Брати грому - Андрусяк Михайло (лучшие книги без регистрации .txt) 📗
Свідоміші громадяни Нижнього Березова зорганізували 1926 року в селі «Рідну школу». Найактивнішими були Іван Стромецький, Іван Кузич, Славко та Юліан Ґеники, Микола Пригродський, Микола Арсенич, Василь Ґеник. Завдяки їхнім старанням та помочі інших селян діти з Нижнього Березова та довколишніх сіл змогли через рік розпочати навчання в українській школі. Польська шовіністична влада дуже противилася тому, учнів виганяли з Народного дому, де проводилися заняття. Але внаслідок наполегливості і самовідданості засновників школи та вчителів навчання продовжувалося в хаті Івана Кузича. Згодом Іван Стромецький добився таки у Варшаві дозволу на відкриття в селі «Рідної школи» ім. Юрія Федьковича. Вчителювали в школі Гафійка Луцаківна з недалекого Печеніжина, Володимира Пригродська, Марія Гоянюк, Олена Березовська, Готта Луцак, Марія Войноровська.
За навчання платили заможніші батьки, збирали кошти з різдвяних колядок, вистав, концертів. «Рідна школа» проіснувала до приходу радянської влади. З її стін вийшло чимало видатних людей.
Галицькі міста й села накрила мутна хвиля полонізації. За час мого навчання «Рідну школу» в Нижньому Березові польська влада забороняла кільканадцять разів. Повсюдно зростав спротив шовіністам. Ми, учні, затято воювали з польськими ровесниками, українські та польські школи в Нижньому Березові мали різні графіки, щоб ми якомога менше зустрічалися, бо кожна стріча школяриків переростала в запеклу бійку.
Якось зробили ми на поляків-однолітків засідку за цвинтарним муром. Вони йшли галасливою юрбою. Ватагував солтисів синок Стасик. Хлопчаки голосно нахвалялися провчити «хлопське бидло». Наша з’ява була така несподівана, що паничі поприростали до зеленого морогу дорогими чоботятами. Розпочалася рукопашна. Я помчав в атаку з ручкою, яку використав замість списа, й поранив Стасикові брову. На біду, перо виявилося заржавілим. Солтисів син потрапив до лікарні. Батькові моєму «геройський» синів вчинок коштував шістдесят злотих — три центнери пшениці. Про те, як тато «нагородив» мене, розповідати не хочеться. Зі школи мене вигнали, і з учня третього класу я враз перетворився на пастушка. Дві корови, кінь, отарка овець… Мої батьки мали шмат неугіддя, на тому пасовиську і випасав свій гурт.
Всього наша родина мала десять морґів поля. Орної землі заледве вистачало на власні потреби. Щоб обробити її, спрягалися з сусідом, він також мав одну коняку. Наша родина, як і більшість горян, жила зі скотарства. Худобу водили на продаж до Яблунова.
Пастухування перервав колишній командант Гуцульського куреня УГА Гриць Голинський, який доводився мені стрийком. Січовий стрілець своїм авторитетом зумів поновити малого вигнанця в школі. Правда, я й надалі не збирався давати спуску пихатим польським паничам. Проте в бійках остерігався, щоб не покалічити котрогось із них. Відповідна частина тіла ще довго пам’ятала тверду татову руку.
Гриць Голинський народився 9 березня 1895 року у Вижньому Березові. Після Коломийської гімназії закінчив старшинську школу в австро-угорській армії. Від 1914 року — старшина УСС. У липні 1917 підпоручник Голинський призначений командиром Гуцульської сотні, яка веде бої з військами Керенського. Через рік сотня побувала й на Наддніпрянщині, де поручника Голинського австрійці ледь не розстріляли за відмову проводити каральні операції проти селян. У жовтні 1918 року сотню передислокували до Чернівців.
У бою з поляками за Львів Голинський поранений. Лікуватись не мав часу, бо вже наприкінці листопада організовує в Коломиї Гуцульський курінь, який воює в складі бригади УСС, а з початку 1919 року — в УГА.
Під Одесою хворий на тиф Гриць Голинський потрапив до російського полону, звідки, одужавши, втік. Закінчив філософський факультет Українського Вільного університету в Празі і 1927 року повернувся в рідні Карпати. Постійно переслідується польською владою, потрапляє перед Другою світовою війною до Берези Картузької.
Після приходу перших совітів Гриць Голинський працює у Микуличині надлісничим. А в березні сорок першого колишнього командира куреня заарештовують енкаведисти, щоби через три місяці розстріляти в Дем’янових Лазах.
У Вижньому Березові замешкувало й кілька жидівських родин. Частенько, пригадую, стара кляча тягала селом деренчливий віз — це міняйло пропонував різні дрібнички за старе ганчір’я. Корчми в селі не було. Поляки чомусь не селилися у Вижньому Березові, мабуть, усе-таки побоювалися нащадків березівської шляхти. У селі діяла потужна українська «Кооператива», читальня «Просвіти». На практиці втілювався клич «Свій до свого по своє». Жидівські гендлярі не витримали конкуренції з «Кооперативою» і поступово повиїжджали з села. Залишився тільки Гершко. Але він працював на землі. Бідолашного трудягу вивезли німецькі окупанти в сорок першому, більше про нього в селі не чули.
Культурним життям у Березові заправляв учитель Михайло Кузенко. Цей невтомний чоловік, родом із сусідніх Рунґурів, провадив велику й потрібну справу: керував хором, ставив вистави, писав сценарії до українських свят… «Безталанну», «Сватання на Гончарівці», «Назара Стодолю» знали чи не напам’ять і дорослі, і малі.
Чомусь так повелося, що товаришував я з хлопцями, старшими за себе. Мій близький приятель Василь Бодруг переважав мене у віці на кілька років. З розумним і допитливим юнаком легко працювалося в читальні «Просвіти». Василь свого часу зблизився з Петром Королюком, який довший час побув у Франції і набрався там, як Сірко бліх, комуністичних ідей. Тим заразився й мій старший приятель. Розпочав і мене підгодовувати французько-російською більшовицькою мішаниною. Проте я відхрещувався від чужих ідей. Натомість переконував Василя в протилежному. Переконати допомогли самі червонозоряні носії облудних ідей, що пригуркотіли в наші гори на танках «золотого вересня» тридцять дев’ятого.
Непогамовна юнацька цікавість погнала нас пішо з Березова аж до Коломиї. Страх як кортіло глянути на «визволителів». Зустрілися з кількома солдатами, що снували між танками побіля ринку. Національності їхньої ми з Василем визначити не могли. Були русяві, були чорняві, одні очі мали кольору неба, інші зирили на нас вуглинками з вузеньких прорізів на плоскому обличчі. Бесідували поміж собою трохи зрозумілою нам мовою. Закіптюжені, погано зодягнені, брудні солдати частенько посилали один другого в одне і те ж місце, не забуваючи при цьому згадати маму. Либонь, матерів вони вельми шанували…
Загалом вояки «найбагатшої й наймогутнішої» держави в світі справили на нас доволі-таки гнітюче враження. Але все та ж цікавість змусила нас слово за словом розговоритися з гамірливими пришельцями. Балакаємо про життя. Цікавимось, як у них і що в них. Відповіді стандартні. «У нас всьо єсть» або «у нас всєво очєнь мноґо». Як селянин, запитую, чи родить у їх краях картопля. «Аякже, ще й яка!» «А з чим їсте її, з маслом?» Солдат покліпав-покліпав та й швиденько випалив: «А вона в нас відразу з маслом родиться!» Дотумкали ми з Василем з тих коротеньких бесід, що бідачиськи-солдати за велике благо суху картоплю мають. Яке ще там масло… А ще докумекали своїми незабур’яненими мізками, що бояться казати правду солдати країни рад. Ой, бояться. Жахливий тридцять сьомий ще довго наганятиме і їм ляку, і дітям їхнім…
Від того дня Василь Бодруг став переконаним антибільшовиком.
Я провчився кілька місяців у шостому класі, як раптово помер батько. Застудився, дістав запалення легенів. За кілька днів я став напівсиротою. А за два роки мама віддалася за старого сільського парубка Скільського. З часом у них знайшлася дочка. Вітчим ставився до мене добре, лише не схвалював мого навчання. В його розумінні я мусив стати господарем. «З науки хліба не їстимеш», — казав.
Тридцять дев’ятого пішов я до вечірньої школи в Середньому Березові. Стояла посеред села, де нині церква. Директорував у школі Іван Кузич з Нижнього Березова. Школою опікувався за перших більшовиків і за німців. Других більшовиків уже не дочікувався, еміґрував на Захід. На чужині й помер. В еміґрації Кузич написав книжку «Березівська шляхта на тлі української історії». Вчителювали в школі здебільшого прислані зі Східної України педагоги, вчителям-галичанам совіти не вельми довіряли. Української літератури нас навчала Ганна Зубкова, математики — Опарена, суспільні дисципліни читала Соколянська. Вони добре ладили з учнями. Гуцульські діти відповідали педагогам взаємністю. Учителі мешкали неподалік школи. За німецької окупації в Березові вчителювала якийсь час Галина Грабець, рятувалася в гірському селі від переслідування нацистів. Одного разу вчительку провідав чоловік. Мені пощастило побачити його, правда, мимохідь. Тоді я не знав, що енергійний чорнявий молодик — леґендарний полковник Батько.
