Слід «Баракуди» - Тендюк Леонід Михайлович (книги онлайн без регистрации полностью .TXT) 📗

— Нічого смішного немає — приручені мавпи, збагнувши помилку, здебільшого вертаються назад.

— Можливо, Альфреде, можливо… — примирливо відповів я. — Бажаю тобі дочекатися своєї легковажної втікачки.

Чао була нашою втіхою. Вона блукала а нами по джунглях, аж поки стріла зграю галасливих мавп, а якими й майнула світ за очі. Ми примирилися з тією втечею. Лише Заєць, цей добровільний мавпячий опікун, як видно, й досі переживав несподівану втрату.

Отже, ми пробралися у верхів'я затоки. Хоч Заєць і протестував проти обраного місця для стоянки, а таки вийшло по-нашому: зупинилися на кладовищі.

Що й казати, похмура місцина! Альфред недаром її боявся.

З трьох боків пагорб оточували прямовисні скелі. Вони були неприступні й голі — жодного деревця. З останньої, четвертої, сторони поросле тропічною гущавиною каміння спадало аж до води. По ньому можна було піднятися на вершину.

Краще б ми туди не ходили!.. Свічками в небо врізалися прив'язані до стовбурів — так ховають на Носі Мазаві померлих — висохлі й задубілі тіла небіжчиків.

Ми зупинилися на неширокій галяві, розташованій відразу за громаддям складчастих брил, які, збігаючи до води, зникали десь у її зеленій глибині.

— Свят, свят! — вирвалося в мене з грудей, як тільки над головою замаячіли мумії.

А Заєць вирік:

— Якщо я й після цього потрясіння не втрачу розуму, значить, зовсім себе не знаю і можу пишатися незламністю й силою.

«Пишайся, зайчисько, пишайся! — подумав я. — Ти мужньо вистояв, як, до речі, й ми, в боротьбі з труднощами, хоч мені інколи й тепер ще сняться ті примарні лісові «свічки». В хисткому сяєві місяця вони справді жахливі, і кожна гілка здається простягнутою в благанні рукою».

— То з чого почнемо? — запитав я, оглядаючи місце для стоянки.

— З житла, Васько, з житла, як усі справжні поселенці,— відповів, тепер уже бадьорим голосом — отямився, бач! — Альфред.

— Я готовий.

— І я теж.

— Ну, то стягуйте гілля, — Кім Михайлович кивнув головою в бік розлогого дерева, під яким збиралися зводити «світлицю».

Ставити курені й будувати гнізда нас не вчити — джунглі вишколили.

Ми заходилися носити гілля.

Барарата сидів під деревом похмурий, Лота теж знехотя тягала хмиз.

— Чого він такий невеселий? — запитав я, показуючи на Барарату. — Та й ти насуплена, мов хмара…

— Ох, Васка-Кваска, — зітхнувши, відповіла дівчина. — Фаді кіборінтані некарош — раці.

Вона щось говорила про померлих — маті, і в її прекрасних чорних очах стояв страх.

— Що з тобою, Лото? Скажи мені! — доторкнувшись до її плеча, запитав я.

— Місасак-аліна воні волана, фоті фоці маті бонго, [2] — тремтячи й показуючи на пагорб, стривожено відповіла красуня.

На цьому острові ми давно. Щоденне спілкування з тубільцями дало свої наслідки — ми потроху вивчили їхню мову. Вони нас розуміли теж.

Почувши Лотину сповідь про мерців та їхні тіні, що мають з'явитися опівночі, мені й самому стало моторошно.

А Заєць, мабуть, цього тільки й ждав.

— Ти зблід, да Гама, — ущипливо кинув він. — Тебе лякає наступна зустріч із душами померлих. Що, вгадав?

Замість того щоб відверто зізнатися або просто змовчати, я почав чомусь, мов в'юн, викручуватися, доводити й запевняти Альфреда, що все те — неправда.

— Звичайно, ти — надлюдина, — вислухавши мене, лукаво зауважив він.

Я зрозумів: геолог жодному моєму слову не повірив.

«Ну й нехай не вірить!» — вирішив про себе.

Узявши Лоту за руку, відійшов із нею вбік.

— Пробач нам, — якомога переконливіше сказав дівчині.— І переклади мої слова Барараті — нехай він не думає, що ми прийшли, аби осквернити тутешнє святилище. Це не так. У нас, Лото, іншого вибору немає! Або ми піднімемо з води один із човнів і втечемо на ньому з острова, або пас знову чекає полон, знущання й наруга американських вояків.

— О Васка-Кваска, соа-сенга вахіні мпіве, [3] — розчулено відповіла тубілка.

І в неї на очах забриніли сльози.

— Лота розуміє — треба лакана [4] пливти далеко-далеко…

Вона підійшла до Барарати, довго йому щось доводила, і він нарешті підвівся й разом із нами почав носити гілля.

Таким чином, нашому надзвичайному й повноважному послу — ambassadeur extraordinaire et plenipotentiaire, як по-французьки називала себе Лота, — пощастило налагодити взаєморозуміння із земляком.

Ми гуртом заходилися зводити лісову хижку.

Працювали дружно. Сонце ще стояло на небокрузі, а дім уже був готовий.

Як і тоді, в джунглях, коли ми втекли з океанської скелі й нас уночі під кущами налякали змії, нове житло розмістили не на землі, а серед нижнього ярусу віття — на тому розлогому дереві, що росло узбіч галяви.

Хто з вас читав книжку Миклухи-Маклая «Мандрівка на Нову Гвінею», мабуть, пригадує малюнок гостроверхої хатинки на палях під високим деревом.

Так-от. Та хижка легендарного мандрівника в порівнянні з нашою халупою — палац, дарма що будувала її одна людина.

Наше ж житло нагадувало собачу будку або курник. І ось чому. Геолог попросив Кіма Михайловича, щоб той дозволив звести «дім» на його, Зайцеве, вподобання.

— Це буде витвір зодчества, — заявив він, — у стилі найкращих зразків барокко й рококо.

Що то за витвір, ми зрозуміли пізніше, коли будівництво завершилося.

Дах хижки вийшов нерівний і кострубатий, стіни — навкіс, а двері такі вузькі, що крізь них навіть нам, схудлим і кістлявим, важко було проникнути всередину.

Коли я все ж потрапив у «світлицю», мені здалося: у ній повно наїжачених дикобразів — так густо стирчали довкруг шпичаки. Вони заважали, дряпаючи руки, ноги — все тіло.

— А бодай тобі! — гримнув я, схопившись за очі, по яких ударило настовбурчене гілля.

— Не лайся, да Гама, — почувся спокійний голос Зайця. — Барокко, як ти, напевне, знаєш, дослівно з італійської: дивовижний, химерний. Стилю цьому властива контрастність, прагнення до пишноти й злиття реального з ілюзорним. Та й рококо тяжіє до міфології й фантазування.

— Досить з мене твоїх вигадок! — утираючи сльози, мовив я.

Кім Михайлович, Барарата й Лота стояли на галяві, дивуючись, чого я обурююся й нападаю на Зайця. Але коли залізли в хижку, все зрозуміли самі.

— Т-а-ак… — тільки й сказав Кім Михайлович. — Споруда твоя, Альфреде, — додав він, — справді розкішна, як церква Сан-Карло алле Куатро Фонтане в Римі, яку зводив яскравий представник барокко Барроміні.

Ми назвали неперевершений архітектурний витвір нашого геолога «Курятником імені Зайця в стилі барокко й рококо».

В екваторіальній смузі Індійського океану, де знаходиться острів Носі Мазава, шторми й циклони — оркани, як їх тут звуть, — бувають рідко. А все ж трапляються, й мусонні вітри приносять зливи.

У цьому ми переконалися на власному досвіді.

Дощі почалися на другий день після нашого новосілля. Зайцеве дітище — курятник — від них не врятувало, і ми промокли до нитки.

Я звечора, хоч і натомився, довго не міг заснути.

На тлі зоряного неба примарно вимальовувались дерева — їх було видно в щілини невдало вивершеного даху… І стирчали «свічки» — мумії тубільних небіжчиків.

Надійшла ніч — п'янкий, непрозірний морок. Десь у темряві глухих лісових нетрів скрикнув птах. Заголосив, заплакав. І раптом над головою хтось розпачливо й зле засміявся.

— Васю, ти спиш? — намацавши в пітьмі мою руку, пошепки запитав Заєць.

— Сплю, — відказав я. — І сняться мені приготовлені нашим судновим кухарем антрекоти.

— А мені не до антрекотів… — ще тихше мовив Альфред. — У лісі ніби хтось ходить. Прислухайся лишень!

Я напружив слух, ще пильніше вдивляючись у пітьму.

Місяць, справді жовта квітка, як сказала про нього Лота, виткнувся з-понад зубчатого частоколу дерев Морок розсіявся, й галява потонула в шафранній повені сяйва. Вона дедалі ширшала, а її налитий густою пітьмою тіньовий бік танув і танув, аж поки й зовсім звузився — темний окраєць ночі, притиснутий місячним світлом до високого узлісся.