В країні дрімучих трав - Брагин Владимир Григорьевич (лучшие книги без регистрации TXT) 📗
Навряд чи можна було й під лупою прочитати цього листа. Та навіть якби в мене й була лупа, я не став би читати чужі листи. Я взяв аркушики і поклав їх у сірникову коробку. Все це треба віддати…
У Оленки в квартирі мені сказали, що вона в інституті. Залишити квіти? Але як сказати, пояснити — від кого? Що ж робити з крихітними аркушиками? І я пішов до інституту.
Сумнівна втіха — йти незнайомим містом, тримаючи в руці букет чужих квітів, розпитуючи перехожих, як краще пройти до Педагогічного інституту, читати назви вулиць і думати… про чуже кохання.
Всі почуття й думки, либонь, виклав Павлик на крихітних аркушиках. Як він це зробив? За допомогою мікрофотографії? Певно, чимало зусиль доклав він, щоб написати ці дві записки, сфотографувати їх, а друкуючи, — зменшити. Начебто слово, зменшене фотоапаратом, зазвучить спокійніше й точніше… Мабуть, в інституті краще передати це послання Павлові — тому, хто писав, а не Оленці.
Я пройшов густим міським садом і враз злякано зупинився: мені здалося, ніби сірникова коробка з мікролистами кудись випала… Але ні, вона ось де!
Напевне, щоразу, коли Павло бачив Оленку, його посідали сором’язливість і боязкість: утворювався поріг, який він не смів переступити.
А ось і педагогічний інститут: великі двері з чорного дуба, проти сонця виблискують поліровані мідні ручки.
Я детально описав дідові, сторожу інституту, всі прикмети того юнака, якого бачив учора ввечері, але з цих прикмет сторож не міг зрозуміти, якого Павла треба покликати.
Хіба мало студентів, яких звуть Павлами, вчиться в інституті? Ще хвилина — і я опинився б у досить смішному становищі. Чого доброго, п’ятеро або десятеро юнаків — і кожний на ймення Павло — оточили б мене, а я простягав би всім їм букет квітів. Що робити? І тоді я розповів сторожеві, що вчора ввечері бачив того Павла, який проводжав студентку Олену додому.
— А-а, Павла Бєлянкіна, — протягло мовив сторож.
За хвилину Павло стояв переді мною. Я відрекомендувався. Юнак, нічого не розуміючи, дивився на мене.
— Ось ваш букет. Він випадково залетів до мене у вікно готелю. Пробачте, він трохи прив’яв…
Юнак невміло взяв букет. Він був здивований.
— Чи варто було завдавати собі клопоту? Квіти завжди в’януть…
“Дивно, — подумав я, — чому він не турбується про листа?”
Я подав йому сірникову коробку:
— Ось ваші мікролисти.
— Що? Які листи?
— В букеті, якого ви кинули у вікно, були фотолисти.
— Фотолисти? Я не займаюся фотографією.
— Але ж фотолисти були у вашому букеті? Ваші фотолисти…
Обличчя Павла стало злим. Риси його загострились. Я не побачив і сліду вчорашньої сором’язливості і боязкості. Він з підозрою подивився на мене.
— Не накидайте мені, громадянине, чужих листів!
— Але ж… але ж..;
— Дайте мені спокій! І знаєте що? До побачення!
Я не знав, що сказати. Смішне, безглузде становище: напівтемний вестибюль інституту, довгі ряди порожніх вішалок за бар’єром, я з сірниковою коробкою з мікролистами в простягнутій руці, а Павло — в протилежному кінці залу — пхає в урну букет, якого я обережно ніс через усе місто.
Раптом двері однієї з аудиторій відчинились, і гомінлива група студентів увірвалась до залу. Вони, певно, ще не охололи після щойно одержаної консультації і завзято сперечались.
— Павле, що трапилось? — упізнав я голос Оленки.
Я спробував пояснити. Всі відразу ж замовкли і з подивом позирали на мене.
— Чи не пройшли б ви до кабінету? — мовив до мене чоловік із спокійними, впевненими рухами, перед яким розступилися студенти.
Ось за яких дещо дивних обставин я опинився не на пароплаві в морі, а в кабінеті директора Педагогічного інституту Степана Єгоровича Тарасевича. Сиджу і дивлюся на стіл, де лежать дві крихітні записки з мікротекстом, а поряд з ними — звичайні аркуші паперу. На них друкарка надрукувала через два інтервали текст, який читали під сильною лупою.
Чекаю. От зараз разом з директором інституту прийде автор мікрозаписок, студент Бєлянкін. Він скаже, що все це його особиста справа, жарт, як справедливо твердить Степан Єгорович. Дочекаюсь, поки вони прийдуть, і подамся на пристань.
ТРИ ЗАПИТАННЯ ПРОФЕСОРА ТАРАСЕВИЧА
Директор поклав перед студентом сірникову коробку з аркушиками і текст, передрукований на машинці:
— Бєлянкін, дайте, будь ласка, відповідь на три запитання. Перше: що за дивна манера листуватися за допомогою мікрофотографії? Запитання друге: чому ви відмовляєтесь від своїх листів і такі нечемні з людиною, яка з делікатності повертає їх вам? А тепер третє запитання: з листів видно, що ви збираєтеся в якусь тривалу подорож. Я не проти туризму, але скажіть, будь ласка, що це за барометр… Діжонваля?
— Степане Єгоровичу, не писав я цих листів! Я відразу про це сказав ще там, біля вішалки!
— Як же так? Букет — ваш, а записки в цьому букеті — чужі?
— Степане Єгоровичу, справді, квіти я збирав, але записок цих не писав. Я напередодні іншого листа написав і збирався його віддати. Ось він! А втім, я не можу вам його показати, це тільки для… Ну, одне слово, особистий лист… — Бєлянкін розгубився і замовк.
В його відповіді відчувалася правдивість і юнацька щирість, а в самій недомовленості — турбота: хіба можна, щоб не Оленка, а хтось інший прочитав його листа? Студент стояв перед нами мовчазний і зосереджений, рука його міцно стискала лист. І так само, як там, у вестибюлі, де я намагався віддати разом з букетом крихітні аркушики, так і тут, у кабінеті, я розгледів на його зблідлому обличчі ознаки злості й обурення: навіщо хтось чужий і сторонній втручається в його життя.
— Добре, Бєлянкін, я вас більше не затримую, — мовив директор.
Бєлянкін був уже біля дверей, коли Тарасевич з несподіваною для нього гарячковістю вигукнув.
— Яким же чином ці дивні аркушики раптом опинились у букеті студента мого інституту?
— Степане Єгоровичу, — обернувся до нас Бєлянкін, — мабуть, аркушики хтось упустив на квіти.
— А де ви збирали їх?
— Біля старої покинутої альтанки, що за гаєм. Ввечері… їхав попутними машинами — туди й назад. Там іще база Райхарчоторгу.
Коли двері за студентом зачинилися, директор проказав:
— Отже, все зрозумілої Це пожартував з вами не студент мого інституту.
Степан Єгорович узяв коробочку, де лежали аркушики з мікротекстом, потім склав удвоє аркуші паперу, на яких цей текст було передруковано, і подав усе це мені з люб’язною усмішкою:
— Повертаю, як кажуть, за належністю. Мені знову впали у вічі слова: “Ератосфен… личинка бабки… Діжонваль”… Умовний текст?
— Краще розкажіть, що нового покаже в наступному театральному сезоні Художній
театр у Москві… Як? Ваша п’єса там не піде? Шкода…
— Пробачте, Степане Єгоровичу, студент Бєлянкін сказав, що букет він назбирав біля якоїсь зруйнованої альтанки…
— Добре! Розумію. Я пошлю туди Бєлянкіна та інших студентів.
— Шукати в траві інші такі аркушики?
— Шукати того, хто упустив їх на квіти. Студенти побувають там і розвідають, хто так дивно жартує. Який жаль, що мені ні на годину не можна вийти з інституту! А то я б пішов з вами. Дорога мальовнича, веде до дачного селища наукових працівників. Селище імені Ломоносова.
— Степане Єгоровичу! А чи не здається вам, що вся згадка тут в одному слові “Діжонваль”?
— Так, так, я забув вам сказати… Я не полінувався і завітав на кафедру фізики. Про барометр Діжонваля там і не чули. Тут щось не те… А невже Художній ставитиме сучасний водевіль?..
