Життя як вітер, або щастя в байдужості - Процайло Андрій Ярославович (книги TXT) 📗
Я наїжився. Бо як нещасний представник сильної статі, не прощав тим, хто свідомо чи випадково мене роздягав до найінтимніших слабинок. Навіть друзям. Тим більше у стані штучної буйності, породженої алкоголем. Однак Ростик ніколи б не був успішним журналістом, якби не прогадував настрою цікавих суб’єктів та ситуацій хоч трохи наперед.
Хто сам п’є такі суперконьячки? – дивувався, смакуючи прямо з горла вслід за мною, він. Через п’ять хвилин виїжджаємо в гори. Тільки тебе прихопимо. Ти... Тілько ти... Та твої коньячки... І свобода як колись!
А хто ще їде?
Побачиш. Дуже класні пацани, – і він, вийнявши з дивана мого старенького рюкзака (ніби сам його туди закинув?), почав напихати його моєю “гордістю”. Я покірно спостерігав усю цю нахабність, поки... Допоки він насмішкувато не поцілував мою “найдорожчу пляшку”, ту, яку я купив у день народження сина і яку обіцяв собі розпити з дорослим сином на честь якоїсь нашої великої перемоги...
- Оцю постав на місце, - зубоскально попросив я.
Та ти що, пацан, зажав? Це одна з найкращих. Не гоже таку розпивати на самоті. О’кей?
- Ніяких о’кеїв, Ростику. Постав. Я не такий уже й п’яний, як щедрий.
Зрозумів, Сергію! Тепер зрозумів. Якщо на світ Божий показуються твої приховані ікла – жартувати небезпечно. Вибач... То, може, поставити все оте “золото” на місце, - і він кивнув на пляшки.
Ні, цей “мотлох” ми сьогодні перетворимо у велику радість, якщо...
Якщо?..
Якщо ти не збрехав, що ми кудись їдемо.
Та ти що, брате! Звичайно, їдемо. Безсумнівно, не збрехав.
Я швиденько збирався.
До речі, - поцікавився я, - звідки ти... ви знаєте, що моя фізична оболонка вдома?
По радіо сказали.
Що?!!
Жарт, – замахав руками журналіст, зметикувавши, що перегнув палку.
Коли ми були вже в порозі, Ростик підморгнув мені:
То що, кінець великій депресії?
Сподіваюся, кінець, - сказав я і зрозумів, що вся ця комедія з горами заради мене. Через мою трагедію. І подумки подякував їм, друзям чи просто гарним людям на стежинах життя тернового й трояндового, хлопцям, яких майже забув, подякував за розуміння... І за урок життя, дружби, урок виповзання з безвиході...
Біля мого під’їзду стояв старий “Жигуль” із зімпровізованим на капоті столом, на якому красувалася дефіцитна “козацька міцна настойка” з далекого студентства, не знати ким збережена до сьогоднішніх горілкою переповнених часів, а з машини вийшли Володя та Степан – і мені захотілося провалитись крізь землю, бо... вже три роки для них я не знаходив часу навіть на якусь більш-менш пристойну телефонну розмову. На очах були сльози. Кого-кого, а їх я не сподівався побачити.
Значить так, - почав Степан відверто, без викрутасів увічливості, - попереджаю зразу ж: без сентиментів. Зрозумів, двометрова горило? – він звертався до мене. – Ми приїхали не для того, щоб тебе пожаліти... Ми приїхали навіть не тому, що тобі хреново, бо хреново було в якийсь період післястудентського життя кожному з нас, однак тебе, чомусь, з нами не було... Ми навіть приїхали не тому, що ти наш друг, бо з другом можна зустрітися і через півстоліття і бути другом, справжнім. Ми приїхали тому, що приїхати потрібно було саме сьогодні... Тому, що не зважаючи на те, що ти можеш одним ударом лівою відправити у світ божевільних галюцинацій будь-кого з нас, але ти найбеззахисніший з нас... Вибач, що ображаю вашу колишню, ще навіть вчорашню, величність, та твою вічну безглузду ослячу гордість... Одне слово, може, ти знаєш чи й здогадувався, однак ти безхребетний, коли падаєш... Ти стаєш маленьким жучком, якого може розчавити навіть такий самий безхребетний жучок без надмірних зусиль, бо: твоя сила – в силі... дурній, що зловила тебе на наївності й кинула в ноги тим, кому потрібні мозковиті лохи. І я, коли сьогодні після трьох років небачення побачив твою зашмаркану мармизу, переконався, що ми приїхали недарма, і...
Досить, я тебе прошу, досить, - замахав руками Володя-одесит, - ви, західняки, справді жорстокі...
Не жорстокі, а справедливі. І не перебивай, бо інакше це чмо пропаде, - без зусиль підняв і переставив набік довжелезного Володю-одесита маленький мускулистий горець Степан із Закарпаття. – Він повинен знати, що сильний не той, хто стоїть на спині сили та від неї відштовхується вгору, розпихаючи в усі боки неугодних... Сильний той, хто вилазить з гівна, в якому сидів по горло, вперто відмивається і карабкається на вершину по драбині перешкод, не оминувши жодної сходинки. І я особисто приїхав не тому, що ти, Сергію, мій друг... Бо тебе, фактично, нема... Як минулого нема... Є тільки я з досвідом, який ужився в мене від спілкування з тобою... Ти знаєш, я ненавиджу слабаків... Я припер сюди, тому що мені соромно, що в мене міг бути друг, який втопився в гівні. Ясно? – запитав Степан.
Перестань! – заволав Ростик.
Тихо. Спокійно. Дякую... Дякую, хлопці, - втомлено роззброїв несподіванкою вдячності їх запал я. – Степан правий, і все, що він сказав – мені, на жаль, відомо. Не знаю, чи ви мене піднесете, по сходинах віртуальної Степанової драбини, однак те, що ви не дали мені впасти... тепер – правда... Наливайте...
Степан деякий час ще намагався виглядати злим, а потім хитро посміхнувся і додав:
А те, що ти, Сергію, мудрий, я теж знав... завжди. Але вступне пряме відверте слово - мій стиль, ти в курсі. Тепер без загадок можна по-справжньому попити. Не так?
Степан, як завжди, має рацію... Дідову... Бандерівську, - почав наш одесит. – Словесна розминка вдалася на славу. Ви варті один одного, пацани! Блін... ой, вибачте, млинець, звичайно, і коли ми, Ростику, навчимося так гарно пи... переконливо говорити? - і ми знову стали студентами, справжніми, яким до лампочки все, крім... ВСЬОГО, справжність якого в його нічийості...
5
Щоб повернутися – треба повернутися...
Ми залишили Володиного “Жигуля” на стоянці біля залізничного вокзалу, повпихали все наше туристське причандалля в перелякану електричку і – поїхали назустріч юності, в магічні Сколівські Карпати, де навіть вітер розповідає про цілюще значення кожного неповторного подиху.
Хлопці, - не витримала червонощока жіночка, що сиділа біля вікна поруч Степана з Ростиком, - заберіть з гори той брезент, бо він зараз упаде мені на голову.
- Це не брезент, а палатка, - байдуже повідомив жіночці Степан.
І вона не на горі, а на місці, призначеному для перевезення багажу, - додав Ростик.
Зрештою, якщо наша палатка і впаде на голову, то не тільки на вашу, а й на мою, бо... якщо ви помітили, я сиджу навпроти вас... – розраджував жіночку Володя.
- Мене це не тішить, - відгаркнула збентежена жінка.
Чому? – запитав серйозно Степан. – Мало б тішити, бо за законами фізики ви приймете на голову не всю вагу палатки, - він зробив паузу, - а тільки її половину.
А це складе, - Ростик вийняв з кишені калькулятора і почав щось захоплено підраховувати. – А це складе всього-навсього 64 кілограма і 135 грам.
- Так-так, бабусю, - додав Володя, - 64 не 128, погодьтеся…
Жінка зіскаженіла від слова “бабусю”, запінена, вона не тільки не могла вимовити слова, вона дихала, як риба на березі. Врешті зібралася з силами та сумками, не на багато легшими за висмоктані з пальця Ростикові 128 кг, та, розштовхуючи заплаканих від сміху наших сусідів і примовляючи “ідіоти”, випхалася з вагона.
Сідайте, - Степан запропонував вільне місце дівчині, що стояла неподалік, - у нас вакансія. Тільки щойно відбулося демонстративне звільнення за власним бажанням.
Ні, дякую, - усміхаючись, відмовилась вона.
- Та не переживайте, палатка прив’язана, - нарешті підтримав розмову я.
Міцно, - підтвердив Ростик. – Ймовірність падіння, як курсу євро щодо нашої національної валюти.
І не така вона вже й важка, палатка наша.
