Незвичайні пригоди Марко Поло - Мейнк Віллі (бесплатные книги полный формат TXT) 📗

Марко, який дивився на воду, поки розповідав, очікувально глянув на Джованні й Джіаніну.

— А що сталося з юнаком? — спитала Джіаніна. — Розказуй далі!

— А з Юлією, нареченою? — докинув Джованні.

— Морські розбійники, одержавши викуп золотом, одпустили юного графа. Але втрата коштовного діаманта так розсердила Юлію, що вона почала гнівно докоряти нареченому і сказала, що лише тоді згодиться на шлюб з ним, коли він дістане втрачений діамант.

— Погана наречена! — обурено вигукнула Джіаніна. — Я б одружилася з ним навіть тоді, коли б він збіднів, як жебрак. Хай радіє, що морські розбійники забрали в нього діамант. Принаймні, він дізнався, яка погана вдача у нареченої.

Джованні ствердно кивнув головою, а Марко продовжував далі:

— Красномовник розповів, що слова Юлії дуже засмутили юнака, і він ось уже кілька років на трьох кораблях розшукує піратів, які забрали в нього діамант.

— Дурень він! — мовила Джіаніна, презирливо звівши брови. — Він ніколи не знайде діамант.

— Море велике, — сказав Джованні. — Коли стоїш на березі біля Лідо і дивишся в далечінь, то бачиш лише воду і небо. Навіть найбільші кораблі здаються на горизонті крихітними цятками.

— А я вірю, що юнак знайде діамант, — схвильовано вигукнув Марко. — Якщо людина твердо поставить перед собою мету, вона обов'язково здійснить її.

Кілька хвилин друзі мовчали, заглиблені у свої думки. Потім Джіаніна сказала, що дуже добре уявляє собі життя на піратському кораблі. Вона не від того, щоб і самій узяти участь у якомусь сміливому поході морських розбійників.

— Дівчата там зовсім ні до чого, — озвався Марко.

— Он як? Ти гадаєш, що в піратського ватажка немає нареченої? — гнівно спитала Джіаніна. — Якби ми втрьох опинились на кораблі морських розбійників, я б стала нареченою Джованні.

З вуст Марко мало не зірвався глузливий сміх, але, побачивши радісне обличчя Джованні, він стримався.

Налігши на весла, друзі вивели човна на чисту воду і спинилися посеред ставка. Марко впивався тишею. На вулицях Венеції, на каналах і площах, біля причалів, де швартувались кораблі, завжди стояв гамір, — і тому в місті Марко здавалося, що дні пролітають, як зграя птахів. У Венеції його серце не знало спокою. Але тут, серед друзів, він відчував, як напруження покидає його. Марко міг розповісти їм усе, що його турбувало. Затамувавши подих, Джованні і Джіаніна слухали, як Марко говорив їм про те, що одного дня він вирушить на кораблі в далекі країни розшукувати свого тата і дядька. І друзі вірили, що він здійснить свій намір. Ця віра не раз допомагала йому перемагати сумніви, котрі так мучили його. І справді, тут, у Мурано, ніхто не збирався забороняти йому виходити з дому за те, що він розкривав свої найзаповітніші думки, йому вже було, чотирнадцять років, він умів читати й писати і дізнався від брата Лоренцо багато цікавого про далекі країни й міста. Та й з розмов з купцями, що побували в мандрах, з матросами й хрестоносцями він умів вибирати те. що збагачувало його уяву про чужі народи.

— Марко, про що ти думаєш? — вигукнула Джіаніна і дружньо ляснула його по плечу. — Все ще розшукуєш діамант? Ви сьогодні німі, як риби! Їдьмо до берега, будемо ловити раків!

Але й тут їм не пощастило. Марно бродили вони по воді — жоден рак не потрапив їм до рук.

Тоді друзі сіли в човен і поплили крізь очерет до розпаленої вілли. Вони вирішили зачекати на кам'яних східцях, доки приїде Паоло. Із сховку біля дерев'яного моста Марко дістав свої черевики й панчохи, але не взув їх, а поніс під пахвою. Приємно було йти босоніж но нагрітій сонцем землі. Праворуч від дороги паслася на лузі череда корів.

Худоба належала месеру Кельзі, котрому і без рибного ставка вистачало багатства на те, щоб зодягати своїх двох дочок так, як зодягають патриції і дворяни — в парчу і шовк.

Лагуна все ще була непорушна, і лише в окремих місцях на поверхні води схоплювалися під легким подихом вітру дрібні брижі. Сонце поволі схилялося до заходу. Пташиний спів затихав і навіть шипшина за парканом схилила свої голівки.

Джованні сів на східці і почав стиха наспівувати якусь мелодію.

— Співай, Джованні, — попрохала його Джіаніна.

І Джованні заспівав стару пісню про двох рибалок, які виїжджають у море, борються там з хвилями за своє життя, а ввечері повертаються з багатим уловом.

Голос його лунав над лагуною так дзвінко, що, здавалось, усе навколо потопало в ньому. Рибалки, почувши спів, забули про свої сіті і, обернувшись, дивилися на співака, що стояв на білих східцях, широко розкинувши руки. Паоло, який дужими ударами весел гнав човна до вілли, опустив весла на воду і непорушно спинився посеред лагуни.

Джіаніна сиділа біля ніг друга і не зводила з нього погляду. Обличчя її змінилося, очі сяяли ще ясніше, ніж завжди, на вустах з'явилась горда, вперта посмішка. Це була посмішка рибалок, які на своїх човнах долали хвилі, випробовуючи в лютуванні шторму свою мужність і свою силу.

— Джованні співає! — ледве чутно зірвалося з вуст Джіаніни. Спів хлопця був для неї справжнім чудом.

Марко стояв біля сторожі. Він уже не чув різкого запаху троянд. Тільки бачив, як лягла на камінь тінь смоковниці, бачив Джованні і Джіаніну. мармурові колони і срібну гладінь води, що виблискувала на сонці. Все це ніби доповнювало мелодію й слова, які м'яко, по-венеціанськи зривалися з вуст його друга. Марко відчував, як у нього збільшується сил. Він був готовий на героїчний вчинок. Спів навівав йому великі і сміливі думки.

Коли Джованні скінчив, всі якусь мить мовчали, прислухаючись до води, яка ніби відлунювала ще звуки пісні.

— Чудово ти співав, Джованні! — промовила нарешті Джіаніна.

Паоло, слуга Марко, взявся за весла і погнав човна до вілли. Рибалки знову заходилися біля своїх сітей, хвилі заплюскотіли об дубові стояки, забиті в дно для того, щоб указувати шлях торговим кораблям.

Марко натягнув панчохи й черевики, подав руку Джіаніні, потім обняв товариша.

— Ти чудово співаєш, Джованні! Я скоро знову приїду до тебе!

Він швиденько скочив у човен. Паоло привітно посміхнувся до дітей і відштовхнувся од берега.

— Бувай здорова, Джіаніна! Бувай здоров, Джованні! — гукав Марко, ще довго махаючи друзям рукою.

Над палацами, церквами й хатинами Венеції палав сонячний диск, прозора блакить неба набирала блідорожевих барв. Човен Марко розтанув в імлі літнього дня.

— Ходімо, Джіаніна, — сказав Джованні. — Я допоможу тобі носити воду.

ХЛОПЕЦЬ ПОВИНЕН ЩЕЗНУТИ

Нічний морок огорнув Венецію. Тільки де-не-де вулиці й канали скупо освітлювали олійні ліхтарі. Частина їх горіла лише протягом першої половини ночі, бо ненажерливі відкупники, які орендували нічне освітлення, заощаджували на олії. Впроваджені сенатом в окремих сестіріях [2] «Сеньйорі ді нотте» [3], котрі мали наглядати за поліцейською службою і виносити судові вироки в справах крадіжок, грабунків і вбивств, уже не на одного відкупника наклали великий штраф, оскільки скупість цих людей завдавала великої шкоди громадській безпеці.

Одного разу вночі банда грабіжників напала навіть на високого чиновника із «Сеньйорі ді нотте», якогось причіпливого суддю. Бандити забрали в нього яскраво-червоний плащ, гаманець з грішми і вже ладналися відрізати йому пальця, щоб заволодіти коштовним перснем, але в цю мить на допомогу сановникові приспіли робітники арсеналу. Злодії зникли, немов їх поглинула ніч, і суддя відбувся лише переляком.

Небезпечно було ходити пізньої пори вузькими незабрукованими вулицями. Особливо темно було в сестірії ді Кастелло, неподалік від арсеналу, який був оточений з усіх боків водою і своїми мурами нагадував фортецю. В його масивних будівлях містилися найважливіші майстерні Венеції, де вправні руки ремісників будували й оснащували кораблі — від руля до вітрил. Тут ремонтували судна, які побували в битвах з норманами й генуезцями. Тут був величезний військовий склад міста, тут стояли торговельні кораблі, військові кораблі і галери.