Нова стара баба - Денисенко Лариса (электронные книги бесплатно TXT) 📗
Чоловіки у мене були, але щось заважало нам триматися разом. Я кохала щиро, без причин, тільки завдяки потребі – любити та віддавати, а вони шукали причину – через жалість, через корисливість, через зріст, через «щоб не піднімати одній дитину». І думали, що я ці причини приховую, я ж, якщо й уміла в житті щось приховувати, то це тільки гнів. Вони озвучували ці причини, я ніяковіла, вони відходили й знову наближалися. Коли все було добре, я відчувала: це ненадовго, зараз знову до мене підійдуть і почнуть обгризати моє молоде листя… У мене були свої щасливі та розпачливі історії…
Наталю я підняла самотужки. Хоча тепер грішу проти істини, це Наталя підіймала мене, вона завжди вирізнялася цілеспрямованістю, ніщо так не змушує молоду матір-одиначку жити та міняти щось на краще, ніж упертість власної дитини, ти б уже й скотитися зверху годна, а хтось тебе підбиває рогами догори, догори, знову й знову. Крім того, був потужний фактор Зойки, із яким не можна не рахуватися. Хай би хто спробував!
Тепер Наталя працювала у нашому посольстві в одній зі скандинавських країн. «Мама, не здивуюся, якщо тут у баб уже виросли яйця, вони розрулюють геть усе, – писала вона. – Навіть у мене щось там починає свербіти, можливо, то якраз і лізуть яйця». Я хотіла їй відповісти, що так може проявлятися клімакс, цей страшний свербіж якраз на нього вказує, але не втручалася.
Власне, Наталя не гарчала на людей (і на мене теж) тільки тому, що взагалі не любила розмовляти: вона писала довідки та листи, складала протоколи, вичитувала договори. Про Славіка запитувала тільки у контексті того, чи не привів він когось до хати. Коли я сердилася, що вона за нього геть не хвилюється, Наталя відказувала: «Мама, з людьми такого типу, як Славко, та такої статі – ніколи не відбувається чогось, що мені цікаво або слід було б знати, крім тих моментів, коли його чіпляє яка-небудь небезпечна баба».
І от знову нова баба. Варто йому подякувати за те, що першу він привів пізно, коли йому виповнилося двадцять дев’ять років. Її звали Людмила, й вона була такою гладкою, що коли сідала – більш скидалася на крісло, ніж саме крісло.
Зойка реготала й казала мені: «А ты представь, что это не Людку притащили в твою квартиру, а оригинал Рубенса». Предтечею до її появи служила нова пралька, котру Славік подарував мені. Власне, ця Людмила у його телефоні (я не підглядала, якось він голився, вона зателефонувала, і я піднесла йому телефон, мимоволі ж кинула оком на екранчик) була записана як «Люда – пралька». Коли я помітила цей запис – мене трохи попустило, я вирішила, що надовго вона тут не затримається, або Славік уже зовсім «чурбан неотёсанный» (так зве його Зойка), бо не можна навіть у записах так нарікати кохану жінку.
Не можу сказати, що я з нею конфліктувала, просто її було, як на мій смак, забагато. Ще їй постійно телефонували клієнти, скільки ж людей хоче придбати пральки, пилососи, рукомийники, диво-швабри; вона з ними спілкувалася цифрами та реготом.
– Звіть мене Людмилою, якщо не важко, – виправила вона мене, коли я звернулася до неї як до Люди.
– Людо, але ж у вас таке надмірне, довге повне ім’я, хіба не можна його зменшити?
– А ви зменшуйте прикметники, ви ними зловживаєте, так і сили для імен збережуться. Усі ці ваші «надмірний», «надзвичайний», «злочинно-прекрасний», – для чого вони, ті красивості? Людмила – гарне ім’я, а Людка – так хай звуть шавок підзаборних, навіть чути такого не хочу.
І вона мені усміхалася. А ще діставала мене майонезом. Бач, не може вона його їсти в салатах, бо від цього гладшають. Матір Божа, як вона ще здатна помічати, гладшає чи ні? А я любила майонез і ніколи не розжиралася до таких злочинно-жахливих та надмірних форм. Я мастила майонезом канапки, замість масла, викладала на майонез сервелат або шпроти й почувалася дуже задоволеною.
Славіка легко було помітити, але важко ухопити. Крупний, незграбний, освічений, балакучий. Не добрий і не злий. При цьому мало хто міг кількома словами розповісти про Славікову вдачу. Славік мімікрував, підлаштовувався, дослухався, тримав оборону, у наступ він на моїй пам’яті ніколи не ходив. Коли хтось вирушав у наступ на нього, він переконливо робив вигляд, що це його не стосується, а потім підбирав усе, що залишалося від атаки, тим і був задоволений. Більшість людей говорили про нього так: «Славик? Это большой такой, толстозадый, с мокрым ртом?»
У квартирі пролунав дзвоник, я підняла трубку.
– Варка, ты? Чегой-то там у тебя на подоконнике расцвело, кактус, что ли?
– Да.
– Сучка!
Щось гримнуло, вочевидь, Зойка кинула трубку. Вона терпіти не могла, як у мене щось розквітало, просила, щоб я нічого не ставила на те підвіконня, на той бік, куди виходять її вікна. А я їй казала, щоб вона менше зазирала у чуже життя. Зойка фиркала. Квіти її діставали тим, що вона прочитала, наче рослини квітнуть тільки у добрих людей, а у злих – мруть. У неї квіти не приживалися, а в мене – завжди квітнули. Хоча вона щоразу приговорювала до них: «Та шоб вы повыздыхали, сволочи зелепушные», – квіти Зойчиних прокльонів не боялися.
Зараз їй стане соромно, вона зателефонує і запросить на чай. Сподіваюся, що вона покінчила з аспіриновим періодом. Одного разу я помітила: Зойчин чай чимось віддає. А потім побачила, як вона у чайнику розчиняє дві пігулки аспірину.
– Ти нащо те робиш?
– Уроды, что за цветы в переходе втридорога сдирают, сказали, шоб розы не вяли, нужно добавлять в воду аспирин. Я, конечно, не роза, но увядать тоже не спешу. Смотри, как помолодела, видишь?
Я змовчала, бо Зойці не пояснити, що молодий крокодил від старого крокодила відрізняється лише розмірами. От тільки маразмів більшає.
– Але ж чай гидкий на смак, ти сама не відчуваєш, чи що?
– Ой, ёп-папало-ногу, чай вообще гадость и зло. Они его делают из костей мертвяков. А аспирин ещё кровь разжижает, я забочусь, шоб ты, дура грешная, от инфаркта не скопытилась.
Зойка не телефонувала, напевно, цвітіння кактуса – то був більший виклик, ніж я думала, тому я поринула у спогади про баб Славіка.
Ще була Тася. Взагалі, її звали Анастасія, але вона звала себе Тасєю. Дякую на тому, що ми її могли звати як завгодно. Я от тільки не розумію, як можна при здоровому глузді самій себе звати Тасєю? То у собак нема особливого вибору. Наприклад, Зойка свого кудлатого тер’єра зве Падла, Лохмотня, Мусєчка, хоча його звати Грім Другий. Він озивається, бо хоче жерти, вигулюватися та і взагалі любить цю стару негідницю. Але як юна дівчина може зватися Тасєю?
У Тасі, начебто, була легка вдача, вона весело клопотала по господарству, дарувала мені симпатичні кофтинки, однак увесь час хіхікала. Навіть коли розповідала про трагічні події. Це мене бентежило і дратувало, я вже не кажу про те, як на те хіхікання реагувала Зойка.
«Она что у вас, блаженная или просто дура? Чего ей надо? Нельзя верить бабам с оборками и хихиканьем, это невероятные падлы!» – попереджала мене Зойка, котра носила штани, перешиті із жалобної сукні, та спідницю, перешиту з військового пальта, а сміялася вона так, що всі довкола починали непокоїтися, чи раптом не хоче когось прибити.
Важко сказати, наскільки неймовірною падлою була Тася, але маніпулянтка з неї неперевершена. Славік на всі ці закидони вівся зі страшною силою. Тася могла вмовити його на все. Взагалі-то, це одна із запорук щасливого родинного життя, але мені не хотілося, щоб своє щастя Славік отримав саме у такий спосіб. Тася дивилася на нього замріяним поглядом, однак мені постійно здавалося, що вона примірюється, як пристосувати кожний міліметр його тіла собі на користь.
Я не вміла знешкоджувати таких підступних хижачок. Інтриги я пізнавала тільки з книжок, до того ж класичних, або з мелодрам. Але мені важко було уявити, як я замочую в отруйному розчині Тасіну нічну сорочку, підсипаю ціаністий калій до кави, звинувачую її у крадіжці коштовностей або ще щось.
За справу взялася Зойка. Вона також не вирізнялася майстерністю інтриганства, тому побила бідну дівчину в темному під’їзді й сказала, що «наступного разу засуне їй у вагіну лампочку і там розіб’є». Це все, що я знаю зі слів Тасі. У темряві нашого під’їзду Зойку вона не впізнала, однак жити тут далі не могла, її мучив «віктимний синдром».
