Механічний апельсин - Берджесс Энтони (читать книги без регистрации TXT) 📗
— Привіт, киці! — звернулися ми до них. — Чого ще бажаєте?
— Ви дуже добрі, хлопчики, — завели вони ту саму пісеньку, — хай береже вас Бог.
Ми дзеленькнули в колокольчік, і коли підійшов офіціант, цього разу інший, замовили собі пива з ромом — страшенно ж палила спрага, братики, — а старим ципам — усе, чого їм заманеться. Тоді я попередив бабуль:
— Ми звідси не виходили, еге ж? Увесь час були тут, зрозуміло? Вони втямили все навдивовижу бистро.
— Добре, хлопчики. Ви весь час були в нас на очах. Хай береже вас Бог. — І знову приклалися до чарок.
Все це, звичайно, не так уже й важило. Півгодини поліція не давала про себе знати. Та потім з’явилися нарешті дві молоді рожі, розпашілі в своїх величезних залізних шлемах.
— Вам відомо про те, що сталося сьогодні ввечері у Слоузовій крамниці? — запитав один із них.
— Нам? — невинно перепитав я. — Ні. А що таке?
— Пограбування й насильство. Господарі в лікарні. Де була цілий вечір ваша компанія?
— А чому таким грубим тоном? — обурився я. — Мене не цікавлять ваші брудні натяки! Ви тільки погляньте, братики, які ці лягаві підозріливі!
— Вони весь вечір були тут, ці хлопці, — зацвірінькали старі мочалки. — Хай береже їх Бог, бо добріших і чемніших підлітків ми ще не зустрічали. Весь час просиділи за оцим столиком. Ми не бачили, щоб вони кудись виходили.
— Та ми ж тільки питаємо, — пояснив другий молодий фараон. — Виконуємо свої службові обов’язки.
Так чи так, а виходячи, вони застережливо глипнули на нас. А ми вслід їм зробили губами «Пр-р-р-р-р!» Одначе я був трохи розчарований. Ніякої тобі боротьби. Все просто, як поцілуй-мене-в-гузно. Але ніч тільки починалася.
2
Коли ми вийшли з бару «Герцог Нью-Йоркський», то біля його великої центральної освітленої вітрини запримітили неохайного старого пьяніцу, який на все горло виспівував паскудних пісеньок часу своїх батьків та ще й раз у раз гикав, так наче в його смердючих зруйнованих нутрощах сидів цілий оркестр. Є вєщі, яких я просто не терплю. І це була одна з них. Я не можу бачити мужіка, що, заливши очі, хитається на ногах і гидко відригує — байдуже, старий він чи молодий. А особливо такого віку, як оцей. Він стояв, прихилившись до стіни, в пожмаканій, пошарпаній одєждє, наче обтер собою все вапно, а потім ще й вивалявся в багнюці. Ми підхопили його попід руки й кілька разів добряче долбанулі під бік, але він і далі горланив:
Тоді Дим трохи попрасував кулаком його пропиту пасть, спів урвався, і п’яний заволав:
— Ну ж бо, вбийте мене, страхопудні вилупки, я більше не хочу жити, особливо в цьому смердючому світі!
Я попросив Дима зачекати момент, бо часом цікаво послухати, що белькочуть оці старі маразматики про життя і світ.
— Смердючий! — вигукнув п’яниця. — Бо в ньому молодь поводиться зі старими людьми так, як оце ви зі мною. Нема тут більше ні закону, ні порядку!
Він репетував і вимахував своїми граблями, як справжній оратор. З його кішек раз у раз вихоплювалося оте «гик» та «гик», наче всередині в ньому щось оберталось чи бушував якийсь грубий мужік, намагаючись його урвати, тож старий погрожував йому кулаками й усе кричав:
— Цей світ не для літніх людей, і я не боюся вас, хлопчиська! Бийте мене скільки завгодно, я нічого не відчую, бо я під чаркою! А якщо вб’єте мене, то я тільки зрадію!
Ми вибухнули смєхом, однак нічого не відповіли, а тільки стояли й кривили губи. А старий провадив далі:
— Хіба це світ?! Люди вже ступили на Місяць, літають навколо Землі, як та комашня навколо лампи, але ніхто не поважає земних законів і порядку. Тож ви й чините всяке паскудство, брудні, полохливі хулігани!
Він видав губами звук «пр-р-р-р-р!», як ми оце щойно зробили шмаркачам полісменам, і знову затяг пісню:
З усміхненими ліцами ми почали ніжно товкти його кулаками, одначе він уперто співав. Тоді ми зробили йому «підсічку», він важко, мов лантух, гепнувся і вистрілив цілим фонтаном пива з блювотиною. Нам стало гидко, кожен копнув його черевиком, і з тієї паскудної пасті полилася вже не пісня чи блювотина, а кров. А ми рушили собі далі.
І от поблизу муніципальної електростанції ми наштовхнулися на Баржу та п’ятьох його кентов. У ті часи, братва, ватаги складалися переважно з чотирьох-п’яти чоловік, на зразок автоекіпажів, бо так зручніше скористатися машиною, а шестеро — то вже більше, ніж звичайна ватага. Щоправда, час від часу ватаги для нічних битв об’єднувались у невеликі армії, одначе «хилятися» найкраще було невеликою компанією. Коли я бачив Баржу, мене аж нудило від його самовдоволеної масної пики й жахливої воні від пересмаженої олії, якою він просмердівся наскрізь, хай навіть був у найкращій одєждє, як того вечора. Ті хлопці помітили й нас, і якийсь час ми спокійно поглядали одні на одних. Це пахло вже справжнім дєлом, коли в хід ідуть тєсакі, цепі, брітви, а не самі кулаки та черевики. Баржа та його кенти облишили те, що робили, — вони саме зібрались поглумитися над малою, не більше десяти років, дєвочкой, яка скімліла і репетувала, хоч була ще в одєждє. Баржа тримав її за одну лапку, а його перший помічник Лео — за другу. Хлопці, мабуть, устигли тільки проказати соромітності, перше ніж повалити малу й згвалтувати. Зобачивши нас, вони відпустили зарюмсану ципку, і та дременула геть, світячи в темряві тоненькими блідими ніжками й усе схлипуючи: «Ой-ой-ой!..»
— Ти ба! — по-дружньому ошкірився я. — Та це ж гладкий смердючий цап Баржа! То як тобі ведеться, ти, бутель дешевої олії для смаження? Ану відхлюпни нам трохи в свої яєчні шкаралупи, якщо вони в тебе є, жирний кастрате!
І почалось. Нас було четверо, їх, як я вже казав, — шестеро, але волоцюга Дим, хоч який він задимлений, коли скаженів, то сам був вартий у бійці трьох. На поясі він був двічі обмотаний «ужом», цебто ланцюгом. Тепер Дим розпустив його і став крутити ним над головою, намагаючись поцілити противникам у глаза. Піт і Джорджі мали гарні гострі тєсакі, а я — чудову брітву-горлорізку, якою в ті часи орудував блискуче. Отож ми почали рубитися в нічній пітьмі. Старий Місяць, на який уже ступили люди, щойно вийшов, і гостро, наче ножі, зблиснули зірки, мовби бажаючи й собі приєднатись до дракі. Мені пощастило розпороти брітвой спереду одєжду одному з Баржиних кентов, та так акуратно, що лезо навіть не торкнулося тєла. Посеред дракі той кент раптом побачив, що нагадує розлущеного горохового стручка — черево оголилося, чоловіче причандалля вивалилось назовні. Хлопець розлютився ужасно, заметався, загарчав, утратив пильність і підпустив до себе Димчика, який крутонув ланцюгом — вж-ж-ж-ж! — і поцілив бідоласі прямісінько в глазкі. Баржин боєць заскавулів і, заточуючись, відійшов убік. Ми працювали отлічно, і невдовзі перший Баржин помічник, засліплений Димовим ланцюгом, опинився на землі. Він рачкував і завивав, як звір, аж поки дістав ще й добрячий удар черевиком по голіверу й відразу вгамувався.
З нас чотирьох Дим, як завжди, мав найгірший вигляд: закривавлене ліцо, брудна пошарпана одєжда. Ми троє залишалися такі самі спокійні й неушкоджені. Я все хотів дістатися до смердючого гладкого Баржі й уже витанцьовував, як той голяр на кораблі у шторм, навколо нього з брітвой, намагаючись різонути по брудній масній пиці. Баржа мав довгого тесака, справжнього різницького ножа, але сам був опецькуватий, неповороткий і важкий, отож заподіяти врєда нікому не міг. Це була справжня втіха, братики, вальсувати навколо нього — ліворуч два-три, праворуч два-три, — підрізаючи йому по черзі то ліву щічку, то праву, і з обох боків одночасно наче опускалися дві криваві фіранки, затуляючи тієї зоряної зимової ночі масну Баржину хавку. Та хоч криваві патьоки вже й скидалися на червоні фіранки, Баржа цього, як видно, не відчував, бо так само вайлувате тупцяв на місці, мов жирний ведмідь, і штрикав у мій бік тесаком.
