть собі. Цивільний довго дивився в Андрієве обличчя мовчазним, але шаленим поглядом, заклав руки за спину, либонь, ховаючи від спокуси щоб не дати їм волю, а тоді недвозначно роздув ніздрі, примружився й одвернувся. Той погляд нічого доброго не віщував. Найстарший військовий дав знак відправити Андрія назад до камери. Так був відзначений четвертий день Андрієвої тюремної епопеї. Ще перед сном (перед тим, як заснути) Андрій вислухав пояснення інженера Н. що ж то був а військовий, найстарший чином. То був начальник облвідділу НКВД, призначений на місце покійного Мазо. Мазо ж — колишній заступник начальника Всеукраїнського управління ВЧК-ОГПУ, славнозвісного Балицького — застрілився. А застрілився він зовсім недавно. І застрілився з причини «розходження» нібито з «генеральною лінією партії», а чи то з причини «національного ухилу». Як Хвильовий і Скрипник. Так нібито згідно з інтерпретацією інженера Н. Ось так закінчився четвертий день, про який Андрій твердо пам’ятав, що він був четвертий. Далі все обернулося в уже згадану саламаху, в чадне марево без початку й кінця, змонтоване з химерного маячіння й з реальної дійсності, яка видавалася химернішою за маячіння, проти якої найбожевільніші візії видавалися реальністю. Рахунок дням згубився, як згубилися й чіткі грані між порами дня, між вечором і ніччю, між ранком і днем, — була лише пора, коли інтенсивно кличуть на допити і коли не кличуть; пора, коли належиться, згідно з командою, спати, але ніхто не спить, і пора, коли спати заборонено, але всі дрімають, не в силі перебороти сон. Пора, коли люди тільки лежать, і пора, коли тільки сидять. А за грані правлять — між ніччю й ранком — «повєрка», між ранком і днем — обід, між днем і вечором — вечеря, а між вечором і ніччю — команда «спати!», гримання засувів, дрібне тремтіння в колінах і рев мотора за мурами, переснований підозрілими вибухами. А над усім тим печать кричущого безглуздя, розгубленості, безнадії й повного очманіння. Люди, ввергнуті в безодню жаху, в пекло наруги й середньовічної інквізиції, без жодної вини за собою, — люди, що пройшли вогні й води, або люди, що досягай вершин знання, вершин найбільшого злету людського духу й мислі, — билися одчайдушно душами в каламутному морі безглуздя й нічого не розуміли. Хотіли збагнути все і не могли. Хотіли пояснити все і не вміли. І билися над всім, як тля в зачарованому колі, ламаючи лезо думки. Все було, здається, абсолютно просте й зрозуміле і в той же час все було абсолютно абсурдне й незрозуміле. І не вкладалося ані в якісінькі рямці понять про честь, мораль, етику, класову й людську солідарність, доцільність, культуру, цивілізацію... Всі ті поняття видавались абсолютно зайвими, дурними, спекулятивними. А в цілому все те, всю переживану й спостерігану епопею, грандіозність масштабів якої кожен знав достеменно, а надто відчував на собі самому, кожен розумів і пояснював по-різному. Дошукуючись логіки в нелогічному, сенсу в безсенсовому, системи в хаосі, говорили: Одні — що це грандіозна кампанія «очищення тилу» від інакомислячого й небезпечного соціально-політичного елемента перед можливою війною а грандіозність кампанії визначається грандіозністю самої країни з 200-мільйонним населенням, де щонайменше 199,5 мільйона незадоволених, «ворогів народу». Другі — що це кампанія «реконструкції людини», в якій віддано на зламання геть все, що думало інакше, аніж Політбюро ЦК ВКП(б), на знищення геть все, що не поділяло «генеральної Лінії» кількох людей з верхівки компартії. Треті — що корабель повертає вправо і це сталінський Термідор. Говорячи так, посилалися на винищення не тільки позапартійних, а й всієї старої гвардії партії — всіх тих, що ще мали ідею в серці, а в революції ту ідею скріпили своєю кров’ю й забезпечили тій революції успіх. Четверті — що це реставрація російської імперії, а щоб її зробити, — треба поламати геть все, що може чинити опір, особливо в національних республіках. П’яті — що всі ці чотири пояснення абсолютно вірні і що вони в сумі й становлять справжній сенс всього того, що відбувається. Що ж до методів, то виходило, що тут, як ніде, з найбільше оголеним цинізмом і брутальною послідовністю застосовано гасло «Мета виправдовує всі засоби», а діалектичну істину «Буття визначає свідомість» змодернізоваво й пристосовано до філософії, світогляду та моралі сучасних інквізиторів, і тепер вона звучить — «Биття визначає зізнання». Аж цю підміну однієї діалектичної істини такою ж другою діалектичною істиною зроблено по-російськи, і в цій мові воно звучить ідеально опукло й красномовно: Було — «Битіє опредєляєт сознаніє», а стало — «Бітіє опредєляєт сознаніє». Уявіть собі, змінено тільки одну-однісіньку літеру, але як геніально той перифраз відобразив епоху й її модерну філософію та внутрішню суть. «Бітіє». Цебто  б и т т я. У всьому. Нещадне, тотальне, безперервне биття. Купка фанатичних, і малописьменних, і безпринципних реформаторів тресують 200 мільйонів. А тресуючи й шукаючи морального опертя, вони тезу про «бітіє» доповнили тезою, що стала заповіддю костоправів: «Ліпше поламати ребра ста невинним, аніж пропустити одного винного»! І ця заповідь стала девізом епохи. Оскільки ж тим «одним винним» є в дійсності той, хто тримає кермо влади в руках, то ребра усіх 200 мільйонів опинилися в небезпеці. Ось тому так тріщать геть всі тюрми від перевантаження, і ось тому в цій одиночній камері сидить майже  т р и д ц я т е р о  людей, і ось тому таким нагальним темпом будується багато тюрем нових, і, нарешті, — ось тому так торохтить цілі ночі автомотор з глушителем. Вечорами, як і вночі, і вдень, через певні періоди поуз затулене залізним щитом вікно десь у тюремному подвір’ї гриміли кроки — там хтось грізно бив у камінь кованими чобітьми, йдучи гусячим кроком. Здавалося, що там щонайменше йде рота солдат, і не просто солдат, а рота тяжкої німецької піхоти поуз вікно. Але знавці пояснювали, що то йде всього-на-всього троє людей — караульний начальник і два бійці патруля — це зміна варти. А гупають вони так хвалько в камень подвір’я зумисне, такий стиль, бач, — це, щоб чули «вороги народу» за мурами й тремтіли перед могутністю й грізною силою «органів революційної законності». Прогупавши поуз вікно, кроки віддалялися, множені луною, що металась і торохтіла в кам’яному колодязі, утвореному з стін тюрми, управління й комендатури. Потім патруль ставав з громом і чути було якісь ритуальні фрази, говорені при зміні варти тим, хто уступав, і тим, хто приймав варту. Дуже було цікаво почути б, які саме фрази, які слова вони там говорять, але годі було розібрати. Лише виразно було чути команду «Шаго-ом!!» наприкінці. Одначе ті самі знавці (а таким був всезнаючий Охріменко та Краснояружський) запевняли, що, зміняючись, вартові говорять таку заведену формулу: Один: «Пост по охранє врагов народа сдал!» Другий: Пост по охранє врагов народа прінял!» А потім команда «Шагом марш!» — і кроки знову гримлять мимо вікон. Так повторюється кілька разів на добу, лише вдень не так чуть, як уночі. Ті кроки справляють справді тяжке, гнітюче вражіння, особливо на малодухих.   В чадній саламасі днів метались людські душі на вузюсінькій території одиночної камери й абсолютно нічого не знали, що станеться з ними завтра, а може, й за годину, не знали, куди діваються ті, кого не повертають назад до камери, взяті «без вещей» а куди ті, кого взято «з ве-щами». Дехто твердив, що перші, кого не повертають до камери, потрапляють на розстріл зразу після швидкого суду спецколегії або до божевільні, збожеволівши після тортур. А ті, кого беруть «з вещами», — йдуть або на етап, або до іншої тюрми, або до камери смертників; ніхто тільки всерйоз не припускав, щоб хтось міг іти на волю, — те зовсім неможливе з низки причин, а найперше — згідно із залізною тезою діючою в цій установі, що — «ніхто, потрапивши сюди, не може звідси, вийти на волю живим і навіть мертвим. Звідси один вихід — або в землю або на каторгу», що означає теж в землю. І це було зрозуміло — організатори й натхненники цієї бійні не можуть нікого звідси відпускати, бо кожен такий звільнений — то був би живий свідок дивовижних, небачених мерзостей. «Ліпше закопати в землю сто невинних, аніж не закопати одного винного», — так би треба перефразувати тезу про ламанця ребер. Дехто намагався встановити закономірність в явищах і твердив, що всі ті, кого беруть «з вещами» опівночі або після півночі, — йдуть на смерть, а ті, кого беруть «з вещами» вдень, — йдуть на етап, а ті, кого беруть рано або ввечері, — йдуть додому. Але то все були лиш «мрії», хоч і вмотивовані логічно, наприклад: звільняють з тюрми увечері тому, щоб не йшов чоловік вулицями завидна, а йшов потемну, або раним-рано, щоб його ніхто не бачив, який він блідий і змучений. Ну, і в тім же дусі. Та тільки ж в цім пеклі немає логіки взагалі. Так щодо тих, кого викликають «з вещами», так і щодо іншого, невідомого в’язням, але болюче цікавого, як от, наприклад: куди дівають померлих або розстріляних? Одні кажуть, «на мило переробляють», другі —   «натоптують в ями й засипають негашеним вапном», треті — «годують ними псів-енкаведистів, щоб ті не знали для в’язнів пощади». Але були речі, які не потребували гадання, а були ясними й безсумнівними. До таких належав факт, що кожен в’язень обвинувачується одразу по кількох пунктах статті 54-ї т. зв. Карного Кодексу УССР, як от: пп. 1 (зрада вітчизни), 2 (збройне повстання), 8 (терор), 10 (агітація) й, 11 (організація) — і все це одноразово, про що кожному в свій час пред’являється т. зв. «протокол обвинувачення»! Окремо трималися обвинувачені по п. 6 (шпигунство) — їх  тримали на окремому — п’ятому — поверсі тюрми, й від самого сидіння там люди сивіють і божеволіють. Хоч дехто, а зокрема Карапетьян, який побував уже й на п’ятому поверсі, — твердив, що немає зовсім ніякої різниці між поверхом п’ятим і поверхом першим. Отже, зовсім смирні й зовсім безобидні люди мали по кілька страшних пунктів обвинувачення і, що саме найцікавіше, — вони ті всі страшні пункти признавали й підтверджували, зізнавалися в найстрашніших злочинах проти «уряду, партії й родіни». «Р о з к о л ю в а л и с ь». І часом ті люди були могутньої будови, атлетичного складу. Такою ж безсумнівною річчю була цілковита нездібність людини протистояти злобі, роззброєність тієї людини через внутрішнє роздвоєння, а роздвоєння те повстає з колізії — людина робила революцію й будувала новий порядок речей, нове життя, а той новий порядок речей знайшов непередбачене вивершення в системі терору й узаконеного паскудства, яка (система) посадила цю людину в тюрму, і от тепер та людина є, з одного боку, в’язнем системи й її мучеником, а з другого, — організатором і будівничим тієї системи. Коротше — вона, як той інженер Н, збудувала гарну, модерну, досконало спроектовану тюрму, а потім в неї сама сіла. І от тепер сидить і морально не може протистояти, бо не має сили й внутрішньої цілості. І тільки одиниці становлять винятки: вони є проблесками нової ери, краплинами сили, що не знає компромісів, рішуча й непримиренна приходить, як заперечення. І зродилося те заперечення з тих самих джерел, з яких зродилась була й та прекрасна Революція, по заповідалася на прихід царства любові, братерства, рівності, а виродилась отак от в паскудство і лише в окремих іскрах десь збереглася в первісній чистоті й пішла на мучеництво. Такою іскрою був, можливо, комбриг Васильченко. Ще безсумнівною річчю було те, що, втративши все, безсила протистояти фізичному й духовному розчавленню, геть з усього зрезигнувавши, людина лишала собі сміх. І взяла той сміх за прапор. І з тим сміхом стоїть, ні, отак от гола сидить під шибеницею й, давши себе розп’ясти морально та втоптати в болото, з тієї шибениці глузує. Як глузує й з усієї інквізиції, намагаючись перемогти її покорою, згодою на брехню й підлоту, поглиблюючи ту брехню й підлоту до крайнього абсурду, а потім стаючи геть над нею високо зі своїм сміхом. Той, хто вигадав слова  «кунді-бунді» та  «чих-пих», — висловився тим самим за всіх з усім презирством до мордування й до розстрілу. Нема розстрілу — є лише ідіотський «чих-пих», дурний спалах двох грамів пороху, і тільки. І той спалах приносить визволення. І нема страшних мук — є лише ідіотське штовхання під ребра та биття по голові, тупе й безглузде «кунді-бунді». Андрієві ці терміни видались надзвичайними своїм сконденсованим глумом і сарказмом. Вигадав же ці терміни нібито такий Хома Головченко, недавній в’язень цієї тюрми й цієї камери. Його добре знав Ляшенко. Хома Головченко — колишній Лященків учитель, агроном з фаху, революціонер з ласки Божої, есер з партійної приналежності, націоналіст в душі; родом з славного Тростянця, земляк Хвильового, людина високої ідейності, виключної відданості своєму народові, надзвичайного життєвого оптимізму, безприкладної відваги. А головне — міцної волі. Таким його знав Ляшенко не тільки з оповідань ветеранів революції, а з власних спостережень, ще як був школярем, його учнем, і такого завжди пам’ятав. І от тепер в цій тюрмі Хома Головченко зломився! «Розколовся», прийняв на себе всі найдикіші злочини й свідомо пішов на смерть, бо не міг всього витримати. І пішов на смерть з глумом. Останні години він просидів у цій камері й глузливо потішався над усім, був усе веселий, безтурботний, безмежно презирливий зі своїм сміхом. Хома Головченко... Він пішов геть з життя, але сміх його лишився й живе в душах в’язнів в отих словах — «чих-пих» і «кунді-бунді». Сміх... Говорили, що є такі камери, які звуться «брехалівки», і в тих камерах люди особливо одчайдушно й безжалісно сміються — з себе самих і з усього. «Брехалівки» ж — то такі камери, куди вкидають тимчасово всіх тих, кого звозять на допити з усіх тюрем Харкова й околиць до цього управління НКВД. Ті камери «брехалівки», між іншим, являють собою доказ абсурдності всієї енкаведівської системи конспірації: людину пильно  «засекречують» місяцями, а то й роками, тримають окремо в найсуворішій ізоляції, в таємниці, щоб, боронь, Боже, вона не зустрілася з ким-небудь ув’язненим по одному ділу й не виробила спільної тактики захисту. Таких людей бережуть не знати як... І все для того, щоб потім раптом звезти тих людей на допит і повкидати в  спільну камеру  «брехалівку», де вони й зустрічаются — товариші, й друзі, й знайомі тих товаришів і друзів, і знайомі знайомих... І вся конспірація розлітається геть. Назву  «брехалівка» таким камерам дали ніби самі слідчі за те, що там, мовляв, в’язні багато брешуть, вигадують тюремні  «качки» та  «параші» (останнім словом охрещено тюремну арештантську агенцію — джерело новин та інформацій, вигадуваних самими в’язнями з нудьги). Одначе, крім брехень та функції тюремного інформатора,  «брехалівки» ще виконують функцію фабрик сміху й глуму, де продукуються убійчі анекдоти, різні веселі історії, пародії на слідчих та на прославлених  «очкарів», «стукачів» тощо й поширюються завдяки тим самим «брехалівкам» з блискавичною швидкістю по всіх тюрмах, бо ж рух з «брехалівок» до тюрем безперервний і інтенсивний. Та найголовніша функція  «брехалівок» у тім, що це своєрідні тюремні університети, а найперше — школи спротиву слідчим і суддям. Про це слідчим добре відомо, але... вони не звертають на те жодної уваги, бо —   «все одно звідси — цебто з лабет НКВД — ніхто ніколи не вийде, все це приречене на зламання, на брухт». Ось такі й подібні реальні речі існують у фантастичному мареві, в чадному морі безглуздя.   Одного дня — може, п’ятого, а може, й шостого — до камери завітав Мельник. Достославний, майже легендарний серед в’язнів черговий корпусу Мельник. Він зайшов уранці з журналом у руках, сам-один до камери, мов відважний доглядач звіринця до клітки з вовками, ще й зачинив за собою двері і, широко розставивши ноги посеред камери, сказав: — Доброго ранку! Був він клишоногий, з колінами, вгнутими всередину, кремезний, грубо витесаний з суцільної тяжкої брили, рябий з обличчя, ніс картоплиною, короткорукий, червоновидий і блакитноокий. Стоячи так посеред камери й тримаючи розкритий журнал перед собою в одній руці, а олівець в другій. Мельник, не кваплячись, самими очима порахував усіх, записав, а тоді глянув на всіх привітно й запитав густим, трохи хриплим голосом: — Заяви є? Посипались заяви:  «Блощиць побити»,  «лікарську допомогу давати»,  «паперу для писання заяв прокуророві дозволити»,  «вікно відчиняти, бо дихати нічим»,  «на прогулянку водити» і т. п. Мельник терпляче всі заяви записував, хоч і він, і всі в’язні прекрасно знали, що все те марно, бо все залежить від когось іншого, на кого ніякі заяви не діють, хто дав настанову заяв не виконувати взагалі. Записавши заяви, Мельник спитав: — Усе? Тоді була складена найголовніша заява, ради якої робилися всі попередні, щоб правити за димову заслону. То була заява, складена трагічним, жалібним голосочком доцента Зарудного: — Курити нема чого... — Ага, курити? — по тих словах Мельник мацає всі свої кишені, й нарешті звідкілясь витягає півпачки махорки  «Пробєг», і так разом з оболонкою віддає доцентові (який, до речі, сам зовсім на курить): — Нате!.. Після того Мельник повертається й іде з камери. Ніхто йому не дякує й нічого не говорить, мовби нічого й не сталося, — так треба щоб не наробити лиха, бо ж все те, що робить Мельник, заборонене. Треба мовчати й робити вигляд, ніби нічого не сталося. На дверях Мельник кидає: — До побачення! — й зникає. Старі в’язні кажуть, що часом у Мельника буває ціла пачка махорки й він її всю віддає, часом дає сірники й папір. Андрій лише поцікавився, чи й в інших камера так. Атож, в інших камерах теж так. Цей Мельник — то якась золота, щира, єдина людська душа в усьому цьому пеклі. І тим він легендарний. Легендарний своєю добротою. Дійсно, з вигляду Мельник зробив на Андрія прекрасне вражіння — вражіння доброї, лагідної, великодушної людини, що любить своїх ближніх. І як шкода, що Андрій, старий арештант і каторжник, отруєний недовірою до всього, що стоїть під знаком цієї фірми. Коли Мельник вийшов, Андрій разом з усіма скрутив з махорки цигарку, глибоко затягнувся, пустив дим, а тим часом подумав: «Благословенна махорка! І благословенний Мельник! Він має великий привілей — безкарно роздавати «ворогам народу» махорку... Бо ж ясно, що за кожним кроком і кожним його рухом стежать в сто пар очей, а найдрібніший зв’язок з «ворогами народу» карається дуже тяжко. А з другого боку було ясно, що ніякий спеціальний розрахунок за тим даванням махорки не стоїть, ніякий єхидний намір, крім великого ризику. Адже той Мельник роздає о