Мальва Ланда - Винничук Юрій Павлович (лучшие книги читать онлайн TXT) 📗

Бумблякевич раптом похопився, що це вже триває декілька хвилин, відколи дівчинка перестала дуріти і вляглася перед ним у цій сороміцькій позі. Лежала і дивилася на нього усміхнено, а очі його бігали нервово і постійно поверталися до полону стегон. Тепер уже виразно бачив, що дівчинці цікаво спостерігати за тим, як він її оглядає, але це водночас було дуже небезпечно — що подумає її мама, коли застане малу такою розкаряченою?

— Ну, купайся, — сказав Бумблякевич, — купайся.

І бризнув на неї водою. Дівчинка засміялася і напнула животика, але пози не змінила. Тоді він ще раз хлюпнув водою. Але дівчинка не зрушила з місця.

Рука ж його, торкнувшись води, в якій лежала пустунка, уже не здатна була повернутись назад. Якась незбагненна сила потягла її в глибінь, до тих стегенець, що чекали його дотику. Бачив, як дівчинка розпливається в усмішці, коли його рука занурюється все глибше і глибше, і, здавалось, не буде тому занурюванню ні кінця, і ні краю. Вода намочила закасану вище ліктя сорочку і почала підніматися вище, пальці вже мусили б наштовхнутися на оті пругкі стегенця, та чомусь не наштовхувалися. Він перегнувся через край ванни і навіть занурив у воду голову й, розплющивши стривожені очі, намагався побачити, куди щезли маленькі ніжки. Пальці черкнули дна ванни, далі — по стінках, але всюди було порожньо. Висмикнув голову з води і побачив, що у ванні нікого нема. Вода вже не була такою прозорою, як спочатку, якась жовта каламуть піднімалася на її поверхню, а хвилі розбігалися на всі сторони, мов од вітру. Відчув цей вітер і на своїй спині, аж проступив піт.

Тепер зірвався на ноги і з жахом окинув очима лазничку. Дівчинка щезла. Невже втопилася? Довго не роздумуючи, пірнув у воду й поплив, нервово загрібаючи руками, а з дна підіймалася жовта ядуча імла і затуляла овид, різала очі й пекла їх вогнем. Раз по раз відчував, як щось вдаряло його по ногах, щось схоже на риб'ячий хвіст або віяло кокетливої панночки. До обличчя липли лапаті водорості, а в вухах уже клекотіло від води, мовби там били дзвінкі джерела з безліччю дрібнесеньких бульбашок, що рвалися вгору, і здавалося, наче то рветься з нього його душа, і зосталося зовсім небагато — тільки розкрити рота і впустити до серця настирливу каламуть, щоб навіки осісти у цих місцинах…

З силою відштовхнувся ногами від дна і вигулькнув на поверхню. Жадібно заковтнув повітря, але вже сил не мав, щоб дістатися берега.

Чиїсь лагідні руки потягли його до себе, допомогли вибратися з ванни.

— Що з тобою? — дивувалася кузинка. — Чому ти в одязі заліз у ванну?

— Я… Я шукав її… вона втопилася…

— Ця шелихвістка? — засміялася кузинка. — Та вона хутше сама кого хочеш втопить. Дануська, ану вилізай! Де ти сховалася?

Бумблякевич чекав, що ось зараз розступляться каламутні води і випірне з них дівчинка, але води не розступилися, а натомість відкрився кошик з білизною, і звідти вистрибнула голісінька збитошниця, заливаючись дзвінким сміхом. Погляд його знову впав на воду — була така ж жовта… Що б це могло бути?

— Ти що виробляєш? — сварилася кузинка. — Ти знаєш, як вуйця налякала? Він, бідний, весь намок. — Тут вона теж зиркнула на воду. — Гі-і-і! Ну, зараз ти в мене дістанеш! Це хто весь яєчний шампунь у воду вилляв?

І лясь по голій дупці, котра враз почервоніла і перетворилася на стигле яблуко, аж Бумблякевичу повні вуста слини набігло.

— Це не я-а-а, це вуйцьо-о-о… — ридала мала.

Відтоді маленькі дівчатка навідували його уяву постійно, і було йому зовсім однаково, — мають вони круглі сіднички чи такі, як дульки, є в них перса чи самі тільки пиптики. Головне, що то були маленькі цілочки — надзвичайно сексові й покірливі, допитливі й спокусливі… Що не запропонуй — на все згідні. Лише в кінці мусиш дати їм чоколядку [8], або мандаринку, або книжечку з малюнками… Але коли появилася Мальва, всі невільниці до решти поперебивали одна одну. Приходила спочатку вона лише в тих неіснуючих зустрічах і розмовах, які він фантазував для мами, але згодом, одного вечора, сталася подія, яка все змінила. Бумблякевич ковзнув рукою, під ковдру і спробував викликати з уяви одну маленьку дівчинку, що мешкала неподалік… Він запропонував їй піти на дах, щоб побачити зорю, яка називалася Мальва Ланда…

— Мальва Ланда? — прошепотіла та і охоче пішла за ним.

А там, на даху, він обняв маленьку дівчинку і навгад тицьнув пальцем у зоряне небо:

— Ось, бачиш? Оця зоря — це і є Мальва Ланда.

— Ух, ти! — сказала маленька дівчинка, зачаровано дивлячись у небо і зовсім не зважаючи на те, що руки великого дядька пестять її маленькі кругленькі ніжки, пестять її маленький кругленький животик, потім стягають з неї манюсенькі біленькі майточки [9], і вуста його припадають до кругленької дупульки.

— Мальва Ланда! — проказує дівчинка, мов під гіпнозом, і сідає Бумблякевичу на коліна, а все зоряне небо, геть усе зоряне небо дивиться тисячами зіниць, як вони кохаються на даху разом з котами і ринвами…

Але раптом одна зірка почала рости і рости, і стріляти промінням, і летіти до них так швидко, так швидко…

— Боже! — скрикнув Бумблякевич, побачивши, що зірка перетворилася на королівну і стала на комині.

Королівна була в прозорому хітоні, що розвівався на вітрі, і називалася Мальвою. Ось вона наблизилася до маленької дівчинки, підхопила її за шкірку, мов кошеня, і пожбурила з даху в темінь.

— Тепер ти мій! — сказала владно Мальва і змусила Бумблякевича належати тільки їй…

Мальва взяла його за руку і полетіли вони кудись понад будівлями, в синє літепло ночі…

Мальва мала свою квартиру, і це дуже тішило маму, вона весь час із неприхованою увагою стежила, до якої стадії вже наблизилися стосунки її сина з тією таємничою панною. Як на те, вони обмежувалися прогулянками містом та відвідинами театрів, кін і виставок.

— Вона ще тебе не запрошувала до себе? — допитувалася щоразу в сина.

— Ні…

— Чому ти їй не запропонуєш одружитися? Не можна так довго дівчині голову крутити. Колись їй увірветься терпець, і покине тебе…

— Та якось не випадало… ні з того і ні з сього…

— Послухай мене… Я щось у тім житті знаю… Тепер літо… тепло… запроси її на річку… на безлюддя… Розумієш, що кажу?

Бумблякевич почервонів.

— Там уже мусиш довершити справу… Як дуже кремпується, то візьми си фляшку з вином… Це навіть добре… вип'єте трохи… відразу осмілієш… Скажи: вип'ємо на брудершафт… Ви з нею ще на «ви»? Ну от, чудово… Вип'єте на брудершафт… А після того мусите поцілюватися… А вже як ся поцілюєте, сам знаєш…

Бумблякевич ще більше почервонів і ще нижче втупив голову в книжку. До чого вже дійшов! Мама вчить, як має поводитися з кобітою [10]. А все ці книжки… Вони відібрали в нього молодість, обікрали його з минулого… Нічого навіть згадати… Нудьга позаду, нудьга попереду…

— Зробиш так, як кажу?

Кивнув… Доки ще буде брехати? Що вигадає пізніше, коли вже заведе Мальву на річку.

День у день мама питала, чи ходив на річку. Як на зло, парило сонце. Мусив піти на ту кляту річку і зробити, що мама каже. Але найрадше втопив би її в тій річці, втопив би цю жорстоку панну, котра являється йому у мріях і вперто не хоче з'явитися в житті. За те, що обманула його, що жодного разу так і не озвався її голос під буками дощового дня.

Зустрічалися і прощалися все на одному й тому ж місці — під Ратушею. Не знав, де мешкає: ніколи не дозволила відпровадити себе.

— Ти не міг її вистежити?.. — не могла цього збагнути мама, і вже поривалася вистежувати її на своїх хворих спухлих ногах.

…Вона сама зібрала його на річку, впхала до торби старий коц, рушник, кілька канапок і пляшку шипшинового вина, яке вони робили щороку, бо шипшина росла неподалік у парку. Випроваджуючи з хати, перехрестила: