Перше Правило Чарівника - Гудкайнд Террі (читать книги полные .txt) 📗
Він злегка знизив темп, вишукуючи поглядом розвилку. Всі знайомі орієнтири ховалися за деревами, і він боявся пропустити її, не помітивши. Адже бокова стежка така вузька! А дорога все петляла і петляла, і за кожним поворотом Річард, сподіваючись нарешті побачити розвилку, падав духом. Але він змушував себе бігти далі і думав про те, що скаже незнайомці. Череда образів стрімко проносилася в його мозку. Дівчина може не повірити йому, прийняти його за бандита. А у них так мало часу! Як переконати її в тому, що він не бажає їй зла?
Задихаючись, судорожно ковтаючи повітря, він біг по стежці. Страшна думка прийшла йому в голову: якщо він запізниться, не встигне до розвилки раніше, ніж там опиниться незнайомка, їм — кінець. Бо тоді доведеться або вступити у відкриту сутичку з переслідувачами, або рятуватися втечею. І в тому, і в іншому випадку він дуже втомився, щоб сподіватися на удачу. Ця думка підстьобнула його, Річард зібрав залишок сил і кинувся вперед ще швидше. Незважаючи на осінню прохолоду, він задихався від спеки, піт струмками стікав по спині, застилав очі. Все навколо зливалося в одну суцільну розмиту пляму.
Перед черговим поворотом Річард дивом помітив довгоочікувану розвилку. Ще мить, і він пробіг би мимо. Зупинившись, Ричард насамперед уважно обстежив стежку. Все в порядку — незнайомки тут ще не було. Здається, встиг. Він полегшено зітхнув і, нарешті дозволивши собі розслабитися, в повній знемозі впав на землю. Потім, вирівнюючи подих, став на коліна. Ну що ж, поки все йде за планом. Йому вдалося випередити незнайомку, тепер залишається чекати її тут і постаратися переконати у своїх добрих намірах. І зробити це треба якомога швидше, інакше буде пізно.
Весь мокрий і скуйовджений, сидячи на землі і морщачись від болю в лівому боці, Річард подумав, що збоку він, мабуть, виглядає досить нерозумно. А раптом дівчині зовсім нічого не загрожує? З чого він це взяв? Може, вона ще зовсім молоденька, от і вирішила пограти в розбійників зі своїми дружками або старшими братами? Ото вони посміються, коли побачать його!
Річард подивився на руку, ужалений лозою. Шкіра навколо ранки почервоніла і запалилася, немов від опіку. Він знову подумав про жахливу крилату тварюку, яка пролетіла над лісом. Потім думки його повернулися до незнайомцки. Він чітко поновив на пам'яті її образ, поведінку, ходу. Ні, це не хода безтурботної дівчини. Вона йшла спокійно і розмірено, прекрасно знаючи, куди йде і навіщо. Так ходять дорослі.
Річард знову відчув крижаний жах, що охопив його при вигляді чотирьох істот, що скрадалися по її слідах, немов хижаки. Третє породження зла!.. Річард рішуче похитав головою. Ніяка це не гра. Він відразу зрозумів. Ні, не гра. Вони переслідують її.
Річард піднявся з землі. Перш ніж випростатися на повний зріст, він зігнувся, обхопив руками коліна і зробив кілька глибоких вдихів.
Він був готовий до зустрічі з незнайомкою. Але коли та з'явилася з-за дерев, у нього на мить перехопило подих. Висока, струнка, майже одного з ним зросту, вона була в білій сукні з квадратним вирізом. Позбавлена яких би то не було прикрас, вишукана у своїй простоті, сукня спадала м'якими складками, підкреслюючи красу і витонченість її фігури. Гладка блискуча тканина, погойдувана вітерцем, немов пестила незнайомку. Густе каштанове волосся легкою хвилею струмувало по її спині. Єдине, що видавало в невідомій мандрівницю, — бежевий шкіряний мішечок, вміло приторочений до поясу.
Вона зупинилася, і складки сукні, що гойдалося при ходьбі на зразок королівської мантії, разом поникли, зібравшись біля ніг.
Річард ступив назустріч, але зупинився на чималій відстані, побоюючись стривожити її своїм раптовим появою. Вона ж продовжувала стояти нерухомо, зберігаючи гідність, і без тіні страху поглядала на Річарда смарагдово-зеленими очима. Брови незнайомки запитально зігнулися, нагадуючи крила хижого птаха. Погляди їх зустрілися, і Річарду здалося, що він розчиняється, зникає, стає частиною незнайомки. Він раптово зрозумів, що знав її все життя, вона завжди була поруч, і всі його бажання — не більш ніж відображення її бажань, її потреб, її волі. Він відчував, що перестає існувати як особистість. А незнайомка все дивилася йому в очі, немов намагаючись проникнути питальний поглядом в найпотаємніші глибини його свідомості. «Я тут, щоб врятувати тебе», — подумки промовив він, і слова ці чітко, як ніколи, прозвучали у нього в голові.
Погляд її пом'якшав, напруга спала. Щось в її очах приваблювало Річарда. Розум. Там світився розум, а ще — чистота і цілісність натури. Річард зрозумів, що все в порядку. «Час дорогй!» — Схаменувся він.
— Я сидів там, нагорі, — почав він, махнувши рукою в бік пагорба, — і побачив тебе.
Вона глянула в зазначеному напрямку, але побачила лише густі крони дерев. Річард розгублено замовк, обурюючись себе за такий дурний промах. Незнайомка очікувально дивилася на нього.
Він почав знову, намагаючись говорити якомога спокійніше:
— Я сидів на вершині пагорба і побачив тебе. Ти йшла вздовж берега, а за тобою кралися якісь люди.
Зовні спокійна, вона не зводила з нього напруженого погляду.
— Скільки їх?
«Дивне питання», — подумав Річард, але слухняно відповів:
— Четверо.
Рум'янець зник з її обличчя. Вона стривожено обернулася, обводячи очима околиці і пильно вдивляючись у кожну підозрілу тінь. Потім глянула на Річарда. Тепер її смарагдові очі дивилися на нього допитливо.
— Ти вирішив допомогти мені? — Якби не страшна блідість, вона здавалася б абсолютно спокійною.
— Так.
Її погляд знову пом'якшав.
— Що ми повинні робити?
— Тут є вузенька стежина. Треба звернути туди. Ці люди нічого не помітять і підуть далі по дорозі. Поки вони здогадаються, в чому справа, ми будемо далеко.
— А якщо вони підуть за нами?
— Я знищу сліди. Вони нічого не помітять. Ні, ні. — Намагаючись надати переконливості своїм словам, він енергійно захитав головою. — Послухай, у нас мало часу…
— Ну а якщо все-таки помітять? — Перервала вона його на півслові. — Що тоді?
Річард уважно подивився на дівчину.
— Вони дуже небезпечні?
— Дуже.
Вона вся стиснулася, і в очах її на частку секунди відбився сліпий, льодовий жах. Річард встиг перехопити погляд. Його пробрав озноб, але вже в наступну мить він зумів взяти себе в руки, скуйовдив п'ятірнею шевелюру і рішуче сказав:
— Нічого, стежка надто вузька, їм не вдасться оточити нас. Тим більше, що по узбіччях — непрохідні хащі.
— Ти озброєний?
Він заперечливо похитав головою, не в силах що-небудь сказати від досади на власну неуважність. Незнайомка все зрозуміла і кивнула в відповідь.
— Тоді поспішімо.
Зробивши вибір і прийнявши рішення, вони замовкли, побоюючись привернути увагу переслідувачів. Річард швидко, вміло знищив сліди і жестом велів дівчині йти вперед. В разі чого, він опиниться між нею і бандитами. Вона слухняно рушила у вказаному напрямку. Ні тіні сумніви не відбилося на її обличчі. Блискуча біла тканина знову ожила та м'яко заструмувала в такт легким крокам незнайомки. Стежка петляла по Мисливському лісі, пробиваючись крізь суцільні зарості чагарнику і молодих дерев. Подорожні просувалися вперед немов по вузькому тунелю, нічого не бачачи навколо, крім вікових ялин і буйної молодої порослі. Час від часу він обертався на ходу, перевіряючи, чи немає погоні. У межах видимості переслідувачів не було. Незнайомка швидко крокувала попереду, підганяти її не доводилося.
Незабаром стежка пішла на підйом. Грунт під ногами став твердим і кам'янистим. Стовбури дерев потроху розступалися, утворюючи невеликі просвіти. Дорога вела вздовж глибоких темних ярів, петляла по усипаних прілим листям річищах. Сосни та ялинки змінилися березами, вони хитали кучерявим кронами і обсипали подорожніх осіннім золотом. Сонячні відблиски на землі зливалися в один химерний, мінливий візерунок. Темні розводи на білосніжних стовбурах, ніби уважні очі, доброзичливо дивилися на подорожніх, підбадьорюючи і вселяючи надію. Ніщо не порушувало миру і спокою, що панував в гаю. Навіть рідкісне хрипке каркання ворон звучало не настільки тривожно, як звичайно.
