Живі книги - Іванцова Міла (читаемые книги читать онлайн бесплатно полные .TXT) 📗

«Оце так торохкотить! – подумала Віра. – Мабуть, уловила собі гарний сюжет у новий роман! Ех… Оце так життя! Не те, що…»

Дівчина всміхнулася до обох відвідувачок і звернулася до Амалії:

– Пані Амаліє, ви так легко говорите французькою! Я в захваті! Щось іще замовите? Ой… А може, ця пані згодиться взяти участь у нашій акції?

Крістін приязно-усміхнено дивилася на дівчину, нічого не розуміючи, і позирала на реакцію нової знайомої. Та на мить завагалася, але потім взяла до рук листівки каталогу Книг, склала їх ніби віялом і помахала над столиком.

– Знаєте, Крістін, ця мила дівчина просить спитати, чи не хочете ви взяти участь в акції, яку проводить кав’ярня-книгарня.

Від короткої інформації про тимчасовий розподіл клієнтів на Книги та Читачів очі француженки стали спочатку круглими від уваги та здивування, а потім перетворилися на дві щілинки з промінчиками лагідних зморшок.

– Але ж ми тут лише на кілька днів, – промовила вона, ніби перепрошувала, – хоча… я маю на своєму віку чимало історій, щоб ними поділитися, було б кому слухати… Знаєте, чим довше людина живе, тим більше в її домі накопичується речей, а в душі – спогадів. І час від часу перебираєш їх, щось віддаєш, щось викидаєш, а з чимось не хочеться розлучатися ніколи. І ти трепетно тримаєш у руках це найдорожче, роздивляєшся його, згадуючи себе та інших у роки, що давно минули… І не виставляєш це на видноті, а знову ховаєш кудись – чи на полицю книжкової шафи у вигляді фотоальбому, чи до шухляди письмового столу, мов скриньку зі старими прикрасами чи пожовклими аркушами.

Віра все не відходила й зачаровано слухала чужу, незрозумілу мову. Амалія переклала. Дівчина трохи нахилила голову набік, а одна її брова кумедно поповзла вгору, ніби промовляючи: «То ви приймаєте умови нашої гри?»

Крістін глянула на годинник. Амалія кинула погляд на свій, а Віра – на старовинний настінний, що хитав маятником неподалік. Було п’ятнадцять хвилин по одинадцятій.

– Я думаю, що встигну розповісти вам хоч що-небудь про мою бабусю, – вона знову всміхнулася, і легкий сум промайнув її обличчям. – На жаль, за такого ритму життя ні дітям, ні онукам не до далеких предків. Їх не дуже цікавлять сентиментальні історії про колишнє. Тож нехай це буде моїм невеличким внеском до вашої віртуальної бібліотеки!

– А пані Амалія – письменниця! – не втрималася Віра, вказавши рукою на Читачку.

– Qu’est-ce que c’est «pismennitsia»? [7] – не зрозуміла туристка.

Амалія посварилася пальцем на Віру і стримано пояснила, що вона дійсно письменниця і згодилася на цю гру, сподіваючись поповнити свій архів цікавих історій, які, можливо, колись стануть у пригоді під час написання книжок.

Очі француженки знову округлилися, а брови поповзли вгору.

– О! Яка несподівана удача! Жива письменниця! Тоді я просто зобов’язана розповісти вам щось цікаве! Адже я й сама так люблю читати! – вона вказала долонею на книжкові полиці. – Але каву я вже пила, та й тістечко щойно з’їла. Принесіть-но нам, будь ласка, соку. Ви ж не проти соку, Амаліє?

– Моя бабуся… О, ви мене заскочили з цією розмовою… Але, мабуть, так дивно, саме зараз і саме тут настав час розповісти комусь про неї – озвучити мої думки. З віком люди стають сентиментальнішими, на їхньому «внутрішньому ринку» зростає ціна не на нафту чи діаманти, а саме на такі спогади. І я маю особливий сентимент до моєї бабусі, часто згадую про неї, хоча вона була звичайною людиною, «рядовою французькою жінкою першої половини двадцятого століття», як написали б журналісти.

Одначе вона не була французькою жінкою! Вона була бретонкою! Ви розумієте різницю? – Крістін зазирнула у вічі співрозмовниці, та кивнула, але промовчала.

– Бретонці, мешканці північно-західного півострова Франції Бретань, – це, по суті, кельти, які в давнину переселялися з Британських островів під тиском англосаксів. І бретонська мова місцевого населення, звісно, теж кельтської групи. Проте сучасне молодше покоління вже майже не розуміє мови своїх прапра… Кругом панує державна, але в південній частині півострова ще подекуди зберігають традиції і говорять обома мовами. Колись Бретань була окремим королівством, яке аж до ХVI століття чинило опір французьким централізаторам. Але потім… потім усе бретонське винищувалося та шліфувалося величною Францією.

Власне, я про бабусю. На її юність припали важкі роки. Вона з’явилася на світ наприкінці XIX століття в дуже простій і незаможній селянській родині, де народилося дванадцятеро дітей, але не всі вижили. Удома розмовляли бретонською. Уявляєте, бабуся ходила до школи лише два роки – із семи до дев’яти літ! Там і вивчила французьку. Здобутих знань їй вистачило лише для того, щоб навчитися самостійно розшифровувати Біблію. У родині вирішили, що цього досить, і далі вона мусила пасти корів…

Бабуся мріяла бути лікарем. Протягом всього життя вона купувала в букіністичних лавках і на розпродажах дешеві потріпані книжки з медицини, що їх продавали студенти мандрівним букіністам. Її бібліотека складалася з дуже розумних підручників і монографій.

1914-го у віці 18 років вона разом із сестрою «поїхала у Францію», тобто до Парижу, так тоді у нас казали, бо Париж уособлював собою Францію, якою Бретань вважала себе дуже умовно. Поїхали на заробітки. У вас також, я знаю, Київ притягує до себе заробітчан із провінції. Це завжди шанс прогодуватися й прогодувати родину – заробляти в багатому місці, щоби проїдати гроші в бідному.

Усі заробітчани із заходу країни прибували тоді на вокзал Gare Montparnasse, тепер він уже поступився місцем новій, сучасній будівлі. І там, на вокзалі, чекали на наївних приїжджих «агенти» роботодавців. Чимало з них були просто сутенерами, які заманювали у свої сіті дуже наївних, довірливих провінційних дівчат. «Справжні» французи ставилися до бретонських дівчат як до здорових, чемних, але… «недалеких». Цей образ закріпився навіть у мультиках. Та сутенери і не шукали великого розуму.

Треба сказати, що бабусі із сестрою тоді просто пощастило в чужому великому місті! Вони дійсно натрапили на представника родини одного буржуа, куди їх найняли прислугою «на всю роботу». Це була удача! Але буквально за кілька тижнів спалахнула Перша світова війна, і налякані дівчата знову повернулися додому, до свого селища Chapelle-neuve [8] (Kapel Nevez бретонською). Знову пасти корів. Я маю вдома на стіні фото того періоду – сестри в національному бретонському одязі. Вони там обидві дуже серйозні – нащадки кельтів – мореплавців, борців за свій маленький гордий етнос…

Після війни сестра там же, на батьківщині, стає черницею, а бабуся знову їде до Парижа і наймається на роботу в чимале приміське господарство. Спочатку вона вирощувала й копала картоплю (а що ще вміла?!), а потім багато років збирала троянди та тюльпани на квіткових плантаціях багатої родини Де Вільморен. Їхні підприємства й досі продають різне насіння та троянди. До речі, Луїза Де Вільморен була досить відомою письменницею. Я чула, що у вашій країні дуже шанують Екзюпері, так? – Крістін відірвала погляд від старовинних мідних кавоварок і млинків, й усмішка Амалії підтвердила сказане.

– Так от: ця Луїза була нареченою письменника-льотчика. Вони були заручені. Але не судилося… І мабуть, так мало бути. Вони були дуже різними. Дуже.

Крістін на якийсь час замовкла, пестила поглядом старовинні предмети на поличках і, певне, щось згадувала. Амалія непомітно кинула погляд на свій годинник і подумала, що невдовзі повернеться чоловік співрозмовниці і на цьому оповідь може перерватися. Але та знову заговорила:

– Бабуся працювала там багато-багато років. Мала чоловіка і четверо дітей. Мій дід теж був бретонцем. Він, бідолашний, постраждав на війні від газової атаки… Ви ж чули, як труїли солдатів в окопах іпритом? Він прожив після війни ще 15 років, але здоров’я не мав і помирав жахливо. Його обпалені їдким газом легені завдавали йому страшних страждань, а антибіотиків тоді не було…