Графиня - Лис Володимир Савович (читать книги бесплатно полностью без регистрации TXT) 📗
— Кого?
— Там, внизу, хтось біг через ліс.
— Бачив.
І ледве я це вимовив, як ми почули пронизливий моторошний крик. Здавалося, цей жіночий крик змусив здригнутися стіни пансіонату.
— Я побіжу туди, — сказав я. — Може, їй треба допомогти?
— Допомогти? — Інга скинула ковдру і вчепилася мені за руку. — Ні. Ні. Не йди, я прошу тебе.
— Тоді ходімо вдвох!
— Але ж там дощ. Вона вже, напевно, добігла до нашого корпусу.
Знову спалахнула блискавка, і я побачив, як лісом, на тому ж самому місці біжить жінка. Інга скрикнула і притулилася до мене. Вдарив грім, і ми знову почули розпачливий крик.
— Платоне, що ж це таке?
— Що ти маєш на увазі?
— Я знову побачила ту жінку.
— То й що? — я сказав це якомога спокійніше.
— Мені страшно, Платоне. Давай відійдемо від вікна.
Ми таки відійшли. Я чомусь подумав, що варто б увімкнути світло. Не тому, що я боявся. Навпаки, мене все нестримніше тягло вниз, туди, де бушувала гроза. Де лісом бігла і не могла сховатися від грози дивна чи божевільна жінка. Цікаво, хто вона? Бо ж не могло нам привидітися — відразу обом.
Я схопив Інгу за руки і притяг до себе. Потім кинув її на ліжко. Я ждав, що от-от спалахне блискавка. Наче блискавка могла б допомогти мені ввійти в жінку, яку я пристрасно бажав. Десь внизу гримнули двері — хтось побіг у ніч. Я подумав, що не така вже й тендітна жінка піді мною. Зовсім не груденята в неї і не ноженята. Я притулився до неї так щільно, як тільки міг. Знову спалахнула блискавка.
Я побачив себе теж посеред лісу. Я біг за тією жінкою, біг і не міг наздогнати. Коли спалахнула блискавка, жінка оглянулася, і я бачив, що вона має обличчя Інги.
Так, то була Інга. Інга моєї уяви. Але справжня Інга лежала піді мною. Я кохав її, кохав пристрасно, як тільки міг.
Коли ж вона солодко застогнала, коли я ліг поруч, то раптом помітив, що гроза вщухла. Тільки десь далеко погримувало. Я поцілував Інгу, вона у відповідь щось солодко замурмотіла, наче кішка, що спіймала мишу, але сита вже — не хоче її їсти, а лише спроквола грається, тримаючи свою жертву в лапках.
Я встав і підійшов до вікна. Мене обдало холодом. Рвучкий вітер вдарив ув очі, потім обпік решту обличчя. Я вже хотів відійти назад, углиб кімнати, до теплого тіла Інги, коли раптом побачив серед лісу білий силует. Жіночий силует з піднятими руками. На тому самому місці, де я бачив жінку, що бігла посеред грози. Вона стояла тепер посеред лісу, біла, мовчазна, дивно заклична. Так, вона кликала мене до себе, це я добре розумів. Мені навіть здалося, що бачу її риси, бачу і не можу впізнати. Я зціпив зуби і змусив себе одвернутися. Інга на ліжку вже спала, солодко, наче маленька дитина.
ІІІ
Не знаю, що мене покликало того дня до моря. Зранку дув скажений, майже зимовий вітер, я чув, як одна жінка, яка щойно приїхала в наш пансіонат, сказала:
— Ніколи б не повірила, що в Криму таке буває, та ще й у серпні.
— Вчора погода була зовсім іншою, — відповіла їй чергова, яка оформляла поселення.
Справді, зовсім інша, подумав я, пригадавши вчорашню вечірню прогулянку з Інгою. Але сьогодні я був сам. Звісно, я міг покликати із собою Інгу, але не її присутність була мені потрібна сьогодні.
Найперше я оглянув те місце, де вночі бачив білу жінку. Чи жінку в білому. Я не міг би до пуття сказати, що я там шукав. Може, просто чиїсь сліди, може, шматок її білої сукні чи жмутик волосся, може, якийсь потаємний знак, який би вона мала залишити.
Біля одного з дерев я зіткнувся з чоловіком приблизно мого віку чи трохи старшим. Він пильно оглядав місцевість, придивляючись до гілок дерев, до гілля і листя, збитого вночі грозою.
«Невже він шукає те саме, що і я?» — думка мене трохи збентежила, я спинився й уважніше подивився на чоловіка. Він мав тонкі інтелігентні риси, виразні зморшки, мішки під очима і ледь-ледь сутулився. На щоці з правого боку виднівся невеличкий світлий шрам, либонь, порізався під час гоління.
— Ви також вночі її бачили? — спитав я, коли ми обдивилися один одного.
— Даруйте, про що ви? — вимовив чоловік глухуватим голосом, але по тому, як він відвів погляд, було видно, що він мене зрозумів.
«Отже, це не фантом, не видіння, не витвір моєї уяви, — подумав я. — Але чому це мало бути витвором у'яви, якщо й Інга бачила?»
Проте я не міг позбавитися першої своєї вранішньої думки — начеб Інга просто мене спершу тільки потішила, підігравала мені. Атож, я з її вуст чув не те, що хотів почути. Така химерність потім стала частинкою загадки про жінку, яку я бачив (таки бачив) уночі. Якийсь зв’язок наче виник між її з’явою й існуванням Інги в моєму житті.
— То ви нічого не бачили, кажете? — спитав я ще раз чоловіка іронічно і в той же час погрозливо.
Він знизав плечима. Острах в його очах перемішався з насторогою. Він узяв пальцями, на одному з яких зблиснула тонка яскраво-жовта обручка, гілку молодого дубка і струсонув на землю рештки нічного дощу. Цим жестом немовби захищався чи прагнув поставити між нами хоча б якийсь заслін.
Я намагався пригадати, чи бачив цього чоловіка в пансіонаті. Таки, здається, бачив. Він сидить, якщо не помиляюся, в іншому кінці зали на обідах, а на вечері не ходить. Так, то він, я не помилився.
Тут я пригадав слова Інги: «Он там сидить чоловік, з яким ми відпочивали позаминулого літа в цьому пансіонаті».
— Відпочивали? Удвох? — перепитав я тоді, коли почув ці її слова.
— Ні, просто я пригадала, що він теж відпочивав тоді. Навіть якось намагався залицятися до мене.
— Залицятися до тебе? — вигукнув я обурено. — Я його вб’ю.
— Заспокойся, — засміялася Інга. — Він зовсім не в моєму стилі.
— А який же стиль тобі подобається?
— Ти — мій стиль, — сказала Інга.
Вдруге чи втретє я тоді подумав, що Інга схожа на якусь жінку, яку я колись бачив, зустрічався, знав. Але хто ж то був? Кілька разів повертався я до цієї думки, але так нічого й не зміг пригадати.
«Це обличчя, м’який овал, виразні очі, всередині яких наче причаївся хтось, кого ти добре знав («Добре знав? Ще одна химера до мого враження», — подумав тоді я) і хто видивився щось тільки йому відоме у твоїх очах, — усе це могло належати колись аристократці», — подумав я і спитав Інгу, чи вона не з якогось дворянського роду.
— Звідки? — засміялася знову Інга. — Мама була вчителькою, це так, але бабуся із села, проста селянка, а по татові бабуся й дідусь — міські пролетарі.
Я тоді ледве не запитав, чи Інга позаминулого літа так само крутила з кимось роман, як тепер зі мною? Але стримався, бо подумав, що це може її образити.
— Ви даремно тут щось шукаєте, — сказав чоловік. — Даремно, бо…
Він змахнув рукою, безнадійно, якось так, наче саме в цю мить переконався, що в чомусь гірко помилявся. Одвернувся і рушив через ліс. Я наздогнав його.
— Що ви хотіли сказати? — спитав я, коли, схоплений за плече, він повернувся до мене мовби застиглим, закам’янілим обличчям.
— Яке це має значення? — він промовив ці слова автоматично, знехотя, наче неживий. — Ви мене, що, не зрозуміли? Жінки цієї не існує в природі.
— Але ж її бачили чимало людей, — заперечив я. — Принаймні з десяток. Що це, по-вашому? Колективна галюцинація?
— Не знаю, — сказав чоловік. — Але знаю інше. Хочу, щоб ви мені дали спокій. Ми все одно залишимося з вами кожен при своїй думці.
Він пішов. Цього разу я не став його ні спиняти, ні наздоганяти. Чомусь майнула думка, що я вже спізнююся. «Куди?» — спитав я себе і не отримав відповіді. Напевно, до моря. Все ж я почекав, доки чоловіка не стало видно. Наче боявся, що він перешкодить мені спускатися до моря. Можна було, звісно, спокійно піти собі заасфальтованою доріжкою, але я не любив ходити нею. Хіба що з Інгою. А проте, мені вдалося й Інгу кілька разів підбити спускатися й підніматися по ледве помітній стежині, що підступною сіро-рудою змією петляла між деревами, спускаючись все нижче і нижче. Підступною тому, що вона порозставляла пастки то у вигляді східців, про які треба було знати, щоб не полетіти стрімчака униз, а то й узагалі ямок, ступивши у які кілька відпочивальників за сезон (про що нас попереджали при поселенні в пансіонат) набивали собі синяки, а декотрі й ламали ноги. Все ж, незважаючи на попередження, чимало люду простувало саме по стежці, ігноруючи безпечну, але довшу доріжку. Може, за звичкою не мали зайвого часу, а може, як і мене, вабило п’янке відчуття небезпеки, начеб моєї особистої небезпеки, прохолодну невидиму руку якої я відчував на своїй долоні за весь час першого спуску.
