Координати чудес - Шекли Роберт (читать бесплатно полные книги TXT) 📗
РОЗДІЛ 3
— Що це! — крикнув Кармоді.
— Отже, — промовила похмура особа, — злочинець таки не уникне кари. Дивись на мене, Кармоді! Я — твій кат! Тепер ти відповіси за свої злочини проти людства і за гріхи супроти себе самого. Та я маю додати, що це лише попередня кара і її не врахують у кінцевому вироку.
Кат витягнув з рукава ніж. Кармоді здушило горло і він не зразу здобувся на слово.
— Спиніться! — закричав він. — Я тут не для страти!
— Знаємо, знаємо, — заспокійливо сказав кат, приміряючись уздовж леза до яремної вени Кармоді. — Тут усі так говорять.
— Але це правда! — зойкнув Кармоді. — Мені мають видати Виграш!
— Що? — перепитав кат.
— Виграш, хай йому біс! Виграш! Мені сказали, що мені належить Виграш! Спитайте Кур’єра, він привів мене отримувати Виграш!
Кат пильно подивився на нього і відвернувся, мов невинне ягня. Ткнув у клавішу на панелі. Сталеві обручі перетворилися на серпантин. Чорний катів одяг став білим. Ніж-авторучкою. Замість близни на щоці з’явився жировичок.
— Усе гаразд, — сказав він без тіні каяття. — Я ж попереджував їх, щоб не з’єднували Департамент Дрібних Злочинів і Контору Тоталізаторів. Так ні, мене ніхто не хоче слухати. Так їм було б і треба, якби я убив вас. Ото було б сміху, правда?
— Мені було б не дуже до сміху, — хапаючи дрижаки, видушив з себе Кармоді.
— Добре, через непролиту кров нема чого плакати, — сказав Чиновник, що відав Виграшами. Якщо ми братимемо на себе відповідальність за всі випадковості, то вичерпаємо випадковості, щоб узяти на себе відповідальність за… Що я кажу? Менше з тим, фраза правильна, навіть якщо й слова не ті. Ваш Виграш десь тут.
Він знову натиснув клавішу. Ту ж мить у кімнаті матеріалізувався масивний захаращений письмовий стіл, що трохи повисів на два фути над підлогою, потім гупнув униз. Чиновник почав відкривати шухляди і викидати звідти папери, бутерброди, друкарські стрічки, облікові картки та недогризки олівців.
— Виграш має бути десь тут…- розпачливо примовляв Чиновник. Натиснув іншу клавішу на панелі. Стіл зник, і панель разом з ним.
— Чорти б його! Нервів не вистачає! — скрикнув Чиновник і, сягнувши рукою в повітря, щось там намацав і натиснув.
Мабуть, це була знову не та клавіша, бо з передсмертним стогоном зник і сам Чиновник. Кармоді залишився в кімнаті сам. Він чекав, мугикаючи під ніс якусь фальшиву мелодію. Чиновник виник знову і вигляд мав не гірший, аніж до своєї пригоди, хіба що на лобі світився синець, а на обличчі проступала досада. Під пахвою він тримав яскраво обгорнутий пакуночок.
— Вибачте, будь ласка, за затримку, — вибачився він. — Сьогодні, здається, все не так.
Кармоді видобув з себе бліденький жарт:
— А хіба можна інакше керувати галактиками?
— А як ви хочете, щоб ми ними керували? Ми тільки реагуємо, розумієте?
— Розумію, — погодився Кармоді. — Та все ж я сподівався, що тут, у Галактичному Центрі…
— Ви, провінціали, всі на один копил, — втомлено проказав Чиновник, — переповнені нездійсненними мріями про порядок і досконалість, а вони — просто ідеалізована проекція вашої власної меншовартості. Слід би вам уже знати, що життя — штука безладна, що сила радше поділяє, а не об’єднує, і чим вищий розум, то більше ускладнень. Ви, мабуть, чули про теорему Голджі: порядок — це найпримітивніше й відносно довільне групування об’єктів у хаосі Всесвіту. І коли розум і сила істоти наближаються до максимуму, то її коефіцієнт керованості (якщо його вважати продуктом розуму й сили і позначати символом «ізм») наближається до нуля завдяки страшливій геометричній прогресії числа об’єктів, які слід осмислити й регулювати, що перевищує арифметичну прогресію Розуміння.
— Ніколи над цим не задумувався, — досить таки ввічливо урвав Кармоді. Та його вже почала дратувати недбалість цивільних урядовців Галактичного Центру. На все в них була відповідь, а по суті вони просто не виконували як слід своїх обов’язків, пояснюючи невдачі несприятливими космічними умовами.
— Так-так, тут ви також маєте рацію, — вів далі Чиновник. — Ваші погляди (я дозволив собі прочитати ваші думки) мають під собою грунт. Як і всі інші організми, ми застосовуємо розум для пояснення невідповідності. Бо ж речі завжди трішечки перевершують наше розуміння. Щоправда, ми й не повністю використовуєм інструмент розуміння. Деколи працюємо механічно, недбало, навіть із помилками. Важливі документи лежать не там де слід, машини погано функціонують, з поля зору випадають цілі планетні системи. Та все це служить лише зайвим доказом того, що ми підвладні емоціям, як і всі інші, хоч трохи самодетерміновані істоти. Що ж ви хочете? Хтось же має керувати Галактикою, інакше все розлетиться. Галактика є відображенням своїх мешканців. Аж поки всі і все зможуть керувати самі собою, повинен існувати якийсь зовнішній нагляд. І хто ж виконуватиме цю роботу, як не ми.
— Хіба ви не можете доручити це машинам? — спитав Кармоді.
— Машинам! — зневажливо вигукнув Чиновник. — У нас їх багато, деякі надзвичайно складні. Та навіть найкращі з них нагадують вченого ідіота. Вони підходять лише для нудних і цілком ясних завдань, як от спорудження зірок або руйнування планет. Та доручіть їм щось складніше, — ось як утішити вдову, — і вони просто розлетяться в друзки. Чи повірите ви, що найбільший комп’ютер у нашій секції може виготовити ландшафт цілої планети, та неспроможний підсмажити яєчню або ж підібрати мелодію, а в етиці розуміється менше, ніж новонароджене вовченя. І ви хотіли б, щоб таке керувало вашим життям?
— Звісно, ні, — відповів Кармоді. — Та хіба не можна створити механізм із творчим підходом і здоровим глуздом?
— Створювали, — сказав Чиновник. — Його концепція передбачала навчання з досвіду, тобто він мав, помиляючись, доходити до істини. Машин тих понавипускали різних типів і розмірів, більшість із них досить транспортабельні, їхні вади були очевидні, хоча їх можна було вважати необхідною противагою достоїнствам. Але, спираючись на цю концепцію, ще ніхто не вдосконалився, хоч пробував не один. Той геніальний пристрій назвали «розумне життя».
Чиновник самовдоволено усміхнувся, немов людина, що говорить афоризмами. В Кармоді зачесався кулак урізати по його кирпатому, ніби мопсячому носі. Та він стримався.
— Якщо ви закінчили свою лекцію, — натомість промовив він, — я хотів би отримати Виграш.
— Як ваша ласка, — сказав Чиновник, — якщо ви певні, що хочете отримати його.
— А є причини не хотіти?
— Нічого конкретного, — запевнив Чиновник, — хіба що загальне: коли в чиєсь життя входить новий об’єкт, це може мати небажані наслідки.
— Ризикну. Нехай буде Виграш.
— Дуже добре, — погодився Чиновник. Він витяг із задньої кишені великий блокнот і сотворив олівець. — Спочатку слід заповнити формуляр. Ваше прізвище Кар-Мо-Ді, ви з планети 73С, Система ВВ454С252, Лівий Квадрант, Місцева Галактична Система, азимут Лк по СД, і вас вибрали жеребкуванням з-поміж двох мільярдів претендентів. Правильно?
— Вам краще знати, — погодився Кармоді.
— Та-ак, та-ак… — швидко гортаючи сторінки, тягнув Чиновник. — Можна пропустити абзац, що ви берете Виграш на свій ризик та відповідальність, так?
— Звичайно, пропускайте, — погодився Кармоді.
— Далі ще є абзац про Оцінку Споживності й параграф про Узгодження Взаємних Непорозумінь між вами й Бюро Тоталізаторів Галактичного Центру, також параграф про
Безвідповідальну Етику і, звичайно, Термінальні Детермінатори Успадкування. Та це все стандартні правила, гадаю, ви їх визнаєте…
— Звісно, чом би й ні? — погодився Кармоді, у якого вже наморочилось у голові. Йому кортіло подивитися, на що схожий Виграш Галактичного Центру, і хотілося, щоб Чиновник уже скінчив свої балачки.
— Дуже добре, — вів далі Чиновник. — Тепер підпишіться ось тут під текстом у думкочутливій рамочці, і буде по всьому.
Не зовсім тямлячи, що треба робити, Кармоді подумав:
